Зовнішня політика Польщі сьогодні не лише спрямована на обслуговування внутрішньополітичних інтересів правлячої партії, але і продукує ледь не конвеєрним методом проблеми не тільки у відносинах з Україною.
Очевидно, що подібне підпорядкування зовнішньополітичних дій внутрішньополітичним інтересам – далеко не винахід "Права і справедливості", яка, до всього, залишається найбільш популярною політичною силою Польщі. Останні соціологічні опитування показали, що бурхливі протести проти перетворень судової системи не завдали шкоди рейтингу ПіС, навіть навпаки.
Тим часом польська дипломатія створює собі проблеми буквально на рівному місці, налаштовуючи проти країни ще вчора цілком лояльних партнерів.
Офіційна позиція Варшави все більше нагадує поведінку шляхтича, готового кинути виклик більшості оточуючих.
Системний відлік подібної поведінки варто вести від березня 2017 року, коли Польща опинилася у блискучій самотності у власній спробі не допустити переобрання Дональда Туска головою Європейської ради, намагаючись витіснити його кандидатурою Яцека Саріуш-Вольського. Як виявилося, без особливого успіху – польську позицію не підтримав навіть Віктор Орбан, який пізніше висловив готовність захищати Польщу від "інквізиції ЄС".
На цьому тлі прагнення Варшави вести розмову з офіційним Києвом у менторській тональності, використовуючи традиційний статус "адвоката України", навряд чи викликає подив. Дійсно, протягом 25 років у двосторонніх відносинах було чимало упущених можливостей, проте це не привід для демонстрації переваги з наполегливістю, гідною кращого застосування.
Дивує мішанина різних кроків польської влади: закиди Ярослава Качинського та Вітольда Ващиковського про "бандеризацію України" та відновлення польсько-українського форуму, який має створити майданчик для порозуміння; визнання Ващиковським, що ситуація на Донбасі спровокована діями Росії, і його впевненість, що члени ОУН-УПА брали участь у Голокості (подібних подарунків від європейських політиків російська пропаганда не отримувала вже давно).
Польські можновладці наче не усвідомлюють, наскільки дражливими для України є будь-які заяви з імперським присмаком та яку реакцію викликають в умовах російської гібридної агресії.
У цьому контексті нова ініціатива від ПіС – плани створити Музей східних територій – теж навряд чи покращить відносини Польщі з Україною та Білоруссю.
Разом з тим Польща примудрилася зіпсувати відносини з багатьма європейськими лідерами. Її позиція стосовно прийому біженців на власній території роздратувала Еммануеля Макрона, а заявлене прагнення отримати від Німеччини компенсацію завданих під час Другої світової війни збитків навряд чи потішило Ангелу Меркель.
Власне, і намагання польського МВС розмістити на сторінках нових польських паспортів зображення Острої брами у Вільнюсі (як і Меморіалу орлят у Львові) теж явно не покращило відносини з Литвою.
Часом видається, ніби офіційна Варшава навмисне дратує своїх сусідів та партнерів, ніби не розташована на "кривавих землях", де чутливих питань спільної історії чимало.
Подібна поведінка закликає подивитися на союзників Польщі.
Крім уже згаданого Віктора Орбана, до них можна віднести Дональда Трампа, який місяць тому побував у Варшаві та освятив своєю присутністю саміт країн Тримор’я. Трамп дав зрозуміти, що зацікавлений в експорті заокеанського скрапленого газу, а Польща зголосилася купити кілька батарей ЗРК Patriot.
Проте польсько-американський альянс для багатьох європейських політиків виглядає не надто привабливим, не лише через внутрішньополітичні проблеми 45-го американського президента, а й з огляду на економічне суперництво ЄС та США.
Чимало польських дипломатів та експертів вважає, що процедурі Brexit буде дано задній хід, що не заважає Варшаві вибудовувати власні відносини з Лондоном. Зокрема, пропонувати спільні підходи до врегулювання конфлікту на Донбасі, альтернативні нормандським, хай і без помітних успіхів.
Тривале економічне зростання, позитивний досвід перетворень всередині країни, європейської та євроатлантичної інтеграції справили на Польщу дивний ефект: в умовах домінування "Права і справедливості" країна починає нагадувати Д’Артаньяна на перших сторінках відомого роману Александра Дюма.
Однак подібна манера зовнішньополітичної поведінки не зможе тривати безкінечно, навіть у хронічно турбулентному сучасному світі.
Втім, залишається відкритим запитання:
що робити Україні? Ми не може собі дозволити сидіти, склавши руки, очікуючи припинення домінування ПіС у Польщі.
Варто зосередитися на власній пропозиції щодо посилення Тримор’я, розвивати польсько-литовсько-українську бригаду та шукати можливості для прагматичної співпраці.
Вибором Києва у даному випадку мають стати не симетричні авантюри у двосторонніх відносинах, а технології м’якої сили та використання фактора українських заробітчан як вагомої складової польського економічного зростання.
 |
Автор: Євген Магда,
політолог, доцент НТУУ КПІ імені Ігоря Сікорського
Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають виключно точку зору автора