На відміну від більшості двосторонніх моделей відносин України з державами-партнерами, порядок денний між Україною та Польщею не формується ані економічними інтересами, ані кон’юнктурними факторами.

Українсько-польські відносини мають достоту стратегічний вимір, щоправда, завдячують цим радше Польщі, ніж Україні.

Першою визнавши незалежність України, Польща відтоді неухильно її підтримувала.

Зрештою, Польща не тільки була більшим лобістом європейської інтеграції України, ніж сама Україна, а й проактивність у відносинах майже завжди походила з польського, а не з українського боку.

Причина цього лежить у стратегічному підході Польщі до формування своєї зовнішньої політики загалом.

Ідейним "батьком" польської зовнішньополітичної доктрини після 1989 року стали Юльюш Мерошевський та Єжи Ґєдройць, польські інтелектуали, які, на противагу "кресов’янським" настроям багатьох своїх співвітчизників, проголосили тезу, що Польща мусить відректися від будь-яких претензій на колишні польські землі та всіма силами підтримувати ідею незалежності України, Білорусі, Литви, а також демократизацію Росії як запоруку польської безпеки.

Завдяки ним на початку 1990-х наріжним каменем зовнішньої політики Польщі стала політика європеїзації, а не політика пам’яті.

Втім, характер двосторонніх відносин змінився у 2015 році з приходом до влади партії "Право і справедливість". Історична проблематика, в центрі якої постає встановлення історичної правди і справедливості довкола подій на Волині у 1943 році, сьогодні є у топі українсько-польського порядку денного.

Розмороження історичного конфлікту

Сьогодні Польща залишається беззастережним адвокатом двох принципових для України питань: збереження санкцій проти Російської Федерації та запровадження безвізового режиму для України.

Через ці та інші вияви підтримки України європейський аналітичний центр "European Council on Foreign Relations" впевнено відніс Польщу до групи "лідерів" серед держав-членів ЄС стосовно підтримки України, після Німеччини, Великої Британії та Швеції.

Натомість медійне тло для польсько-українського діалогу створило різне тлумачення подій минулого між українським та польським парламентами.

Йдеться про голосування 9 квітня 2015 року пакету "де­комунізаційних законів", у тому числі закону "Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті", який надає такий статус Організації українських націоналістів та Українській повстанській армії і, з-поміж іншого, забороняє їхню критику.

Ставлення до ОУН та УПА у Польщі щонайменше є не­однозначним, оскільки ці організації вважають відповідальними за винищення польського цивільного населення на Волині у 1943 та на Галичині у 1944 роках.

Найгіршим для Польщі було те, що ухвалення цих законів відбулося одразу після виступу Броніслава Коморовського у Верховній раді і було сприйняте у Польщі як відверте приниження поляків і їхнього лідера.

В Україні ж широкий резонанс отримала резолюція польського Сенату та Сейму (7 і 22 липня 2016 року відповідно) "Про встановлення 11 липня Днем пам’яті поляків, жертв геноциду, вчиненого ОУН-УПА", яка серед української громадськості та ЗМІ була сприйнята як крок до конфронтації з Україною з боку правлячої партії.

Сейм Польщі стоячи слухає текст "волинської" декларації

В Україні взагалі не всі зрозуміли, який стосунок має Україна до злочинів проти польського мирного населення і до чого тут УПА, яка в роки війни з Російською Федерацією для багатьох стала символом української боротьби за незалежність.

Для Польщі ж громадський консенсус щодо того, що "Волинський злочин" є ґеноцидом українців проти поляків, сформувався ще у 1990-х роках.

Опитування, проведене у 2013 році Польським центром досліджень громадської думки, показало, що 69% поляків вважають, що вони добре поінформовані щодо цієї сторінки історії або щось знають про неї. Різні групи польського електорату відрізняються між собою не тим, як вони визначають події на Волині, а тим, наскільки високо встановлення історичної правди стоїть у списку їхніх очікувань щодо політичних сил.

Однак лише з приходом до влади "Права і справедливості" історична тема стала одним із наріжних каменів державної політики. У цьому "ПіС" робить крок назад і втілює той сценарій відносин з Україною, зокрема і зовнішньої політики загалом, якого уникнули Ґєдройць та його послідовники після 1989 року.

Сьогодні при владі у Польщі перебувають ті люди, які не замовчуватимуть історичні розбіжності заради добросусідських відносин, а навпаки – підкреслюватимуть їх. 

Той факт, що впродовж 25 років Польща та Україна не мали постійного діалогу щодо історичних занепокоєнь, один із польських дипломатів назвав "замороженим конфліктом" між двома державами, який вибухнув тоді, коли в Україні вважали питання примирення давно врегульованим.

Асиметрія взаєморозуміння спостерігається і щодо сучасних подій в обох державах: тим часом, як полякам важко повірити в те, що червоно-чорні прапори на майданах під час Революції гідності і глорифікація УПА в Україні як джерело натхнення для сучасної боротьби за незалежність української держави не мають жодного антипольського значення, українцям складно зрозуміти, що липнева резолюція парламенту Польщі не є антиукраїнською.

Все це має відображення у ставленні народів один до одного.

Польський аналітичний центр CBOS, що проводить щорічні опитування думки поляків про українців, свідчить: вона поступово змінювалася на краще і кількість прихильників зросла з 12% у 1993 році до 34% у 2008-му.

Однак 2016 року динаміка вперше стала зворотною: кількість симпатиків України (27%) поступилася кількості недружньо налаштованих громадян Польщі (34%).

Час друзів минув

Після зміни влади у 2015 році у Польщі не лишилося політичних важковаговиків на кшталт Радослава Сікорського чи Броніслава Коморовського, які хотіли би зробити підтримку України частиною свого політичного іміджу.

Певний дефіцит кадрів "ПіС", які могли б відповідати за роботу з Україною, польські експерти пояснюють також і тим, що українське портфоліо є менш престижним, ніж деякі інші закордонні напрямки.

При цьому "ПіС" не звертається за кадровою підтримкою до "Громадянської платформи", яка має значний пул експертів з українських питань, через ідеологічне протистояння.

Президент Польщі Анджей Дуда та лідер ПіС Ярослав Качинський

Зокрема, кандидатура Марціна Войцеховського, вже затверджена комісією Сейму на посаду посла Польщі в Україні, була пізніше відкликана через його роботу в польському МЗС на чолі з Радославом Сікорським. Замість нього посаду посла обійняв Ян Пєкло, відомий громадський діяч та експерт з польсько-українських відносин, який не належав до жодної політичної партії.

Всередині "ПіСу" далеко не всі критично налаштовані до України, та мало хто наважується відкрито висловлюватися на її підтримку через побоювання репутаційних втрат.

Більше того, деякі представники "ПіС", як, наприклад, сенатор Ян Жарин, відкрито ставлять співпрацю з Україною, зокрема безпекову, в залежність від того, чи буде Київ готовий "миритися з історичною правдою".

Це, однак, не означає, що у "ПіС" взагалі немає політиків, які б говорили про підтримку України вголос.

Прикладом є Малґожата Госєвська, депутат Сейму від "ПіС", яка послідовно підтримує Україну. Під час Революції гідності вона декілька діб провела на київському Майдані на знак солідарності з українськими громадянами. Вона також виступила ініціатором підготовки доповіді "Російські військові злочини у Східній Україні", яку в квітні 2016 року особисто передала до Міжнародного трибуналу в Гаазі.

У лавах "Громадянської платформи" в українську проблематику чи не найактивніше залучений депутат Марцін Свєнціцький.

Він безпосередньо обізнаний з українськими реаліями, оскільки у 2007-2011 роках очолював Аналітично-дорадчий центр ЄС-ПРООН в Києві. Він також був одним із небагатьох, хто закликав не вживати слово "ґеноцид"  у липневій резолюції Сейму. Європарламентарі від "Платформи" Міхал Боні та Яцек Саріуш-Вольський також надають Україні активну підтримку.

В Україні також розглядають як потенційного партнера партію Nowoczesna на чолі з Рішардом Петру. На сьогодні це найбільш проєвропейська партія Польщі, яка під час останніх виборів пройшла в парламент із результатом у 7,6% голосів.

Партія, яка у польському парламенті представляє відверто антиукраїнську та націоналістичну силу – це Kukiz’15, лідер якої Павел Кукіз отримав 21% голосів на президентських виборах у 2015 році.

Kukiz’15 була єдиною фракцією, яка не дала жодного голосу на підтримку українсько-польської "Декларації пам’яті та солідарності",

а її депутат Януш Саноцький у стінах парламенту переконував колег, що Україна не воює з Росією.

Спільний сусід

Натомість незмінними залишаються спільні інтереси України та Польщі, насамперед – у питаннях національної безпеки. 

В умовах російської агресії на Сході України сьогодні Польща є однією з небагатьох країн-членів НАТО, яка розглядає свій внесок в українську (а відтак, і регіональну) безпеку як через розбудову української безпекової та оборонної спроможності, так і через інтеграцію України до західних безпекових структур.

Протягом усього періоду війни з Росією Польща надає Україні гуманітарну допомогу, приймає на лікування та реабілітацію поранених у зоні АТО, запрошує українських офіцерів на стажування до своїх військових навчальних закладів.

Важливим компонентом безпекових відносин між Україною та Польщею є співпраця у сфері оборонної промисловості. Польща та Україна взаємно зацікавлені у спільному виробництві вертольотів, безпілотних літальних апаратів, комплексів індивідуального захисту тощо.

Така співпраця вигідна як з безпекової, так і з економічної точки зору: польські інвестиції у спільний проект польської компанії "Lubawa S.A." та ДК "Укроборонпром" з виробництва військової амуніції в Івано-Франківську, який має розпочатися до кінця 2016 року, оцінюються на рівні 1 млн євро.

Також очікується підписання міждержавної Угоди про співробітництво у сфері оборони — першої двосторонньої угоди такого типу, що її укладатиме Україна з початку російської агресії.

При цьому конфлікт на Сході України присутній у політичному та безпековому дискурсі Польщі набагато менше, ніж посилення присутності НАТО на східному фланзі.

Частково до цього спричиняється відстороненість Польщі від Мінського врегулювання. Сьогодні процес врегулювання конфлікту викликає в офіційної Варшави швидше роздратування, аніж ентузіазм, однак не через мету, а через засіб: Польща вбачає у Нормандському форматі черговий прояв домінування Німеччини та Франції у вирішенні життєво важливих для Європи питань.

Нинішній уряд Польщі, як і його попередники, наполягає на "політиці відкритих дверей" НАТО для України.

Не секрет, що саме Польща як країна-організатор запросила Україну на саміт НАТО до Варшави навіть ще до формального рішення усіх держав Альянсу і лобіювала українське питання на порядку денному саміту.

Форум НАТО у Варшаві

Важливою ініціативою, яку Польща пропонує Україні, є ідея союзу Міжмор’я, мета якого – створення додаткової безпекової структури (не лише у військовому розумінні, а й енергетичному, економічному, інфраструктурному та суспільно-історичному), яка допоможе країнам Центральної та Східної Європи наздогнати Західну за рівнем розвитку.

Однією з підвалин безпекової співпраці з Україною в проекті Міжмор’я має стати енергетична складова, особливо враховуючи спільне протистояння країн регіону проекту "Північний потік-2". Зокрема, Україна зацікавлена у розбудові інтерконекторів між нею, країнами Вишеградської четвірки та Румунією (так званий проект Східноєвропейського газового хабу).

Міграційний фактор

Окремою складовою відносин між країнами є питання трудової міграції.

Польський уряд відкрито заявляє, що українці потрібні на польському ринку праці, оскільки багато поляків виїхало на заробітки до країн Західної Європи.

Українців на польському ринку праці цінують не тільки за професійність і порядність, а й за відсутність проблем із мовною та побутовою інтеграцією. За словами колишнього посла Польщі в Україні Генріка Літвіна, у 2015 році українці отримали понад 900 тисяч польських віз, більше половини з яких є робочими. Це означає, що при поданні документів на візу українці вже мають запрошення від офіційного працедавця, тобто йдеться про легальне працевлаштування.

Точну кількість українських трудових мігрантів у Польщі складно підрахувати, однак українські та польські дипломати оперують цифрою 1 млн осіб. Принаймні, обсяг приватних грошових переказів в Україну з Польщі минулого року склав $55,1 млн, тоді як роком раніше – лише $40 млн.

Однією з чільних перешкод для подальшої реалізації міграційного та економічного потенціалу відносин із залученням прикордонних територій є ефективність функціонування пунктів пропуску на українсько-польському кордоні.

Пропускну спроможність знижує як незадовільний стан доріг з українського боку, так і відсутність прикордонної інфраструктури.

Окрім того, з восьми наявних пунктів пропуску тільки у чотирьох здійснюється спільний прикордонно-митний контроль, і то лише на території Польщі.

Спільний контроль дозволяє проходити контроль з боку офіційних представників обох країн тільки один раз, на території країни виїзду, і тому суттєво скорочує час проходження кордону.

Автор: Катерина Зарембо,

експерт Інституту світової політики

Публікація підготовлена в рамках проекту Інституту світової політики "Аудит зовнішньої політики України". Цей проект виконується за підтримки "Чорноморського фонду для регіональної співпраці" Німецького фонду Маршалла (GMF).

Погляди, висловлені в публікації, відображають особисту позицію автора та не обов’язково відображають погляди Інституту світової політики (ІСП) та Німецького фонду Маршалла (GMF).