"Європейська правда" запрошує фахівців у сфері міжнародних відносин висловитися щодо того, чи лишилися дипломатичні шляхи виходу з конфлікту між Україною та Росією. Пропонуємо до вашої уваги дещо радикальну, але від того не менш цікаву статтю від нашого постійного автора, Вадима Трюхана.

На його думку, Україні не варто ховатися від необхідності введення воєнного стану, а впровадивши його – треба будувати міжнародну політику, виходячи з визнання факту війни Росії з Україною.

* * * * *

27 лютого виповниться рік з дня першого захоплення українських органів держвлади "зеленими чоловічками", а насправді – російськими спецназівцями.

У перші дні після запуску сценарію анексії Криму та Севастополя Україна і світ не наважувалися зняти рожеві окуляри. Сподівалися на те, що Владімір Путін схаменеться, відступиться, і ситуація розсмокчеться сама собою.  

Не схаменувся. Не розсмокталася. І – не відступиться.

Світ постав перед безпрецедентним викликом. Ніколи раніше держава, яку довгий час розглядали в якості одного з ключових контрибуторів у справу підтримки миру і безпеки, не ставала головною загрозою людству. Адже нині не є виключеною навіть загроза ядерної війни і знищення в результаті мільярдів людей.

Пошуку відповідей на питання, чому так сталося і де вихід з глухого кута, присвячено цей допис.

Як корабель назвеш, так він і попливе.
Про термінологію

Російські офіційні та неофіційні спікери вперто називають події в Україні "громадянською війною". Участь у військових діях регулярних підрозділів збройних сил РФ, російських найманців та тисяч одиниць військової техніки вперто заперечується, а докази цього – ігноруються.

Європейські та світові лідери та експерти надають перевагу терміну "українська криза". Але це так само є некоректним визначенням.

В переважній кількості випадків навіть наші західні партнери сором’язливо утримуються від того, щоб називати речі своїми іменами і термінологічно вказати, що саме з Москви здійснюється управління військовими операціями та планування терористичних актів в Харкові, Одесі, Запоріжжі та інших поки що мирних містах і селах України.

Лише країни на сході Євросоюзу, які перебувають під загрозою розширення російської агресії на їхні території, та віднедавна – представники Великої Британії, США і деяких інших країн почали визнавати, що йдеться про війну Росії проти України.

Насправді – маємо російську кризу.

Саме Росія розв’язала війну із Заходом за своє домінуюче геополітичне положення у світі.

Саме Росія веде війну проти України, спрямовану на її повне знищення, адже європейська демократична Україна розглядається Путіним як загроза його власному політичному майбутньому.

Саме Росія погрожує світу ядерною війною і не збирається дотримуватися жодних існуючих міжнародних договорів чи виконувати будь-які письмові чи усні домовленості, незалежно від того, в яких форматах чи за чиєї участі вони досягаються.

Водночас Україна веде класичну вітчизняну війну проти Росії.

Мова про виживання української нації, про незалежність і територіальну цілісність країни, суверенітет держави. Наша доля – зупинити варварсько-азійську орду, як колись Київська Русь зупинила монголо-татарську навалу. 

Гра "в довгу"

Росія досить довго готувалася до того, щоб "кинути рукавичку" в обличчя світу. Перші "щеплення" міжнародній спільноті були зроблені ще за часів Бориса Єльцина.

Нагорний Карабах, Придністров’я й Чечня були покликані послабити імунітет самозбереження Європи.

Чечня–II стала способом самоствердження ще молодого на той час вихідця з КДБ, проте надзвичайно амбітного новообраного президента Путіна.

Грузія ж у 2008 році стала вже серйозною пробою сил.

На подив багатьох аналітиків, та й, мабуть, самого керівника Росії, реакція США була досить млявою, а так звані посередницькі зусилля європейців стали радше спробою для них самих зберегти власне обличчя, аніж практичними кроками, спрямованими на те, щоб зупинити агресора.

По суті, після грузинської восьмиденної війни Росія де-факто отримала повний карт-бланш від європейців на свою експансію на пострадянському просторі. Ба більше, адміністрація Обами навіть ініціювала політику "перезавантаження" американсько-російських відносин.

Про це вперше заявив віце-президент США Джо Байден у своїй промові на 45-й Мюнхенській безпековій конференції 7 лютого 2009 року.

А вже за місяць Гілларі Клінтон подарувала Сергію Лаврову символічну кнопку, на якій, як їй здавалося, було написано "перезавантаження", але насправді там помилково було написане слово "перевантаження".

Зараз вже можна сміливо стверджувати, що ця "технічна" помилка виявилася пророчою – в Росії "натиснули не на ту кнопку".

Водночас грузинська кампанія виявила й серйозні недоліки в російських військах.

Так, танки і БТРи виходили з ладу на марші, було збито чи зазнали аварій від 4 до 20 літаків та гелікоптерів (за різними оцінками), давав збої зв’язок тощо.

Висновки Путін зробив блискавично.

Витрати на армію протягом 2008-13 рр. зросли майже вдвічі - з $56 млрд до майже $90 млрд. Додатково протягом 2000-2008 рр. вже було забезпечено ріст у понад шість разів - з $9,2 млрд до понад $56 млрд. В результаті ЗС РФ отримали сучасне озброєння, ефективність якого в рази перевищує те, яке досі мають в своєму розпорядженні українські військові.  

При цьому військову підготовку до агресії супроводжувала політична та інформаційно-пропагадистська підготовка.

Деякі експерти вважають, що сценарій анексії частини українських територій та дроблення України на три-п'ять квазідержавних утворень мав стартувати восени 2015 року як результат масових виступів проти обрання на другу президентську каденцію Віктора Януковича.

Проте Революція гідності сплутала Володимиру Путіну всі карти. Довелося вступати в гру раніше, ніж він планував.

Збої почалися практично одразу після першого акту вистави з назвою "Кримнаш". В Миколаєві городяни вигнали сепаратистів, в Одесі люди об’єдналися проти зайд-провокаторів, Харків з натугою, але спромігся повернути на свої вулиці спокій, в Дніпропетровську і Запоріжжі взагалі за справу взялися серйозні гравці.

Другий акт вистави з назвою "Новороссія" провалився на старті.

Проте виконання самого сценарію зі знищення України, запущеного в авральному порядку Кремлем, продовжується на повну. В нього вносяться косметичні корективи, зсуваються терміни, вводяться нові гравці. Проте однозначно про його згортання не йдеться.

Після Мінська

12 лютого цього року в Мінську було досягнуто чергових домовленостей про мирне врегулювання. Проте війна прогнозовано не припинилася; більше того, Україна, відвівши свої збройні сили з Дебальцевського плацдарму, втратила чергові території.

Водночас зрив Росією виконання домовленостей "Мінськ-2" додає й оптимізму. Цивілізований світ остаточно позбавився ілюзій щодо договороздатності й бажання повернутися в мирне русло Владіміра Путіна. Українське ж суспільство втратило залишки надій на те, що вдасться, як би це цинічно не прозвучало, обійтися малою кров’ю.

То що ж нас всіх, українців, європейців та інші народи, чекає в коротко- та середньостроковій перспективах?

По-перше, шансів на замирення з нинішньою Росією в осяжному майбутньому немає.

Її керманичі до цього не готові, адже своїх цілей ще не досягли. Україна виявилася набагато живучішою, ніж прогнозували ідеологи "руського міра", вона не тільки не стає на коліна, а іноді й дає "по зубам", як нещодавно висловився Петро Порошенко.

По-друге, міжнародна спільнота нарешті зняла рожеві окуляри і почала сприймати дії Кремля як загрозу не лише Україні, а й всьому світу.

Це означає, що від занепокоєння та розмов про надання чи ненадання Україні зброї лідери багатьох провідних країн світу невдовзі перейдуть до конкретних рішень і практичних кроків.  

По-третє, все більше громадян Росії починають задавати собі питання на кшталт "що далі?"  

Інфляція, ріст цін на товари, окрім хіба що горілки, відтік інвестицій, 200-ті та 300-ті, яких навіть ніхто не сміє по-людськи поховати чи нагородити.

Є думка, що магічної цифри у 84% підтримки Путіна немає і в помині, адже в тоталітарній державі своє ставлення до влади ніхто ніколи відкрито не розкриває. Тому активна антипутінська меншість, як це завжди буває на переломних етапах розвитку будь-якої держави, може стати потужною силою.

* * * * *

Проте попереду на нас чекають серйозні випробування, адже "російська криза" в безпековому секторі, про яку ми говорили на початку, ще далеко не досягла піку.

Але криза - це шанс. Навіть російська і навіть для Росії.

Щоб повернути її у позитивне русло, слід вжити низку першочергових заходів, левова частка яких лягає на плечі України. Так розпорядилася доля, що саме нам доведеться докласти надзусиль, адже ми на передовому краї.

Європа ж, США та інші партнери поки що можуть лише забезпечити Україні надійне тилове забезпечення.

По-перше, в Україні має бути запроваджено воєнний стан. Ситуація, коли частина країни воює, а інша вдає, що продовжується рутинне мирне життя, далі неприпустима.

Аргументи ж на кшталт "не дадуть зброї", "не отримаємо кредитів від МВФ" тощо не мають під собою жодного підґрунтя і слугують виключно в якості відмовки для нашого нерішучого політичного керівництва.

По-друге, Україна має запровадити широкомасштабні санкції проти агресора, зупинити торгово-економічне співробітництво з ним і розірвати дипломатичні відносини.

Під час Другої світової війни ніхто навіть подумати не міг про торгівлю чи якісь нормальні відносини з фашистськими державами. Запровадимо таку політику ми – підтягнуться й інші країни та міжнародні організації.

По-третє, вся російська власність на території України має бути націоналізована. Для цього необхідно ухвалити спеціальний закон і діяти відповідно.

По-четверте, маємо невідкладно почати юридичні дії, спрямовані на доведення вини Росії, її вищих посадових осіб, простих виконавців та компаній за злочини проти людяності, воєнні злочині та інші кримінальні злочини, скоєні на території України.

При цьому юридичні дії мають здійснюватися як на національному, так і на міжнародному рівні. Суд ООН, Міжнародний кримінальний суд (МКС), суди європейських країн, США та інших демократичних держав повинні стати головними судовими інституціями, до яких слід звертатися.

Відмовки типу "російська сторона не погодиться", "ратифікувати статут МКС недоцільно" - гра на користь ворога. Завдання держави – використати всі і кожну юридичні можливості в ситуації, коли особа агресора відома всьому світові. 

Міжнародний кримінальний суд в Гаазі має досвід розгляду справ скинутих політичних лідерів. На фото - Слободан Мілошевич

По-п’яте, посилення якості управління військами та боєздатності армії, інших спеціальних та добровольчих підрозділів. При цьому – управління з єдиного центру, зі ставки верховного головнокомандувача, яку треба негайно створити.

Слід використовувати всі наявні й потенційні можливості – мобілізацію, залучення іноземних інструкторів, системні прямі переговори з державами-виробниками зброї та амуніції про відкриття програми по типу американського "ленд-лізу часів Другої світової війни", створення спільних армійських підрозділів по типу Укрлитполбату тощо.

По-шосте, не говорити про внутрішні реформи, а нарешті їх здійснювати.

До слова, нині у владі немає єдиного центру управління процесом реформ. Програми продукуються президентом, урядом, низкою владних та неурядових гравців. Насправді ж згідно з Конституцією за них має відповідати Кабінет міністрів.

Оптимальний варіант - введення посади першого віце-прем’єра–міністра з питань європейської інтеграції та реформ та концентрація під його керівництвом кращих кадрів у сфері євроінтеграції та реформ.

Економії ж бюджетних коштів можна досягти не математичним рівномірним скороченням державних службовців скрізь, а ліквідацією десятків нікому не потрібних комітетів, агентств, комісій тощо.

По-сьоме, ухвалити закон про статус тимчасово окупованих Росією територій, включивши Донбас у сферу дії.

Згідно з міжнародним правом, під час будь-якої війни саме окупант несе відповідальність за соціально-економічне становище окупованої території.

Росія de jure повинна нести відповідальність за той хаос та безладдя, які вона створює не лише в Криму і Севастополі, а й на сході України. 

По-восьме, ініціювати вже зараз, не чекаючи неминучої військової поразки Росії, проведення під егідою ООН Мирної конференції.

До її порядку денного мають входити питання щодо реформування Ради безпеки ООН (шляхом розширення її складу за рахунок держав G20 та скасування права вето), ліквідації зброї масового знищення, створення постійно діючих збройних сил та поліції ООН для попередження виникнення збройних та інших конфліктів, реформування державного устрою Росії, створення Ради економічної та екологічної безпеки ООН тощо.

Результатом роботи Мирної конференції має бути всеохоплююче врегулювання російської кризи та створення запобіжників для попередження порушення міжнародного права будь-якою державою в майбутньому.

Й останнє. Україна не повинна весь час виступати прохачем в діалозі зі своїми міжнародними партнерами.

Нам слід перейти на всіх рівнях діалогу з ними до тактики аргументованого пояснення тих загроз, які постали перед світом у зв’язку з російською кризою. По суті, європейці, американці та інші демократичні держави світу вже почали усвідомлювати, що завдання не в тому, щоб захистити Україну, а в тому, щоб врятувати від катастрофи планету Земля.

Тому Україна має виступити своєрідним модератором спільних зусиль міжнародної спільноти, спрямованих на протидію агресії Росії.

* * * * *

Будемо діяти рішуче – врятуємо Україну, Європу і світ і перейдемо на новий рівень розвитку людства.

Чекатимемо, що Путін схаменеться і все само собою розсмокчеться – програємо вщент.  

Автор: Вадим Трюхан,

юрист-міжнародник, дипломат у 1997-2013 роках,

в 2008-2011 роках - директор Координаційного бюро європейської та євроатлантичної інтеграції