Ввечері 7 червня посольство Франції видало шенгенську візу 8-річному футбольному фанату Володі Бобенчику, який в останні дні, сам того не бажаючи, став героєм новин на всіх провідних сайтах та телеканалах.

Тепер хлопець та його батьки потраплять на матчі Євро-2016 та підтримають нашу збірну на шляху до перемоги. І за це треба подякувати консулу – до слова, візу хлопцю він проставив о сьомій вечора, коли робочий день у дипломатів закінчився.

Та чи означає це, що проблеми вирішено і до Франції немає питань?

На жаль, ні. Навпаки, питання загострилися.

Заяви дипломатів справляють враження, що в посольстві так і не зрозуміли суть претензій до них з боку суспільства та експертів. Або навіть (це обурить дипломатів, але подивімося правді в очі!) – що консульські співробітники просто дезінформують посла про реальний стан справ.

Можливо, насправді є інша причина, але ж треба якось пояснити твердження посла Ізабель Дюмон, що суперечать суворій реальності...

"Візовий відділ консульства Франції в Україні цілком в змозі впоратися з напливом запитів на отримання віз, що генеруються "Євро-2016"... Увесь наш колектив працює понаднормово, щоб якнайшвидше опрацювати усі подані на розгляд документи", – заявила посол у вівторок ввечері, коментуючи розголос проблем в ЗМІ.

Не знаємо, чи розповідає консул про реальний стан речей, тож доведеться повідомити самим.

Ні, пані посол, візовий відділ не справляється. Навіть працюючи понаднормово.

Термін розгляду – порушення угоди

Посольство Франції стало системним порушником угоди про візове спрощення між Україною та ЄС, і є докази цього.

Навряд чи посол Дюмон робила би такі категоричні заяви, знаючи, що ст. 7 цієї угоди зобов’язує посольство ухвалити рішення протягом не більше ніж 10 днів, і цей термін може бути продовжений лише "в окремих випадках".

Розкажіть про це українським вболівальникам, переважна більшість яких чекала на рішення мінімум по 2-3 тижні. Це – точно не "окремі випадки".

І навіть якщо в посольстві забули про існування угоди з Україною, то є Візовий кодекс ЄС, де цей термін встановлений на рівні 15 днів, і він також порушується.

І навіть в "окремих випадках" розгляд візової заявки в жодному разі не може тривати довше 30 днів, це не є можливим за цією ж ст. 7 угоди. Щоправда, реальність інша. Ми вже писали про випадок Яни Якименко, яка подала паспорт на візу ще у квітні, але на ранок 8 червня, за день до запланованого від’їзду, ще не має рішення посольства.

Її випадок – не поодинокий, до редакції зверталися також інші заявники, які стверджують, що чекали на візу більше місяця або чекають і досі.

Хочеться перепитати консульських співробітників: це таким чином "візовий відділ впорався із напливом запитів"?

Так, ми помітили фразу на сайті посольства про те, що вони "радять подаватися на візу не пізніше ніж за місяць". Радять, а не ставлять умову. Тому ми, як громадяни країни, що поважає міжнародне право, не думали, що новина на сайті дозволяє порушувати міжнародну угоду. Враження було інше – що цей термін рекомендують лишати для виключних випадків, а також для можливої апеляції.

І це – окрема тема.

Апеляція, якої  немає

Окремий подив викликає фраза посла Ізабель Дюмон у її вівторковій заяві.

"Крім того, існує звичайна процедура апеляції, яка дозволяє заявникам, у разі необхідності, надати додаткові документи, які можуть бути необхідними для отримання візи", – пояснила дипломат.

На перший погляд, все правильно. Механізм апеляції дійсно існує.

Щоправда, посольство доклало зусиль, щоби він існував, але не працював.

Цікаво, як можна скористатися апеляцією, якщо відмова від посольства, після декількох тижнів очікування, надходить за тиждень до від’їзду?

Тобто скористатися можна було б, якби посольство брало ці апеляції до уваги і оперативно їх опрацьовувало.

Та в реальному житті – а не в тому, про яке йдеться в заяві посольства – редакція отримує ось такі повідомлення.

Про "ефективність" апеляції найяскравіше свідчить справа Володі Бобенчика, про яку автор цього повідомлення згадує як про "розглянуту за два дні".

Насправді ж навіть вони – попри шалений тиск громадськості, ЗМІ, депутатів та українського МЗС – тривалий час не могли подати апеляцію. Листи електронною поштою лишалися без відповіді; в п’ятницю хлопчик із батьком простояв під дверима посольства і не зміг зайти всередину; і лише в понеділок, коли під дипмісію прийшли журналісти з десятком телекамер, там погодилися взяти його документи.

Та, власне, про яке ефективне оскарження йдеться, якщо у листах відмови, які надсилає посольство, українцям пропонують надсилати апеляцію... звичайною поштою у французьке місто Нант. Саме таким чином сприйняла формулювання відмови частина заявників, з якими ми спілкувалися.

Вражає також фраза Ізабель Дюмон з її понеділкового інтерв’ю – вона дорікнула родині Бобенчиків за їх спілкування зі ЗМІ.

"На противагу багатьом людям, які нам телефонують, щоб зрозуміти причину відмови і виправляють досьє, в цьому випадку, на жаль, родина до нас не зверталася... Було б так просто зателефонувати і дізнатися, як виправити досьє", – заявила вона.

Примітно, що у спілкуванні з "Європейською правдою" інші українці, які отримали відмову, дають інші відгуки.

Відсутність ефективного зв’язку з посольством – це ключова претензія від усіх, з ким ми спілкувалися. Фразу про те, що "так просто зателефонувати", наші співрозмовники сприймали щонайменше з подивом.

І навіть родина Бобенчиків вже після отримання візи (тобто коли історія лишилася позаду і приховувати їм точно немає чого) стверджує, що досі не розуміє суть претензій до їхньої заявки.

"У нас всі готелі були заброньовані на Booking.com, ми навіть вирішили не користуватися апартаментами. Щиро не розумію, що було не так із бронюванням. Ми надали інші, але ті теж не підійшли. Зрештою, вже в понеділок нас попросили зробити нові бронювання з частковою оплатою і тоді – схвалили документи. Але ж на сайті посольства не було вимоги про те, що проживання має бути сплачене, йдеться лише про бронювання, а воно в нас було від початку", – каже мати хлопчика Мар’яна Бобенчик.

До слова, вимоги посольства, які змінюються чи то від обставин, чи то від настрою – окрема велика проблема.

Відмови без правил

Візова практика посольств часто є несистемною, і це не лише французька особливість, адже рішення про відмову, чи то про тривалість візи, ухвалює конкретний візовий офіцер.

Саме через це дідусю Володі Бобенчика, який надав точно такий пакет бронювань (родина зарезервувала спільні номери на поїздки до Франції) надали візу, а іншим заявникам – ні.

Та проблема ще й у тому, що заявник просто не знає, які документи він має надати, щоби його заявка відповідала примхам консула. Приклад із бронюванням готелів, які спершу були "підходящими", а згодом стали підставою для відмови – дуже красномовний.

Ще красномовніші – вимоги до фінансового стану заявників.

Спробуйте знайти на сайті посольства чи візового центру роз’яснення, скільки грошей повинен мати турист, щоби відповідати вимогам консульства. Не знайдете!

А тим більше незрозуміло, яку саме суму потрібно покласти в банк, якщо заявник має сплачений готель. А якщо в готелі є триразове харчування?

Менше з тим, відмови через нібито "недостатнє фінансове забезпечення" є серед найпоширеніших.

У підсумку – маємо ображених уболівальників, які мають достатньо коштів, щоби вже наступного дня після відмови плюнути на втрачені через консула гроші і сплатити за відпочинок у безвізовій Туреччині. Саме про такий випадок ЄП писала у статті "Французький рецепт зіпсованого свята: проблема віз до Євро-2016 виявилася масштабнішою".

Цікаво почути думку посла – чи вважає вона, що така практика допомагає іміджу Франції в Україні?

"Імідж – ніщо, візи – все"?

Насправді турбота щодо іміджу – ледь не єдиний момент, де думка редакції "Європейської правди" та посла Ізабель Дюмон загалом збігається.

Нас, так само, як і посла, непокоїть, що останні події викликають у суспільстві незадоволення чи навіть більш різки емоції щодо Франції в цілому.

Хоча зрозуміти людей нескладно, для них консул є уособленням країни, так само, як у старому жарті про театральних гардеробниць, які формують імідж усього театру.

І ми так само, як і пересічні візові заявники, не можемо зрозуміти, чому консул ставить відмову за кілька днів до запланованого виїзду, замість того, щоби підняти слухавку і попросити заявника донести необхідні документи.

Простий крок, чи не так? Ще й дозволений візовим кодексом.

Але саме такі кроки визначають повагу (чи то неповагу) консула та посольства в цілому до українців.

А особливо такі кроки важливі напередодні безвізового режиму.

Редакція ЄвроПравди знає, що він буде, і знає позицію Франції. Але нам справді сумно, що французька дипмісія своїми діями докладає чимало зусиль, щоби переконати українців у зворотному.

P.S. Ми свідомі того, що цей текст  не сподобається деяким співробітникам посольства. Ми розуміємо, що він може зіпсувати стосунки з дипмісією, хоча дуже сподіваємося, що цього не станеться.

Але це не привід замовчувати правду. Навіть якщо вона не завжди приємна і навіть якщо не всі у візовому відділі мають сміливість визнати свої помилки.

Та їх потрібно виправляти. Краще пізно, аніж ніколи.