Україна успішно завершила своє дворічне членство в Раді Безпеки ООН.

Сказати, що для нашої держави і дипломатії це була виняткова відповідальність – значить нічого не сказати. Нехай це порівняння буде не зовсім точним, але протягом 2016-2017 років ми, по суті, входили до всесвітнього Генерального штабу з надзвичайних ситуацій.

Де б не траплялися конфлікти й кризи, на якому б континенті не виникала загроза безпеці, Україна разом з 14 іншими країнами мала розібратися в ситуації й ухвалити рішення, яке було обов’язковим для всієї світової спільноти.

До обрання в РБ ООН українська дипломатія почала готуватися за кілька років, прагнучи забезпечити підтримку максимального числа країн.

Зрештою, за нас проголосували 177 держав, а це дуже високий показник довіри. Починаючи цю роботу, ми вважали її пріоритетним завданням, але й

уявити собі не могли, наскільки своєчасним і важливим виявиться для нас членство в Раді Безпеки.

З нашим приходом склалася унікальна, навіть парадоксальна ситуація: в найголовнішому органі міжнародної безпеки, завдання якого – протидіяти війнам, зустрілися дві країни, між якими точиться воєнний конфлікт: Росія як агресор і окупант та Україна, на яку Росія напала.

Росія, як відомо, є постійним членом РБ ООН з правом вето. Усі ці роки вона з демонстративним цинізмом зловживає своїм привілеєм, щоб заблокувати міжнародний осуд своєї агресії.

Ганебні брехні колишнього російського представника в ООН Віталія Чуркіна достойні увійти в історію як зразок відвертої зневаги до всього світу й нахабного дипломатичного гопництва (здається, час запускати цей термін в міжнародний обіг, бо без нього західній цивілізації важко зрозуміти природу нинішньої російської політики).    

Українська делегація в ООН й до того завжди давала росіянам гідну відсіч, але з набуттям непостійного членства в Раді Безпеки наші можливості кардинально розширилися. Тема російської агресії почала звучати постійно.

Уже в січні 2016 року ми добилися екстреного розгляду в РБ ООН висловлювань Володимира Путіна, який поставив під сумнів кордони нашої держави. У березні того ж року ми винесли на обговорення Радбезу питання катастрофічної ситуації з правами людини в окупованому Криму, а в квітні скликали засідання Ради у зв’язку із забороною кримськотатарського Меджлісу.

Ми організовували консультації з приводу активізації російських терористів на Донбасі, використовували всі відповідні дебати та брифінги, системно поширювали як офіційні документи РБ ООН інформацію про російську агресію, порушення міжнародного права та підтримку тероризму Москвою.

До голосу члена РБ прислухаються з особливою увагою й повагою. Не в останню чергу завдяки цьому нам вдалося і в 2016, і в 2017 роках забезпечити переконливу підтримку резолюцій Генеральної Асамблеї про порушення прав людини в Криму, в яких

ООН уперше назвала Росію державою-окупантом, а Крим – тимчасово окупованою територією.

І, нарешті, наше членство в РБ сприяло просуванню ініціативи президента України про розгортання на Донбасі миротворчої місії ООН, що може стати ключем до розв’язання конфлікту.

Зазначу, що акцентування на проблемі російської агресії не було "перетягуванням ковдри на себе". Напад Росії на Україну ніколи не був локальним двостороннім конфліктом.

Від самого першого моменту він став головною загрозою глобальній безпеці, стабільності в Європі та міжнародному праву. Сьогодні тільки той, хто не хоче бачити, не бачить, що Росія веде гібридну війну з усім демократичним світом.

Але ще два роки тому багато політиків справді не були готові повірити, що Москва відважилася на глобальну авантюру. Українська делегація активно використовувала трибуну Ради Безпеки, щоб відкрити світові очі на реальний стан речей.

У рамках українського головування в РБ ООН ми в лютому 2017 року повернули до активного порядку денного Радбезу тему конфліктів у Європі. У березні 2017 року провели засідання РБ у форматі Арріа на тему "Гібридна війна як загроза міжнародному миру та безпеці", яке стало першим обговоренням проблеми на рівні ООН. Обидва заходи вважаю реальним досягненням нашої дипломатії.

І все ж таки попри всі зусилля і успіхи маємо бути свідомі, що Рада Безпеки через своє анахронічне облаштування просто не здатна вжити для припинення агресії Росії тих заходів, які вона зобов’язана була б ужити за своїм призначенням.

Про реформування Ради Безпеки мова йде вже понад 20 років, але далі розмов справа так і не зрушила.

Україна в принципі підтримує ідею збільшення числа як постійних, так і непостійних членів Ради, усвідомлюючи водночас, що цей процес забере ще чимало часу. Але одну нагальну проблему, безперечно, необхідно вирішувати вже зараз.

Абсолютно неприпустимою є ситуація, коли постійний член РБ застосовує право вето, щоб зробити непідсудною власну агресію проти інших суверенних країн (Росія заветувала дві важливі резолюції: про ситуацію в Криму в березні 2014 року та про створення трибуналу з розслідування збиття малайзійського пасажирського лайнера МН17 у липні 2015 року).

Немає в світі такого суду, де б підсудний водночас входив до складу суддівської колегії, але подібний абсурд маємо в головному органі планетарної безпеки! Необхідно, отже, знайти такий механізм, який би унеможливлював блокування роботи Ради Безпеки й давав їй можливість знайти управу на агресора, навіть якщо він є постійним членом самої Ради.

На мою думку, перше, що слід невідкладно зробити, це обмежити право вето для того постійного члена РБ, який сам є стороною обговорюваного конфлікту.

Для цього, до речі, є правова підстава в Статуті ООН: стаття 27 передбачає, що в Раді Безпеки "сторона, яка бере участь у спорі, повинна утриматися від голосування". Росія цю статтю старанно ігнорує.

Звісно, окрім російської агресії, українська делегація займалася в Раді Безпеки безліччю інших великих і ще більших проблем (малих там просто не буває).

Тож бідкання Москви, що Україна стане "країною одного питання", виявилися повністю безпідставними.

Ми брали активну участь у розгляді кожного з понад півсотні питань глобального порядку денного, внесли свої пропозиції до більшості з майже 140 резолюцій Ради Безпеки й 50 заяв її голови та ще до десятків документів. Іншими словами, вирішення жодного з безпекових питань, що виникали в світі за останні два роки, не обійшлося без нашої безпосередньої участі.

Ми займалися ситуацією в Сирії, Північній Кореї, Лівії, Бурунді, Гвінеї-Бісау, Конго, Кот-д’Івуарі, Ліберії, Малі, Судані, Південному Судані, Сомалі, ЦАР, Гамбії, Колумбії, Гаїті та інших країнах. Ми активно підтримували миротворчу діяльність ООН, захищали права людини, особливу увагу приділяли приборканню міжнародного тероризму.

Саме з нашої ініціативи вперше в історії Рада Безпеки ООН ухвалила важливу резолюцію про захист критичної інфраструктури від терористичних загроз. Її співавторами стала 41 держава.

Одним словом, протягом двох років Україна зробила значний внесок у подолання глобальних і регіональних безпекових викликів, в утвердження демократії, миру й стабільності в світі, допомогла десяткам країн і мільйонам людей. І це найважливіший результат нашого членства в Раді Безпеки.

Звісно ж, сама Україна також отримала величезну користь – або, якщо хочете, політичні дивіденди. І це стосується не тільки протидії російській агресії.

Передусім, ми значно зміцнили свій авторитет як у системі ООН, так і загалом на світовій арені, на ділі довели міжнародній спільноті свою відданість цілям і принципам Об’єднаних Націй та базовим цивілізаційним цінностям. Для багатьох країн різних континентів, в чиїй долі ми брали участь, Україна перестала бути далекою абстракцією й перетворилася на шанованого партнера.

Надзвичайно важливо й те, що, працюючи в Раді Безпеки, ми зарекомендували себе як вірний і надійний союзник західного світу і фактичний учасник трансатлантичної спільноти. Це включає в себе й виразний євроінтеграційний аспект.

У Раді Безпеки Україна послідовно підтримувала політику Євросоюзу та його міжнародні пріоритети.

І, нарешті, ще одна незаперечна перевага. Ми пройшли дипломатичну школу щонайвищого рівня, вищого просто не буває.

Протягом двох років ми відточували вміння мислити і діяти глобально, розуміти світ у всій складності його протиріч та інтересів, брати на себе відповідальність і приймати доленосні рішення.

Наші дипломати в Нью-Йорку весь цей час працювали в режимі 24/7. Разом із тим на повну силу були задіяні й усі відповідні департаменти й служби МЗС в Києві, а також наші посольства у тих країнах, чиї проблеми розглядала РБ ООН.  

Такий досвід є справжнім скарбом для кожної національної дипломатії, і здобути його було дуже нелегко. Він завжди стане нам в пригоді.

Автор: Павло Клімкін,

міністр закордонних справ України