Наприкінці минулого тижня інформаційний простір сколихнув виступ міністра закордонних справ Польщі Вітольда Ващиковського в ефірі телеканалу TVP. Глава польської дипломатії не тільки заявив, що вважає польсько-українські відносини поганими, а й повідомив про створення списку нев’їздних громадян України.

Телеглядачі дізналися, що настав час закрити кордон для осіб "з антипольськими поглядами", котрі "одягають мундири "СС-Галичина" та "адміністративно залучені до перешкоджання ексгумації польських поховань". Без зайвих уточнень було ясно, що останній критерій стосується голови Українського інституту національної пам’яті Володимира В’ятровича.

Щоб додатково підкреслити рівень напруження, Ващиковський додав: він ще подумає, чи рекомендувати президенту Анджею Дуді їхати до України з грудневим візитом, про який Дуда та Порошенко домовилися кілька місяців тому.

Продовженням "української лекції" стали заяви Ващиковського в суботу та неділю, під час візиту до Львова. Тут глава МЗС заявив, що діалог між істориками не відбувається належним чином, і показово розвернувся перед входом до музею "Тюрма на Лонцького", змінивши програму свого візиту.  Ложкою меду у діжці дьогтю стало хіба що запевнення міністра, що на місцевому рівні польсько-українській дружбі нічого не загрожує.

Хоча це був той самий міністр, котрий три тижні тому розповідав на шпальтах газети Rzeczpospolita, як Польща хоче союзу з Україною. Тоді Ващиковський пояснював, скільки вдалося досягнути разом за останні роки, а нині схоже, що у відносинах – самий лише негатив.

В тому тексті історичним питанням було відведене важливе, однак далеко не першопланове місце; в останніх висловлюваннях Ващиковського це питання знову стало визначальним.

Але не варто шукати, хто за такий короткий час зіпсував оспівану ідилію. Просто до газети писав Ващиковський-дипломат, а до телекамер промовляє Ващиковський-політик.

Останніми тижнями у Варшаві тільки й говорять про майбутні кадрові зміни в уряді Беати Шидло. Міністр Ващиковський є одним із перших кандидатів на виліт.

В Польщі депутати, яких призначають в уряд, зберігають свій парламентський мандат, тож Ващиковський в разі відставки повернеться до роботи в парламенті.

Проте за майже два роки на чолі МЗС він так і не став ані ефективним представником країни на міжнародній арені, ані вагомим політиком. Отже, у нього лишається єдиний шанс не перетворитися на пересічного депутата – через полум’яні гасла, якими легко завоювати любов натовпу. Ось міністр і підвищує вартість своїх акцій перед відставкою.

Але не варто чекати, що в разі звільнення Вітольда Ващиковського українсько-польські стосунки налагодяться. Його імовірні наступники готові зберігати жорсткий курс щодо Києва – принаймні, у питаннях історичної пам’яті.

Short-list кандидатів на цю посаду вже складений.

Хоча в урядовому кварталі польської столиці звучать імена професора Ришарда Лєґутко, євродепутата Здзіслава Краснодембського і заступника міністра з європейським справ Конрада Шиманського, фаворитами у змаганні за посаду голови МЗС є два інших політики – Кшиштоф Щерський, зовнішньополітичний радник та голова кабінету президента Польщі, та Адам Бєлян, колишній євродепутат та політтехнолог ПіС.

Варто з’ясувати, як ставляться до України головні претенденти на крісло в МЗС Польщі.

44-річний Щерський зробив кар’єру в академічному середовищі консервативного Кракова, спеціалізуючись на праві ЄС. Подейкують, що його нескладно вивести з себе репліками на кшталт "пан як теоретик", "людина з вашими університетськими заслугами у світі політики..."

В канцелярії президента він підтримує Анджея Дуду у боротьбі за право ухвалювати рішення. Не секрет, що лідер ПіС Ярослав Качинський тривалий час сприймав президента як свого підлеглого, майже як авторучку до підписування законів, чому Дуда став цього року опиратися, зокрема заветувавши важливі для Качинського закони "Про Верховний суд" та "Про Державну раду судочинства" (детальніше про це – в статті "Польський розкол: що змінить для Варшави та Києва конфлікт між президентом та партією влади").

Призначення Щерського в МЗС залежить саме від вирішення останнього питання – чи домовляться голова держави та керівник ПіС про сценарій судової реформи.

Приватно Щерський доволі тепло ставиться до України і не любить збуджувати аудиторію розмірковуваннями про бандерівців, але це не означає, що він готовий до зміни курсу щодо України. Минулого тижня, після виступу Ващиковського, Щерський визнав, що не здивований гострим тоном міністра, та  додав, що зараз Київ має погані стосунки з усіма сусідами в регіоні.

З другим топ-кандидатом, Адамом Бєляном, ситуація ще ясніша.  

На відміну від Щерського, який тільки пару років як потрапив на першу лінію вогню, Бєлян - досвідчений political animal. Колись євродепутат, сьогодні віце-спікер Сенату, Бєлян є чудовим аналітиком та вміє працювати зі ЗМІ, що визнають навіть його опоненти.

Що ж до закордонної політики, він не просто говорить у руслі поглядів Ярослава Качинського, а бере участь у їх формуванні.

Ось цитата з його інтерв’ю каналу TVN щодо України: "Ми поволі втрачаємо терпіння перед лицем тих некорисних явищ, що спостерігаємо з боку України [...] Скоро через свою бандерівську політику вона матиме серйозніші проблеми, бо цим вже занепокоєні єврейські середовища в США".

Так чи інакше, зміна керівника МЗС принципово не позначиться на політиці щодо України.

По-перше, основні тренди, як і раніше, будуть визначатися Ярославом Качинським та його найближчим оточенням. А воно, чим ближче  парламентські вибори 2019 року, тим більше буде намагатися відірвати шматок електорату від інших партій правого спектра. По-друге, польська східна політика переживає глибоку концептуальну кризу.

У 2015 році ПіС прийшов до влади з гаслами про амбітніші дії на східному напрямку, але за два роки стосунки Варшави зі східними сусідами лише погіршилися.

Уламки літака Леха Качинського досі лишаються в РФ, натомість Польща заморозила малий прикордонний рух з Калінінградом та обмежила підтримку російського громадянського суспільства. Спроба налагодити співпрацю з Білоруссю провалилася через небажання Лукашенка піднімати стандарти захисту прав людини та прав польської нацменшини.

А про відносини з Україною годі й говорити після того, як польська дипломатія винесла на штандарти питання історичної пам’яті. І хоча Варшава надалі лишається послідовною у нагадуванні про російську анексію Криму та агресію на Донбасі, вона оголосила, що закриває двері до Європи, тому що "з Бандерою туди не можна".  

Приватно польські дипломати та урядовці скаржаться: Україна Польщу не розуміє.

Не цінує досягнень уряду ПіС, не поділяє його щирого бажання будувати партнерство на історичній правді, не хоче йти на поступки. Виною цьому, на думку прибічників правлячої партії, є ті, хто оцінює ситуацію у Варшаві за порадами опозиції, ліваків, лібералів, статей з Gazeta Wyborcza або просто німців (що в цьому переліку "найгірше" – залежить від співрозмовника).

Часом такі уявлення підкріплюють українські політики, які не соромляться натякати, що ПіС – це ненадовго, і скоро польсько-українські відносини повернуться до попереднього стану.

Але Києву час усвідомити: партія Качинського лишається найпопулярнішою в Польщі. І якщо польська опозиція і надалі буде так само безпорадною, ПіС керуватиме країною ще принаймні шість років, а може й десять.

Останні баталії на історичному ґрунті нібито завершилися піар-перемогами України: відбудовуються зруйновані пам’ятники, арештовані зловмисники, що обстріляли консульство в Луцьку, українське МЗС щоразу виступає з примирливими заявами, та це принципово  нічого не змінює. Жодні зусилля дипломатів не здатні вирішити проблему, яку створює для Варшави сам факт вшанування українцями УПА, Бандери та Шухевича.

Звичайно, це не означає, що на Варшаву треба "махнути рукою".

Попри отруєння історією, польсько-українська співпраця має великий потенціал.

Навіть зберігаючи твердість у принципових для української влади питаннях, варто шукати точки дотику та можливості для компромісу: за гарячої війни на Сході холодна війна на Заході буде неприпустимою розкішшю.

Але варто пам'ятати – доба безумовної підтримки Польщею України вже минула. За будь-якого прізвища нового міністра закордонних справ.

Автор: Олена Бабакова,

журналіст (Варшава),

для "Європейської правди"