У 2014 році, гарячково перебираючи можливі відповіді на революцію в Україні, яка сприймалася як надзвичайно гостра політична загроза, Кремль, після анексії Криму та низки ситуативних імпровізацій, зробив ставку на добре відомий і перевірений інструмент – створення керованого конфлікту.

Вибір був непростим. Анексувавши Крим, Путін зробив заявку на створення нового світового порядку. Тоді його звинувачували у відриві від реальності, але цей відрив був частиною стратегічного плану.

Однак якщо анексія Криму – крок до нової, такої бажаної для Кремля реальності, то вибір "замороженого" конфлікту на Донбасі – це тріумф реальності старої. Між іншим, той факт, що інструмент був обраний настільки застарілий, грубий і "вчорашній", заслуговує на окрему розмову і краще за будь-що інше відображає сутність запропонованого "русского мира ".

Були у Москви й інші альтернативи, але зрештою був обраний найбезпечніший з найбільш ризикованих варіантів.

Досвід десятиліть управління "замороженими" конфліктами на пострадянській території компенсував Москві відсутність по-справжньому хороших ідей і натхнення.

У кризовій ситуації, коли часу було мало, а рівень невизначеності зашкалював, кремлівські стратеги обрали, як Остап Бендер у своєму знаменитому сеансі одночасної шахової гри, "хоча й застарілий, але досить вірний захист Філідора".

Це допомогло звести до мінімуму непередбачувані повороти подій. Починаючи з літа 2014 року конфлікт на Донбасі йшов за траєкторією, добре знайомою на прикладі подій у Придністров'ї, Абхазії та Південній Осетії.

Орієнтуватися на місцевості Москві стало легше, але за все доводиться платити. Кидаючи виклик світовому порядку, не варто сподіватися на безпечну і передбачувану партію. Гра ва-банк не може бути обережною.

Кремль заплатив і продовжує платити за зниження невизначеності в конфлікті високу ціну. І саме ця ціна може стати ресурсом України.

Ключ до вирішення конфлікту на Донбасі захований у позиції Росії. У Москві мають якомога краще  усвідомити ризики і втрати, які несе Росії продовження війни. Ця ціна складається з репутаційних втрат, ослаблення безпеки, підриву м'яких силових можливостей РФ і загального погіршення її позицій у світовій політиці. Фактично своєю тактикою щодо України Росія домагається результатів, прямо протилежних її національним інтересам.

Головний ризик полягає в тому, що внаслідок дій Москви роль і значення військової сили на пострадянському просторі значно зростуть, що призведе, зрештою, до скорочення як можливостей Росії нав'язувати будь-що своїм сусідам, так і силових переваг над ними.

Зростання військових бюджетів, а разом з тим і взаємної недовіри, швидко зроблять пострадянський простір схожим швидше на Східну Азію, ніж на Західну Європу. Порівнявши, скажімо, Німеччину і Китай, можна легко побачити, як силові переваги по-різному реалізуються залежно від середовища.

Далі істотно зростуть витрати на підтримання інтеграційних проектів Москви. На відміну від європейських, ці побудовані на політиці, а не на економіці.

Їхньою рушійною силою є здатність Москви платити за лояльність партнерів, приблизно так само, як це було чверть століття тому з соціалістичним блоком.

Продовжуючи війну в Україні, Кремль підриває власну платоспроможність, одночасно збільшуючи запити своїх союзників у регіоні, що ще залишилися.

Сконструювавши на частині східної території України штучну ідентичність – Радянський Союз в мініатюрі, Москва продемонструвала всьому світу свою модель розвитку.

Багато хто жахнувся. Що найгірше для Кремля – жахнувся і багато хто з цільової аудиторії "русского мира ".

Використання військової сили майже завжди підриває так звані "м'які" можливості впливу: імідж, цінності, репутацію. Війна США в Іраку дванадцять років тому, навіть в ім'я поширення демократії та безпеки, завершила, на думку багатьох, епоху американської гегемонії.

Війна Росії в Україні заради повернення в найпохмуріше минуле може поставити під питання регіональний статус Росії – статус, який ще два роки тому ні в кого не викликав сумнівів.

Кожен день війни віддаляє Росію від статусу великої держави, а не наближає до нього.

Віра російського керівництва в силу геополітики і сфер впливу не витримує перевірки дійсністю: можливості Росії впливати на загальносвітові процеси стрімко скорочуються, незважаючи на територіальні надбання.

Контроль над Україною, якого так прагнуть у Кремлі, навіть якщо його вдасться досягти, вже нічого не дасть, крім проблем. Конкретизація цих ризиків, розгортання їх історичної перспективи дадуть більш повне уявлення про ситуацію, в яку загнав себе Кремль.

Нашим інтересам зараз відповідає якомога повніше усвідомлення Москвою загроз, які несе в собі її нинішня стратегія щодо України.

Сьогоднішні українсько-російські відносини перебувають у стадії гри з нульовою сумою, де панує повна недовіра, а виграш однієї сторони дорівнює програшу іншої. Зазвичай у таких відносинах найкраще не просто збільшувати збитки опонента від протистояння, але й тримати його в курсі всіх деталей цього.

Автор: Микола Капітоненко,

директор Центру досліджень міжнародних відносин,

доцент Інституту міжнародних відносин

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають виключно точку зору автора