Погодження спільної заяви майбутнього саміту "Східного партнерства" нарешті вийшло на фінішну пряму. Країни-члени Євросоюзу узгодили питання, яке викликало найбільше суперечок – про визнання "європейських прагнень" партнерів.

Це далеко не вперше підважує наші відносини з Європейським Союзом. В липні суперечка навіть призвела до відмови від спільної заяви за підсумками саміту Україна-ЄС. Нині була небезпека, що зустріч лідерів ЄС та "Східного партнерства", яка відбудеться 24 листопада в Брюсселі, так само завершиться без підсумкового документа.

А це – ознака серйозних дипломатичних негараздів.

Раніше ми повідомляли про цю проблему: Україна вимагала, щоби ЄС визнав наші прагнення, натомість Нідерланди та Німеччина на це не погоджувалися.

Трохи нижче розповімо про те, як ЄС її вирішив. Та передусім підкреслимо:

ця суперечка сама по собі позбавлена логіки.

Океан мокрий, сонце гаряче, вітер дме. Дивно було би не визнавати речей, які є очевидними.

Те саме і з нами. Україна має європейські прагнення. Тобто наміри стати частиною об’єднаної Європи. Це також факт, який не треба доводити.

При цьому йдеться про формулювання, яке не накладає на ЄС жодних політичних чи юридичних зобов’язань. Саме цим "прагнення" відрізняються від "перспективи членства" – згоди ЄС прийняти до себе державу після досягнення нею так званих копенгагенських критеріїв, тобто певного рівня демократії та ринкової економіки.

Перспективи членства – це "власність" Євросоюзу. Він справді може їх комусь давати, а комусь ні.

Європейські прагнення та європейський вибір України – це те, що в нас вже є. Це наші прагнення, які існують незалежно від готовності чи згоди з боку Брюсселя. Не визнавати їх або просто сперечатися щодо їх наявності – абсурдно.

Прагнення України набути членство закріплені законодавчо ще від часів Кучми. Навіть за президентства Януковича, коли Україна де-факто розпочала розворот до Росії, мета "набуття членства в Європейському Союзі" була зафіксована законом. Ці прагнення підтверджує соціологія, адже більшість населення країни воліє стати частиною ЄС.

Зрештою, європейський вибір України мав би бути поза всяким сумнівом після проєвропейської Революції гідності, аналогів якої не було на нашому континенті.

То чому ж окремі країни ЄС так бояться згадки про європейські прагнення України?

Логічної відповіді тут немає.

Особливо з огляду на присутність цього формулювання в низці офіційних документів, які ніхто не ставить під сумнів. Воно визнається ще з 1999 року, коли ці слова з’явилися у Спільній стратегії ЄС щодо України. Європейський вибір та прагнення згадані в Угоді про асоціацію, у висновках саміту Україна-ЄС 2015 року... Та й протягом багатьох років саме визнання "європейських прагнень" України було зручною для Євросоюзу альтернативою згадкам про "перспектива членства". Але тепер щось змінилося. Одні країни-члени бачать в цьому міфічну політичну небезпеку – а іншим важко довести безглуздя таких побоювань.

Та повернемося до компромісної формули, яку узгодили представники країн-членів ЄС на своїй зустрічі 11 жовтня.

За цією домовленістю Євросоюз відмовився визнати європейські прагнення України, Молдови та Грузії.

Замість цього, в якості компромісу, Євросоюз погодився визнати європейські прагнення України, Молдови та Грузії.

Ні, це не шизофренія. Це дипломатія. І трошки лінгвістики.

При чому лінгвістичних пояснень є аж два, і вони грунтуються на різних офіційних мовах ЄС - англійській та нідерландській.

За першою з версій, яку довелося почути, офіційний Київ ("адвокатом" якого була головуюча в Євросоюзі Естонія), а також низка інших держав-членів Союзу пропонували записати в декларації наступну фразу:

"Всі учасники саміту визнають європейські прагнення та європейський вибір відповідних країн-партнерів (України, Молдови, Грузії)".

(англійською ця пропозиція звучала так: "Summit participants recognise the European aspirations and European choice of the partners concerned")

Суперечку викликало слово recognise. Мовляв, для деяких країн воно видалося надто "потужним" (а блокували заяву, як відомо, Нідерланди та для Німеччина). Тому зрештою його "пом’якшили", замінивши на слово acknowledge. Та українською обидва цих дієслова мають однаковий переклад: "визнавати"!

Відмінність між ними – в напівтонах. За цією версією, вважалося, що acknowledgement створює менше зобов’язань – мовляв, воно не означає згоду чи незгоду з українським вибором. Та й в Угоді про асоціацію вжите саме воно.

Просто визнання факту. Вітер дме. Сонце гріє. Україна прагне вступу в ЄС.

За другою версією, Нідерланди не хотіли вживати саме слово acknowledge через те що голландською воно, мовляв, має сильні коннотації. Варіант із recognise вивчався як альтернатива, але згодом вдалося переконати голландців... (прим: друга версія додана в статтю 14 жовтня)

Хай там як, узгоджене країнами-членами ЄС підсумкове формулювання звучатиме так: "Summit participants acknowledge the European aspirations and European choice of the partners concerned, as stated in the Association Agreements".

Ще один компроміс – непряма згадка про сумнозвісний референдум у Нідерландах. Точніше – про рішення Європейської ради, яке дозволило подолати кризу, створену після референдуму.

За даними джерел "Європейської правди", тут також немає чого стерегтися. Декларація саміту не цитуватиме норми цього рішення, не надаватиме йому додаткової ваги і жодним іншим чином не буде підважувати наші європейські прагнення. Посли погодилися, що в тексті буде лише побіжна згадка про те, що Угода з Україною набула чинності після ухвалення рішення Єврорадою в грудні 2016 року.

* * * * *

Погоджений країнами-членами текст ще має бути узгоджений членами "Східного партнерства", тобто також і Україною. Тому цілком логічним є питання: як нам (і МЗС, і суспільству в цілому) ставитися до цієї гри зі словами?

На нашу думку, до цих явищ варто ставитися поблажливо.

Нинішнє формулювання не має стати причиною того, щоби Київ не погодився зі спільним рішенням саміту СхП – принаймні, в цій його частині.

Євросоюз нині переживає справді непрості часи, і через це ми стаємо свідками важко пояснюваних вчинків окремих урядів чи політиків.

У кожному разі, європейське майбутнє України визначають не підсумкові декларації самітів – з "прагненнями" в них чи без.

Зараз набагато важливіше, що Євросоюз та Рада Європи дотиснули українську владу у питанні створення антикорупційного суду. І щоб ЄС надалі залишався важливим гравцем у просуванні інших реформ в Україні, які й означатимуть реалізацію нею європейських прагнень. Заради цього можна пробачити йому тимчасові слабкості. У кого їх не буває.

До слова, в документах ЄС можна знайти навіть натяки на перспективу членства для України. "Угода про асоціацію не становить кінцеву мету співпраці між ЄС та Україною", – констатувала Рада ЄС у 2014 році.

Звучить обнадійливо. Чи стане це реальністю – залежить також і від нас.

Автори: Анатолій Марциновський, Сергій Сидоренко,

"Європейська правда"