Словосполучення "досвід Грузії" в Україні, як правило, вживають, коли згадують про реформи часів Саакашвілі – чи то поліцейську, чи то інші... Та за останній рік ці слова набули нового забарвлення.

Дві війни – російсько-грузинська та російсько-українська – мають чимало спільного. Обидві призвели до значних людських втрат та окупації частини країни.

Тож природно виникає бажання якщо не знайти єдине рішення, то хоча б не повторювати чужі помилки.

Тому приклад Грузії, яка вже майже сім років без успіху намагається вирішити другий заморожений конфлікт на своїй території, вартий того, щоби замислитися: як нам уникнути повторення її шляху?

Міжнародний тупик

Чого нам варто повчитися у грузинів – то це здорового скепсису щодо міжнародного формату вирішення конфлікту.

В той час як Україна все ще сподівається, що санкції влучать у ціль і питання територіальної цілісності буде вирішено у нормандському, женевському чи якомусь іншому форматі, представники Грузії вже давно не пов’язують надій із регулярними візитами до Женеви.

В грузинському випадку йдеться навіть не про скепсис, а про песимізм.

Варто зазначити, що зневіра простежується як на рівні експертів та представників громадянського суспільства, так і серед офіційних осіб.

Зокрема, в офісі представника прем’єра зі співпраці з Росією відверто говорять, що женевський формат придатний лише для обговорення поточних проблем на "кордоні".

"Більш-менш формат женевських дискусій працює у питанні повернення викрадених осіб. Проте щодо інших проблем переговори не просуваються. А що стосується питань територіальної цілісності Грузії, то вони ще й відкотилися назад після підписання угоди РФ з Абхазією про союзництво (а тепер – і з Південною Осетією)", – відзначають чиновники.

Складно не провести порівняння з Україною, де, попри безперервність переговорів у найрізноманітніших форматах та попри тиск усіх світових лідерів, навіть питання звільнення заручників останнім часом просувається неймовірно складно.

Ще одним елементом зовнішнього тиску, на який все ще сподівається Україна та щодо якого Грузія втратила будь-які ілюзії, є міжнародні місії.

Спостережна місія ЄС працює в Грузії вже 6,5 років і працюватиме щонайменше до грудня 2016-го.

Ключове завдання міжнародних спостерігачів – патрулювання на лінії окупації, аналіз інформації та фіксація порушень (про які згодом передаються звіти до Брюсселя).

Дуже схоже на спостережну місію ОБСЄ на Донбасі – лише спостереження, лише звіти.

Водночас присутність європейських "місіонерів" не завадила окупаційній владі – попри протести ЄС – будувати внутрішній кордон на грузинській території (7 км огорожі на лінії з Абхазією та 53-54 км – з Південною Осетією).

У самій місії визнають обмеженість власних функцій, проте переконують, що шанси на ескалацію без міжнародних спостерігачів були б значно вищими.

"Ми повинні мати доступ до окупованих територій, проте нас туди не пропускають. Водночас ми фіксуємо всі порушення на розмежувальній лінії та передаємо їх до Брюсселя", – говорять у головному офісі місії в Тбілісі.

Звісно, навіть неефективність міжнародних переговорів та обмежений вплив місії ЄС не повинні спонукати Україну відмовитися від цих механізмів (власне, й сама Грузія продовжує їх застосовувати).

Проте 7-річний досвід сусідньої країни вказує на те, що переговори з РФ щодо добровільного повернення нею окупованих територій, навіть за умови участі західних посередників, мають обмежені перспективи.

Саме тому є сенс спробувати вирішити конфлікт за допомогою внутрішньополітичних чинників.

І в даному випадку приклад Грузії є не менш корисним.

"Почути Донбас"

Для вирішення замороженого конфлікту у Грузії створено окреме міністерство з питань реінтеграції, а також прийнято Стратегію щодо окупованих територій, яка чітко прописує план дій влади, спрямований на примирення з населенням Абхазії та Південної Осетії.

На цьому шляху в Тбілісі не уникли помилок, які зараз доводиться виправляти. Головний "новий рецепт" – якнайбільша інтеграція  мешканців окупованих територій.

Зокрема, вирішується питання громадянства цих мешканців – для того, щоб у них не було проблем при перетині внутрішнього "кордону". Для цього створено новий тип "паспортів" – "нейтральні документи".

За допомогою такого роду посвідчень грузини, що опинилися "по той бік колючого дроту", мають можливість отримати безкоштовне медичне обслуговування, що повністю фінансується з бюджету Грузії.

Грузинський солдат за "кордоном". Фото DW/AFP

Таким самим чином було вирішено і питання з освітою молодих південних осетинів та абхазців, дипломи та атестати яких визнаються Грузією.

І цей приклад є особливо показовим, адже зрозуміло, що рівень освіти на окупованих територіях є значно нижчим; до того ж, навчання грузинською мовою постійно обмежується. Але уряд дав можливість молодим абхазцям та південним осетинам на конкурсній основі продовжувати навчання на території Грузії.

Україна, з огляду на останні заяви Міністерства освіти про невизнання дипломів, виданих вишами Донбасу, до такого рішення, на жаль, поки не готова.

Звісно, що далеко не всі питання вирішені і в Грузії, та й не всі можна вирішити в рамках документів та постанов.

Водночас самі грузинські експерти визнають, що країна почала опікуватися питаннями налагодження зв'язків з населенням окупованих територій надто пізно.

"Ми завжди говорили, що це наша земля, і ніколи – що це наші люди. Не повторюйте наших помилок", – відзначають представники експертного кола в особистих розмовах.

Та чи зможе Україна навчитися на помилках сусідів?..

Розділені колючим дротом

Щоб зрозуміти, наскільки складним та комплексним є питання реінтеграції, достатньо від'їхати на відстань лише 40 км (!) від Тбілісі – саме там проходять побудовані росіянами розподільчі лінії між Грузією та Південною Осетією, оснащені огорожами та камерами спостереження.

Місцями окупаційна влада відрізала колючим дротом від своїх сіл цілі сім'ї.

Подекуди огорожі, встановлені російськими військами, розділяють навпіл кладовища та грузинські села.

Давід Ванішвілі, мешканець села Курвалеті, будинок якого російські війська відрізали від Грузії, вже відчув на собі всі "переваги" проживання на окупованій території.

Наразі 80-річний пенсіонер не може вивезти до Грузії свою важкохвору дружину для лікування.

"Якщо я виїду, за декілька днів мій будинок розграбують та рознесуть", – обурюється він.

Не легшою є ситуація й для молодших мешканців окупованих територій.

Як відзначає Ванішвілі, його онук ніяк не може одружитися, оскільки жодна дівчина "по той бік колючого дроту" не захоче жити з ним у російському анклаві.

Окупація – євроінтеграції не завада

То які можуть бути перспективи у країни, що де-факто втратила контроль над частиною території, в якій хазяйнують окупаційні війська сусіда?

Грузини з цього приводу більш ніж оптимістичні.

Подолати "розподільчі лінії" у Грузії сподіваються... за допомогою реформ. Як банально це не звучить. Особливу надію у владних кабінетах покладають на євроінтеграцію та, зокрема, безвізовий режим з ЄС.

Адже це зробить грузинський паспорт "престижним документом".

"Варто лише подивитися на приклад Молдови, де тисячі людей з Придністров'я отримали молдовський паспорт, щоб вільно подорожувати до Євросоюзу", – відзначають в міністерстві з питань євроінтеграції.

Ще більше сподівань посадовці покладають на можливе майбутнє членство в ЄС (хоч і визнають, що ближчим часом його очікувати не варто).

При цьому урядовці переконані, що питання окупованих територій не стане на заваді.

"Ми зможемо навіть вступити до ЄС і з проблемними територіями. Є приклад Кіпру (став членом ЄС з невизначеним статусом окупованої північної частини). Тож конфлікти не будуть вирішальним фактором", – відзначає представник міністерства з євроінтеграції.

Звісно, що такого роду очікування є, м’яко кажучи, завищеними.

Навряд хоч один європейський політик наразі визнає осяжні перспективи членства Грузії в ЄС. Якщо таке рішення коли-небудь і буде прийняте, то на це підуть десятиліття. Та й порівняння наслідків безвізового режиму з Євросоюзом для Молдови та Грузії є не зовсім виправданим хоча б з точки зору наближеності до кордонів ЄС.

Проте така самовпевненість та націленість грузинських урядовців на відбудову відносин з окупованими регіонами, до того ж підкріплена реальними кроками, гідна наслідування.

Звісно, можна багато говорити про те, що Україна сьогодні все ще перебуває в активній стадії конфлікту та має перед собою інші завдання.

Проте чи будуть готові українська влада та суспільство до діалогу з населенням Донбасу, коли стихне зброя?

Чи буде Україна здатною на внутрішні реформи, щоб розмовляти з ними з позиції успішної європейської держави?

Наразі ці питання залишаються відкритими.

І в нашому випадку вони – аж ніяк не теоретичні.

Автор:

Надя Кайданович, Європейська правда 

Візит до Грузії був організований Інститутом світової політики і Кавказьким домом за підтримки посольства Великої Британії а Україні.