Цього тижня відносини України з Польщею пробили чергове "дно". Наш багаторічний європейський "адвокат" дедалі більше стає подібним до суворого прокурора.

"Донині ми стискали зуби, оскільки з огляду на нашу військово-політичну доктрину і безпеку збереження незалежної України є безцінним", – жорстко заявив міністр закордонних справ Польщі Вітольд Ващиковський після відвідання Львова.

"...Нас використовують. Україна виходить з розрахунку, що ми безумовно підтримуватимемо її безпеку і незалежність, стоятимемо на її боці у конфлікті з Росією і не вимагатимемо розв'язання двосторонніх проблем – історичних чи освітніх", – ці слова вже нагадують погрозу.

Меню для євроскептиків

Однак відносини з Варшавою – лише одна з низки проблем, які сукупно створюють певну тривожну тенденцію. У прихильників європейського майбутнього України може виникнути враження, що "нас оточили".

І кільце складається уже не лише з Росії – його формують й інші, досить несподівані для нас сили. Бар’єри або проблеми з’являються там, де зовсім недавно їх і бути не могло.

Польща агресивно використовує в двосторонніх відносинах історію – Угорщина затялася змінити закон про освіту. Ще ніколи Україна не мала таких конфліктів з окремими країнами Євросоюзу, причому ними ж ініційованих. Це якщо й не створює відчуття зради, то спантеличує та здатне породити євроскептичні настрої.

Не бракує й інших факторів та процесів, що можуть посилити скепсис.

Внутрішні політичні події в країнах Євросоюзу часом нагадують ходіння мінним полем. Причому якщо міна вибухне – осколки гарантовано зачеплять Україну.

Мало не кожні вибори в країнах ЄС несуть тепер більшу чи меншу небезпеку перемоги або принаймні збільшення присутності у вищій політиці сил, що атакують основи європейського проекту: ліберальну демократію та спільний ринок. Зростає вплив непередбачуваних безідеологічних популістів – гарною ілюстрацією є минулі парламентські вибори в Чехії.

Постійна виборча "російська рулетка" послаблює імідж Євросоюзу й так само не сприяє впевненості – в тому числі українців – у непорушності Об’єднаної Європи та її подальшої ролі яскравого маяка.

Водночас коли йдеться про Україну, ЄС все більше дивує своїм маніакально обережним підходом до можливого рівня її інтеграції – аж до небажання визнавати наші європейські прагнення. Це так само не додає оптимізму й може посилити настрої "нас там не чекають".

До того ж, Євросоюз залишає впливова Велика Британія – єдина західноєвропейська держава, яка публічно підтримувала членство України в ЄС.

Зрештою, всередині України відбуваються процеси, часто прямо протилежні проєвропейським обіцянкам теперішньої влади та взятим нею зобов’язанням. Зокрема, ми сильно відстаємо у виконанні Угоди про асоціацію.

Існує небезпека, що ідею інтеграції з ЄС можуть зрештою забалакати і дискредитувати – адже вона не несе нічого дорого тим, хто звик жити за звичаями олігархічної корумпованої держави. Тим більше, насувається чергова передвиборча політична вакханалія.

Литва замість Польщі, асоціація у безпеці

Отже, все виглядає складно.

Навіть за дореволюційних часів, чотири роки тому, геополітичні розклади були зрозумілішими. Якщо не Євросоюз – то Росія. Можливо, тепер багатьом зрозуміло менше. Вже точно не Росія – але що тоді? Чи залишиться Євросоюз тим орієнтиром, яким він був багато років?

Насамперед: Україною та українцями в цих непростих умовах має керувати винятково прагматизм, а не емоції. Треба розуміти, що іншого шляху, аніж до Євросоюзу, нема і не буде. Банально, але це так.

Та й незважаючи на згадані тривожні процеси та події, ЄС цілком здатний і далі виконувати роль маяка. Реальність таки краща за емоційне сприйняття європейського сьогодення.

Добробут і демократія залишаються фірмовими ознаками Євросоюзу – навіть якщо хтось "дуріє з розкошів" або намагається демократію обмежити. Як от в Польщі та Угорщині.

Ключові для євроінтеграції України речі сьогодні поза небезпекою або мають достатній запас міцності.

Насамперед це Угода про асоціацію з ЄС, що кілька місяців тому набула чинності. Перша за історію України програма євроінтеграційних реформ, успішне виконання якої і вихід із пострадянського болота залежить насамперед від України – а не розкладів усередині ЄС або ультиматумів сусідніх країн.

Друга важлива річ – Євросоюз як контролер і політичний гравець в Україні.

Ніщо в осяжному майбутньому не може завадити ЄС ним залишатися – хіба що свавільний саботаж проєвропейських реформ українською владою, пасивність суспільства при цьому і як результат – втома від України. Євросоюз регулярно впливає на ухвалення тих чи інших рішень на користь європейського майбутнього України, а не окремих осіб чи політико-бізнесових груп. І так може та має тривати.

Третє – допомога, яка йде від ЄС і яка не припиниться.

Можна говорити про ефективність тих чи інших програм, грантів чи кредитів. Справді нагальним є жорсткіший підхід Брюсселя до умов надання цієї допомоги – однак слід визнати, що ті мільярди євро є важливими для України і багато де справді працюють.

Четверте – стан Євросоюзу на сьогодні складний, але дуже далекий від критичного. Його мотор – альянс Німеччини та Франції – в порядку, і це вселяє оптимізм щодо стабільності організації та належного вирішення негараздів, які вочевидь виникатимуть.

Можливо, поточні проблеми в перспективі вплинуть на характер відносин всередині Євросоюзу чи механізми ухвалення рішень, зроблять його "різношвидкісним" – але навряд чи зменшать привабливість або ж загрожуватимуть самому існуванню.

П’яте – звичайно,

Україна потребує надійних і адекватних лобістів всередині ЄС навзамін Польщі. Але це також вирішується.

Найочевиднішою альтернативою є так само історично близька Литва. Власне, Вільнюс певний час уже перебирає функцію нашого головного союзника в ЄС.

Символом може вважатися підготовка Литвою "плану Маршалла для України". Він хоча й малореальний до втілення в запропонованому вигляді, однак сама по собі ідея масштабної фінансової допомоги Україні заслуговує на політичну увагу та подяку.

До того ж, на відміну від Варшави, Вільнюс не конфронтує з Брюсселем, і в цьому його велика перевага.

Україна може розраховувати й на низку інших держав ЄС – Латвію, Естонію, Швецію. Стратегічною перемогою було би залучення до кола своїх лобістів когось із лідерів ЄС, наприклад Німеччини. Втім, це виглядає проблематично. Скажімо, той же Берлін сам належить до країн, які дмухають на холодне, коли йдеться про можливий майбутній вступ України до Євросоюзу.

Перспективи членства, безперечно, додали би оптимізму та натхнення, таких потрібних в складні часи. Але – і це шосте – відсутність їх не є на сьогодні питанням, критично важливим для України, якщо сповідувати той таки прагматичний підхід.

Знову ж, ніхто не може сказати, у що трансформується Євросоюз наступні років 20. Якими саме будуть вигоди чи недоліки членства в ньому.

Для нас зараз важливо, аби Україна сама трансформувалися у державу зі сталими незворотніми проєвропейськими процесами і реформами, а це нині цілком можливо і без перспектив членства – за наявності політичної волі, небайдужості суспільства та допомоги союзників.

Автор: Анатолій Марциновський,

"Європейська правда"