Не думала я, що на 15-му році свого журналістського життя, через 22 роки після появи в моєму проїзному документі першої візи, безлічі відряджень без жодного порушення візової історії й загалом п'яти річних і дворічних "мультишенгенів", побачу в своєму паспорті замість нової візи таку позначку.

Власне, цього року про будь-які позначки в закордонному паспорті думалося найменше. Майдан, Крим, війна, мобілізація чоловіка... Закордонні поїздки відійшли на другий план.

Очевидно, в посольстві Німеччини в Києві вирішили, що людям, у чиїй країні йде війна, поїздки в їхню розвинену демократичну державу зайві.

Байдуже, журналіст ти чи сепаратист — тримайся від європейської спільноти подалі й не заважай їй висловлювати своє занепокоєння.

Отримавши першу в житті відмову (власне, дві відмови — ми з чоловіком-журналістом Дмитром Лиховієм обидва подавали документи і обидва отримали паспорт зі штампом), та ще й від посольства, яке досі не мало до мене жодних претензій і раніше видало дві річні та одну дворічну мультивізи, я була настільки вражена, що навіть не знаю тепер, як писати апеляцію.

Власне, а що в ній писати за таких "пояснень" з боку німецького посольства?

В якості причини відмови зазначена фраза: "Не були надані підтвердження щодо мети та умов запланованого перебування".

В той час як вони якраз були надані — всі можливі з перелічених посольством у пам'ятці для отримання візи журналістом.

Але, очевидно, листів від Національної спілки журналістів України та редакції газети, яка, власне, й відряджає мене в більшість моїх поїздок за кордон, тепер вельмишановним консулам замало.

До слова, раніше, коли окремого переліку документів для журналістів не було, і ми подавали просто "все, що можна" - від копії кредитної картки до документів на квартиру, претензій не було.

Ми взяли додаткові документи в консульство і зараз – і бронь готелю, і квиток. Але тепер там ці папери не просили. Можливо, для того, щоби згодом відмовити?

То що саме змінилося?

Та багато чого, звісно. Відбувся Євромайдан. При владі вже не Янукович. Обрали новий Європарламент. Україна підписала Угоду про асоціацію з ЄС. Розпочалося виконання цієї угоди. Змінився склад Єврокомісії. Наступного року нам із Європою обіцяють безвізовий режим (тричі ха-ха).

Та я щось ніяк не втну, що саме з цього переліку зробило мене і мого чоловіка, а в даному контексті — передусім співавтора й навіть трохи начальника – невиїзними?

Так – на жаль, ми й самі зараз не "їздці по закордонах".

Але дуже вже скучили за роботою не лише в межах війни. Зумисно виділили три дні, аби таки вирватися й підготувати матеріал про Європу. Три дні - мало, звісно, але заплановано на них було чимало.

Та одна справа — не їхати, бо не маєш можливості й часу, й зовсім інша — бо тобі просто закрили шлях.

Я ще пам'ятаю те приниження, коли, стоячи перед віконцем будь-якого іноземного посольства, кожна українка повинна була доводити зневажливим людям за склом, що вона не повія й не потенційна нелегалка (від редакції – такі скарги раніше також надходили саме щодо німецького посольства).

Навіть уже згодом, будучи журналістом, я воліла їздити тільки в ті "шенгенські" відрядження, в яких візу й інші документи за мене оформлювала адміністрація президента чи інша установа. Аби не принижуватися.

Проте після набуття чинності 2008 року угодою про спрощення оформлення віз ситуація ніби змінилася.

Але, виходить, дарма ми сумнівалися в тому, що проблема — саме в дипустанові, коли Сергій Сидоренко та інші журналісти писали про кричущі випадки відмов німцями у візах. І дарма завжди всім доводили, що німецьке посольство — зовсім не упереджене, а просто дуже сумлінно ставиться до переліку поданих документів.

"Сумлінного переліку" їм, виходить, насправді мало... Як і нашої чесності.

Адже ми могли подаватися на візу до посольств Литви чи Польщі, які до українських журналістів ставляться з великою повагою і в багаторазових візах не відмовляють (від редакції – вимушені зазначити, що останнім часом надходить чимало скарг на некоректні візові рішення також і польського консульства, чого раніше не було).

Та ми найчастіше їздимо в Німеччину і пишемо про неї. Тому й звертаємося по візи саме до німців.

(А може, треба було просто цицьки десь у Кельнському Домі чи Марієнкірхе показувати? У "Фемен", які займалися цим в Нотр-Дамі й перед Міланським собором, проблем із візами ніби ніколи не було...)

Автор:

Леся Шовкун, журналіст,
"Україна молода"