"Європейська правда" публікує статтю відомого польського політолога, виконавчого директора Фонду Польсько-Української співпраці PAUCI Яна Пекло. Стаття цікава як приклад повного аналізу відносин України та Європи. 

Та не менш важливо, що Ян Пекло невдовзі стане офіційною особою – він затверджений для призначення на посаду посла Польщі в Україні та незабаром приступить до виконання своїх обов'язків. Через це його міркування ще важливішими, насамперед – стосовно того, що має зробити Європейський Союз для допомоги Україні. 

Стаття була опублікована на фонду порталі Фонда Гайнріха Бьолля. Український переклад статті зі скороченнями зроблений "Європейською правдою" та публікується з дозволу автора. 

* * * * *

Історія відносин Україна-ЄС говорить про втрачені можливості, парадокси, поєднання непорозумінь та очікувань.

Нашу історію можна почати як класичну казку:

"Колись давно, після Помаранчевої революції, українці мали чудову нагоду реформувати свою країну і приєднатися до співтовариства європейських демократій, але ЄС і західне політичне керівництво успішно втратило можливість включити Україну в процеси європейської інтеграції"…

Це також сталося через потужне втручання Росії і конфлікт інтересів корумпованої української олігархічної еліти.

Хоча тоді хвиля ентузіазму щодо України прокотилася світом і очікування були надзвичайно високі.

Ендрю Вілсон, відомий британський експерт і автор численних книг щодо України та регіону, вражав міжнародну аудиторію, представляючи українців як важливий і гордий народ, який заслуговує на те, щоб бути гідним партнером Заходу.

Та вже скоро українці, що розчарувалися і втомилися від постійної внутрішньої політичної боротьби у правлячому "помаранчевому таборі", змінили вподобання і дали мандат на владу "блакитному табору" Віктора Януковича. Та хоча потенціал Помаранчевої революції не був повністю реалізований, спадщина після неї залишилася.

Втома від ЄС та втома від України

Тим часом держави "старої Європи", які заперечували проти вступу України до ЄС, блокували використання "пряника", який так добре працював і прискорив перетворення в країнах Центральної Європи (перспективи членства в ЄС. – ЄП).

В  Україні були різні внутрішні причини для цього. Відсутність консенсусу між основними політичними угрупуваннями (щодо зближення з ЄС. – ЄП), корупція, застій і призупинення необхідних реформ призвели до "втоми від України" на Заході.

Та симетричний синдром "втоми від ЄС" склався і в Україні,

поглибивши розчарування і давши підґрунтя прихильникам так званого "прагматичного" підходу – Партії регіонів.

ЄС зробив вигляд, що продовжує діалог із Києвом, а українські еліти робили вигляд, що слухають Брюссель для завершення процедури укладення Угоди про асоціацію. У цей час Росія таємно почала будувати плани анексії Криму і керування Україною з Кремля.

Відмова Януковича підписати Угоду у Вільнюсі в листопаді 2013 року стала несподіванкою. Президент України раптом поставив нову умову: ЄС повинен запропонувати Росію в якості учасника переговорів.

Це був кінець ілюзій в Брюсселі, але не кінець проєвропейської саги в Україні.

Українське суспільство вийшло на вулиці Києва та інших українських міст. Це закінчилося кривавими зіткненнями з правоохоронцями і провокаторами, загибеллю сотень молодих активістів і, нарешті, втечею поваленого Януковича до Росії.

Реальна повномасштабна криза прийшла невдовзі – з російськими анексією Криму, гібридною війною і військовим вторгненням на схід України. Ситуація зайшла в глухий кут, в якому неможливо було вирішити найсерйознішу кризу на континенті з часів Балканської війни.

У той самий час ЄС став мішенню численних терористичних актів, страждав від неконтрольованого потоку мігрантів, економічної та політичної кризи.

Це зробило європейську відповідь на безпекові загрози слабкою і неадекватною.  Дух солідарності зник, поступившись місцем зростанню невпевненості, невизначеності та ізоляціонізму.

Біло-блакитне розчарування

Усі пам'ятають часи Помаранчевої революції у грудні 2004 року, коли Майдан аплодував Віктору Ющенку, переможцю повторних президентських виборів. Та в 2010-му Ющенко набрав тільки 5,45%, а переможцем президентських перегонів став Віктор Янукович.

Виборці Януковича вірили, що він, нарешті, наведе "порядок і стабільність".

Значна частина політичної еліти в ЄС також вважала, що він був прагматичним політиком та надійним партнером.

Але незабаром нам довелося спостерігати за занепадом демократії в Україні. Партія регіонів зманіпулювала місцевими виборами 2010 року. Почали надходити повідомлення журналістів та громадянського суспільства про залякування і порушення свободи слова. Слідом були вибіркові арешти і судові процеси проти політичних опонентів Януковича.

У рейтингу Freedom House у 2011 році статус України понизили із "вільної" до "частково вільної". Країна почала рухатися до моделі м'якого авторитарного управління.

Янукович вже тоді перетнув червону лінію.

Прийнявши умови ЄС, він втратив би підтримку "своїх" олігархів, програв чергові президентські вибори, і можливо, потрапив би за ґрати. Це підштовхнуло його по шляху північного сусіда – президента Білорусі Лукашенко.

Янукович почав захищати свою владу усіма можливими засобами.

Помаранчеве розчарування

Та повернемося до періоду Ющенка.

За його президентства Україна почала своє не зовсім успішне сватання до Євросоюзу і НАТО. В країні розвинулися вільні ЗМІ і сильний громадський сектор. Але Ющенку не вдалися боротьба з корупцією і реформування країни.

Його спроби вступити в НАТО зустріли опір Берліна і Парижа і провалилися.

Можливо, Ющенко увійде в історію як засновник сучасної української ідентичності. Не маючи достатньо сміливості і парламентської підтримки для проведення фундаментальних реформ, Ющенко зосередився на історії і процесі побудови національної свідомості.

Але Ющенко стикався з проблемами, які просто не міг подолати. Він не був сильною, харизматичною людиною зі стратегічним баченням.

Маючи фах у бухгалтерському обліку та фінансах, він провалив тест на розрахунок у глобальній політиці і не зміг скерувати країну в складний час трансформації і кризи.

Як це не парадоксально, та саме його президентство проклало шлях для Віктора Януковича.

Незгода держав "старої Європи" та побоювання Заходу щодо реакції Кремля завадили тому, щоби Київ отримав перспективу членства в ЄС. Замість цього Україні запропонували новий інструмент європейської політики сусідства.

Київ відреагував розчаруванням і незадоволенням; українці вважали себе європейською нацією, а не "сусідами Європи", як, наприклад, країни на півночі Африки.

Польський чинник і Росія

Спільна польсько-шведська ініціатива Східне партнерство (СП) була започаткована 23 травня 2008 року як "східна модернізація європейської політики сусідства". В Україні вітали цю нову ініціативу, знаходячи її більш переконливою і привабливою.

Для Польщі Україна є стратегічним партнером у Східній Європі.

Успіх демократії в сусідній Україні означає стабільність і безпечні кордони для Варшави.

Ці завдання визначили польську підтримку революцій в Україні та підтримку прагнень Києва до НАТО і ЄС. До того ж, поляків і українців об'єднує спільна історія і культура.

Росія ж, на відміну від Польщі, розглядає Україну як частину російської цивілізації, яку требу повернути на батьківщину. Від початку української незалежності Москва різними засобами намагалася повернути вплив на колишню радянську республіку.

Але і Помаранчева революція, а згодом і Майдан завершилися вражаючим провалом російської дипломатії.

Для Росії втрата України була величезною травмою. Москва без Києва – це організм без духовного сенсу: його душа залишилася у куполах церков на горбистому березі Дніпра. Саме в тих храмах, які радянська влада перед тим намагалася жорстоко знищити.

Це доводить, що історія повна парадоксів...

...Тим часом, Росія, що знімала вершки з часів економічного буму та високих цін на нафту, почала претендувати на роль, рівну до Сполучених Штатів.

При цьому в Москві навіть не розглядали Євросоюз як серйозного конкурента.

У Кремлі добре знали, як грати в гру "зруйнуй європейську єдність". Прокремлівські експерти поширювали думку, що Москва і Санкт-Петербург скоро стануть новими світовими фінансовими центрами, а також пропонували створити зону вільної торгівлі "від Лісабона до Владивостока".

Щоб заволодіти думками Заходу, Росія використовувала різні інструменти. Серед них і енергетика з економікою, і "заморожені" конфлікти, і пропаганда, і "гібридні" технології, і хабарі та корупція.

Росія – складний предмет для органів ЄС і для держав-членів. Єдиної європейської східної політики насправді немає.

Російська пропаганда досягла успіху у впливі на думки багатьох людей в Європейському Союзі.

Країни-члени ЄС часто ухвалюють рішення, видаючи бажане за дійсне. Або – керуються бізнес-логікою "спершу – Росія" (приклад цього – лобійований в Німеччині газопровід "Північний потік-2").

Російська анексія Криму і російська агресія на сході України показали, що в ЄС немає політики, яка може успішно протистояти неоімперським амбіціям Кремля.

Це викликало складні почуття у Центральній Європі і Балтії, адже Росія може використовувати аналогічні аргументи (і, можливо, засоби?), щоби зміцнити свій вплив в регіоні.

Жодних сумнівів, що президент Путін вже зараз працює над розширенням проекту Євразійського союзу та над зміцненням позицій Росії як "світової держави".

Сам ЄС досить обмежений у здатності відповісти на цей виклик, як належить. Але у співпраці з НАТО Євросоюз повинен підготувати план протидії можливим новим конфліктам та зростанню хаосу в регіоні.

Між тим Україна, Молдова та Грузія, три країни Східного партнерства, які вирішили підписати Угоди про асоціацію з ЄС, залишилися без жодних безпекових і політичних гарантій. Україну позбавили навіть гарантій територіальної цілісності, передбачених у Будапештському меморандумі.

В той час як на європейському континенті, у 1000 км від східного кордону ЄС, продовжується війна,

Євросоюз, не здатний реагувати на агресивну політику Путіна, опинився в ситуації, коли його авторитет – під питанням.

Російські зусилля зі створення нестабільності можуть призвести до розвалу "Східного партнерства" та переходу країн-партнерів назад під контроль Кремля.

Це означатиме фіаско для ЄС як успішного політичного проекту. Результатом буде новий перерозподіл світу на зразок Ялтинської конференції.

Що має зробити Європейський Союз?

Рекомендації для Європейського Союзу є такими:

1. Допомога і підтримка у виконанні Угоди про асоціацію та зону вільної торгівлі, а також у проведенні реформ в Україні;

2. Допомога у зміцненні демократії і верховенства права в Україні (з особливим акцентом на боротьбі з корупцією);

3. Включення перспективи членства в ЄС і НАТО в діалог з Києвом;

4. Надання Україні допомоги у військовій підготовці, розвідданих і військової техніки, здатних допомогти їй захистити суверенітет і обмежити кількість жертв серед мирного населення та військовослужбовців;

5. Робота над новим форматом мирного врегулювання для україно-російського конфлікту, в який буде включено питання Криму;

6. Допомога в розробці стратегічного рішення щодо проблеми внутрішніх переселенців в Україні;

7. Підтримка сектора малих і середніх підприємств і збільшення іноземних інвестицій в Україну;

8. Стимулювання участі України у широкій регіональній співпраці в рамках Східного партнерства;

9. Залучення України (та інших країн Східного партнерства, які підписали угоди про асоціацію з ЄС) до глибокого співробітництва на різних рівнях із партнерами з Євросоюзу.

Автор: Ян Пекло,

новий посол Польщі в Україні,

що приступить до виконання своїх обов'язків у 2016 році