"Європейська правда" у співпраці з Інститутом світової політики продовжує публікацію статей європейських лідерів думок про те, якою видається Україна мешканцям різних європейських держав.

Франція неодноразово доводила, що має окрему думку щодо подій у світі. А візит до Криму групи французьких парламентарів проілюстрував, що ця окрема думка часом є не надто приємною для Києва.

То в чому ж річ? Чи зможуть французи зрозуміти Україну? Про це – в статті відомого французького журналіста Еммануеля Грішпана.

* * * * *

Вам здається, що нині "українське питання" стало актуальнішим для французів? Та насправді навіть сьогодні містки між Францією та Україною є недостатніми.

Якщо ви попросите француза на вулиці назвати якусь українську постать, то є велика ймовірність, що він відповість: "Ув'язнена блондинка з зачіскою селянки, як же ж її звати?".

Голос України ледь чутний у французьких ЗМІ, чого не скажеш про голос Кремля.

Наслідком дефіциту інформації про Україну є те, що французькі громадяни мають досить обмежене уявлення про російсько-український конфлікт. Наміри Путіна для пересічного француза зрозумілі – він хоче збільшити свою територію, свій вплив, тоді як позиція України викликає питання.

Так ризикувати (і отримати війну), щоб приєднатись до Європейського союзу? Мешканцям Франції в це важко повірити.

Заяви українських урядовців про те, що Україна захищає Європу, стримуючи російську агресію, не сприймаються серйозно.

Французи вважають, що їм несуть небезпеку зовсім інші речі: "Ісламська держава", тероризм, імміграція.

Володимир Путін має потужних лобістів у французькому медійному світі. Це інтелектуали, політики, люди мистецтва. Французи також продовжують захоплюватися особистостями типу Шарля де Голля, який відновив престиж Франції.

Реваншизм, хоч і менш радикальний, ніж у Росії, залишається невід’ємною частиною французькою національного менталітету, і проявляється у вигляді глибокого антиамериканізму.

Багато французьких політиків – як ліві, так і праві – використовують налаштованість суспільства проти США. Це ті ж політики, які наполягають, що Володимир Путін заслуговує захоплення як самопроголошений лідер опору американській гегемонії.

Ідея дати Путіну те, чого він вимагає, "заради миру (і газу)", набирає популярності.

Колишній президент Франції і кандидат на наступних президентських виборах Ніколя Саркозі в публічних заявах вже легітимізував анексію Криму, проголосивши, що жителі півострова "вибрали Росію".

Праві прихильники ідеї державної незалежності та ліві антиамериканісти не бажають чути голос України. Російська теза про те, що НАТО "спровокувало" і "принизило" Путіна, знаходить розуміння серед французьких політиків. 

Лідер французьких ультраправих Марін ле Пен, яка сьогодні представляє чверть французьких виборців, взагалі демонструє повну підтримку Володимиру Путіну.

Попри все, слід визнати: пересічні французи далекі від того, щоб підпадати під чари Путіна. Його образ є швидше негативним. Російський керівник сприймається як самодержець (отократ) з жорсткими методами управління. Ті, хто ставить демократичні цінності та права людини вище жаги до влади, негативно оцінюють дії Кремля. Багато впливових інтелектуалів і журналістів засуджують авторитаризм Володимира Путіна та вбачають у його методах повернення до тоталітаризму.

Але Путін далеко. З часів російської окупації Парижа минуло два століття. Вона не лякає.

7000 загиблих на Донбасі? Війна в Югославії забрала набагато більше життів і відбувалася значно ближче.

Шукаючи історичні орієнтири, француз неминуче стикається зі скандальним питанням, сформульованим Марселем Деатом в 1939 році, на початку Другої світової: "Чи варто нам помирати за Данциг (Гданськ)?".

Наразі жоден француз, або майже жоден, не мислить у категоріях "Чи варто помирати за Харків?" Російсько-український конфлікт далеко, орієнтири втрачають свою чіткість. Щоб відрізнити добро від зла, потрібно докласти чимало зусиль.

Ніколи не треба недооцінювати інтелектуальну лінь. Неоголошена гібридна війна під керівництвом Москви, особливий менталітет Донбасу, який активно використовувала Партія регіонів, вплив олігархів на українську політику - всі ці екзотичні речі суттєво ускладнюють для західних європейців розуміння ситуації в Україні.

У той час як пояснення Кремля все чудово та зручно спрощують: Україна нібито пригнічує російськомовну меншину, зростанню українського фашизму протидіють нащадки Червоної армії, йде "громадянська війна", в якій урядовим силам протистоять бойовики, яких підтримує місцеве населення і т.д.

Російська пропаганда є дієвою, оскільки дає пояснення, які західні європейці здатні засвоїти, і зовсім не важливо, що вона деформує реальність.

Частина європейської громадськості приймає аргументи Кремля, ігноруючи принципи логіки, бо так легше. Знання потребує зусиль, тому людина часто віддає перевагу вірі.

Подія, яка грає на користь України, - це Майдан.

Французи легко ототожнюють себе з Майданом, оскільки також у разі потреби виходять на вулиці, щоб продемонструвати незадоволення урядом. У цьому випадку російська пропаганда, яка прирівнює Майдан до операції американської розвідки, не працює.

Водночас український Майдан пов’язаний також з проблемою, яка непокоїть французів. Французька преса часто зображувала українських протестувальників як радикальних націоналістів. "Правий сектор", наприклад, постійно описувався як неонацистський рух (і ніхто не замислювався, що це – повторення риторики Кремля).

Для французів термін "націоналізм" має негативне забарвлення, вони не розуміють відмінності "територіального націоналізму" українців від "етнічного націоналізму".

* * * * *

В той період, коли "гранати замовкли" (принаймні, в іноземних ЗМІ ситуація подається саме так), на передній план виходить економічний аспект.

З економічних міркувань французи сприймають Україна більше як проблему, а не як можливість.

"Хіба не через Україну ми залишилися у дурнуватому становищі з двома "Містралями" на руках, а що отримали натомість?" – питає пересічний француз.

Переглядаючи пресу, в якій домінує грецька криза, громадянин Франції починає запитувати: ЄС вже заплатив за Афіни, навіщо брати на себе нову проблему? І не важливо, що український борг незрівнянно менший за грецький. Тому Україну, незважаючи на її складне становище, просять навести порядок у своїй економіці перед тим, як рухатися далі. Спершу болючі реформи, а далі буде видно!

Та водночас Париж – на відміну від Німеччини – не в тій позиції, аби читати Києву лекції щодо здійснення реформ.

Протягом десятиліть Франція сама чинить жорсткий опір будь-яким реформам – і економічним, і соціальним, і  політичним. Реформаторські ініціативи влади змушують мільйони людей виходити на вулиці, провокують безкінечні страйки серед працівників сфери громадських послуг. Через них міністрам, а іноді й цілому уряду, доводилося йти у відставку.

 Реформи зазнають поразки або часто зводяться до "міні-реформи" – цей неологізм у Франції вже увійшов у повсякденну мову.

Київ не має такої розкоші, як можливість зволікати з реформами. Політично це дуже ризиковано, а дивіденди будуть помітними лише у середньостроковій перспективі.

Та знаючи на практиці, що таке імітація реформ, французька громадськість буде дуже прискіпливо оцінювати процес реформ в Україні.

Водночас зміна відносин України з населенням Донбасу, якщо відбудеться, покращить імідж України в очах французької громадськості. На сьогодні Росія є лідером симпатій на Донбасі, друге місце – у Ріната Ахметова, тоді як Київ у Франції нерідко вважають тим, хто морить Донбас голодом.

Чимало тих, хто цікавиться Україною, в тому числі журналісти, вважають, що Києву необхідно відновити прямий діалог з населенням Донбасу, не сприймати його цілком вороже та "виграти змагання з гуманітарними конвоями". 

Автор: Еммануель Грішпан,

кореспондент в Росії та Україні

газети La Tribune

Погляди автора, викладені у цій статті, не обов’язково відображають погляди Інституту світової політики та "Європейської правди".

Публікація статей європейських аналітиків здійснюється за підтримки Фонду Фрідріха Еберта в Україні.

Стаття була підготовлена за результатами робочого візиту європейських лідерів думок до України, організованого Інститутом світової політики