З російськомовним оригіналом статті можна ознайомитися тут.

* * * * *

Події, що супроводжували "Марш рівності" в столиці, важливі не тільки в контексті прав ЛГБТ, їхнє значення – набагато ширше.

У суботу в Києві завершився процес, який ми звикли називати "Євромайданом".

Це – не перебільшення. І зв'язок з тематикою ЛГБТ тут - лише побічний.

Згадаймо, чим був Євромайдан. Це була форма протесту дуже різних людей, які:

1) виступали проти пострадянської реальності в тому її вигляді, в якому її уявляла клептократична автократія Януковича;

2) не хотіли ліквідації української державності (незалежно від того, сприймалася ця державність як етнічний чи політичний проект).

Був ще третій вкрай важливий момент – європейський вибір України. Але цей вибір був для багатьох, по суті, абстракцією, розмитим і зовсім не очевидним орієнтиром.

Немає сумнівів, що глави українських церков, які виступили із заявою на підтримку євроінтеграції, Мустафа Найєм, який написав знаменитий твіт, київський середній клас, львівські та харківські інтелігенти, молодь з радикальних організацій сприймали і сприймають європейський вибір України по-різному.

Євроінтеграція для українців на той момент була чимось на зразок гори Арарат для вірменського народу.

Арарат – це символ, святе місце для всіх вірмен, цю гору в гарну погоду видно з будь-якої точки Єревана. А постійна візуальна присутність національної святині – сильна штука, яка консолідує, надихає націю.

Біблійна гора, до якої пристав Ной, хоч і важлива для всіх вірмен, але розташована на території Туреччини – там, де в епоху Османської імперії жили західні вірмени, і там, де в 1915 році відбувся геноцид цього народу. А сьогодні Арарат де-факто закритий або, принаймні, істотно обмежений для відвідування вірменами (повітряний зв’язок між Єреваном та Анкарою існує, але сухопутний кордон – непроникний).

Отже, Арарат – це ще й така річ в собі, святиня, якої не можна досягти.

Таким самим був і європейський вибір взимку 2013-2014 років. Він був очевидний, бажаний, але дуже далекий і, як тоді здавалося, практично неймовірний.

Євромайдан конституював право мати цей вибір, тримати його в полі зору, як єреванець завжди може краєм ока побачити Арарат.

І, звісно, під такий європейський вибір цілком підпадали й мультикультуралісти, і хіпстери, і патріарх Філарет, і "Правий сектор", і багато інших дуже різних, неймовірно різних груп.

Падіння Януковича означало кінець коаліції "проти" і настання часів коаліцій "за".

Настав час, коли український Арарат мав з метафізичного символу перетворитися на практичне керівництво до дії, коли розмитий орієнтир мав наповнитися конкретними цінностями, вимогами, процедурами.

Війна загальмувала, але не зупинила процес розбіжності радикальних правих, лібералів, традиціоналістів, соціалістів, які ще недавно стояли разом на Майдані. Виникнення істотних суперечностей було питанням часу.

Досі ці розбіжності були переважно політичними, але в суботу вони вперше яскраво перейшли в площину боротьби цінностей. До того ж – насильницької боротьби.

І тут треба згадати, що демократія і одностатеві шлюби (навіть ширше – вся ЛГБТ-проблематика) – це найбільш "розкручені" асоціації наших громадян з Європою (яскравіше – лише горезвісне "там добре живуть").

Середньостатистичний українець, який ніколи, швидше за все, не був і точно не жив у Європі, створює її образ із телевізора і певен, що в Амстердамі скрізь травичка, в Парижі – араби, які палять машини, і вічний Джо Дассен з кожного радіоприймача, а в Латвії постійно трощать радянські пам'ятники.

Ну і ще – в ЄС всюди гей-паради і повний гендер.

І це, відзначу, той самий середньостатистичний українець, котрий з вірогідністю в дві третини, як свідчать соціологічні дослідження, є гомофобом. І який, цілком можливо, як і раніше, зводить роль жінки до горезвісних трьох "К" (кіндер, кюхе, кірхе), додаючи від себе ще "Р" – роботу, після якої вже діти, кухня і церква (останнє – опціонально).

Я не знаю, що дійсно думає Дмитро Ярош про ЛГБТ (припускаю, що він цілком щирий у своїх публічних оцінках гей-прайду), але я точно знаю, що його слова – це те, чого чекає його виборець.

І якщо "Правий сектор" хоче залишитися в політиці (що, насправді, ще зовсім не гарантовано), то він апелюватиме саме до традиційних цінностей, що б під ними не розуміли. Просто тому, що на ліберальному полі шансів у нього небагато, а запит на критику ЛГБТ цілком електорально затребуваний.

А тепер – трохи практичних спостережень.

На початку року на майстер-класі для харківських студентів ми з колегами просили присутніх  проголосувати щодо одностатевих шлюбів. Проти виступило більше половини студентів, хоча молоді люди – найменш консервативна частина суспільства у сфері сексуальності.

Причому згадані дві асоціації з Європою – одностатеві шлюби і демократія – пов'язані між собою.

Демократії не буває без терпимості до іншого, у тому числі й сексуально іншого.

В умовах демократії неможливо вказувати цьому іншому, що і з ким йому робити в ліжку, і як себе висловлювати публічно.

І навпаки – нетерпимість до ЛГБТ свідчить про проблеми зі сприйняттям базових демократичних цінностей.

Підкреслю, я не намагаюся сказати, що ті, хто, наприклад, проти одностатевих шлюбів – це якісь неправильні громадяни.

Я тільки стверджую, що і демократія в цілому не представляє для них значної цінності.

І тут, крім реакції громадськості, дуже важливо, як вчинить держава.

Нагадаю, що забезпечення недискримінації різних меншин (не лише сексуальних, але і їх теж) – одна з вимог Угоди про асоціацію з ЄС.

І якщо тепер, після суботніх подій, держава залишиться осторонь, то напад на гей-прайд стане початком активного опору багатьом демократичним перетворенням. Тим самим перетворенням, заради яких відбувся Євромайдан.

Адже подібна позиція для влади не позбавлена вигоди – саме так у 2000-х роках вчиняв путінський режим, нацьковуючи радикалів на "ліберастів", "кощунників" і "содомітів" і тим самим каналізуючи агресію в потрібному напрямку.

Тому виключати такий розвиток подій не можна.

Хоча хотілося б, щоб у цьому випадку ті, хто прийшов на Печерські пагорби на хвилі вже завершеного Євромайдану, діяли інакше.

Автор:

Дмитро Вовк,

юрист, кандидат юридичних наук,
Харків,

для "Європейської  правди"