"Європейська правда" детально відстежує останні непрості тенденції у відносинах України та Польщі. Складно заперечувати, що за останні роки наші стосунки суттєво погіршилися. Чи є вихід із поточного стану? І чи активна Україна в пошуку цього виходу?

Ми публікуємо колонку екс-президента Світового конгресу українців та з готовністю розглянемо можливість публікації зустрічної колонки – від тих, хто сповідує іншу думку.

* * * * *

За останні півтисячоліття українсько-польські відносини були, м'яко кажучи, напружені. Це включало не менше трьох окупацій української території поляками та обвинувачення у геноциді з обох сторін.

Проте в 1991 році, коли українці проголосили вільну і незалежну Українську державу, Республіка Польща була ледь не першою країною, що визнала незалежність України.

Періодичне зближення Польщі з Україною, незважаючи на історію, було не зовсім дивним у зв'язку з нещодавнім пануванням Радянської Росії, гострою пам'яттю про те, що сталося в Угорщині в 1956 році та Чехословаччині в 1968 році. Та з розумінням обома сторонами, що сьогоднішня Російська Федерації юридично і за духом -  спадкоємець імперії. 

Незалежну Україну Польща розглядала як буфер від Росії, постійного джерела занепокоєння для обох країн. Українсько-польські відносини були хорошими або, принаймні, практичними майже в усіх сферах, включаючи історичні питання, які розв'язувалися діалогом.

Але відтоді, як у Польщі до влади прийшла партія "Право і справедливість", здається, все змінилося.

Протягом останніх років українська меншина в Польщі стала переслідуваною. Шовіністичні елементи поступово відчули, що їхня антиукраїнська діяльність тепер не тільки безкарна, але навіть заохочена владою.

Південно-східна територія сучасної Польщі раніше вважалася частиною України якщо не політично, то етнографічно, бо до 1947 року мала велику концентрацію українців. У 1947 році польський комуністичний уряд насильно перемістив цю етнічну українську громаду на далекий північний захід Польщі, територію, що до Другої світової війни належала Німеччині.

Мета цієї насильницької акції, яку багато хто засудив як спробу геноциду українців, полягала не лише в переселенні, а й у "вирішенні української проблеми в Польщі". Ця особлива мова навіть була використана в секретній директиві для цієї акції.

Українці мали бути переселені з метою їхнього знищення як етнічного об'єднання.

Після 1989 року та відновлення незалежної (вже не совєтської сателітної) демократичної польської республіки деякі українці з північно-західної Польщі повернулися на свої традиційні землі. Там вони ексгумували та поховали своїх давно вбитих цивільних предків, а також загиблих вояків Української повстанської армії, які боролися з совєтами та польськими комуністами на польській території після 1945 року.

Більшість колишнього українського громадського майна та церков, які були захоплені польським комуністичним урядом наприкінці 1940-х роках, залишилися за їх новими власниками, але поодинокі об'єкти були повернуті етнічній українській громаді.

Саме ці будівлі, церкви, меморіали, пам'ятники та могильні надгробки стали об'єктами нещодавніх нападів шовіністичних елементів польського суспільства, які, можливо, були санкціоновані нинішнім режимом.

Схвалення цих дій державою проявляється у різних формах, навіть за допомогою офіційних заяв, але переважно через неможливість розслідування або (судового) переслідування.

Один з останніх прикладів - напад польських хуліганів на релігійну процесію у Перемишлі, колишньому українському місті, з криками: "Польща для поляків" та недостатнім чи цілком відсутнім захистом з боку правоохоронців.

Нещодавно я подав постійному представнику Республіки Польща при Організації Об'єднаних Націй хронологію недавніх нападів на українців у Польщі - на чотирьох сторінках.

Цей документ був підготовлений Об'єднанням українців Польщі. Відповіді не було.

Аналогічна хронологія, з підкріпленням виносок, буде передана генеральному секретарю ООН, Раді ООН з прав людини та її верховному комісару, а також 192 іншим країнам-членам ООН.

Те, чого домагається організована українська громада у Польщі (а українців у Польщі сьогодні мільйон) - це просте дотримання Статуту ООН та Загальної декларації ООН про права людини. З часом цей документ буде переданий і до Європейської комісії, Ради Європи та Організації з безпеки та співробітництва в Європі.

Ці події - загроза не лише для української громади в Польщі. Відсутність поваги до прав людини та прав меншин - виклик у відносинах між нашими країнами. 

Але що робить Україна?

Постійний представник України при ООН вирішив цим питанням не займатися. Саме так він відповів на моє звернення.

Схоже, що нинішні речники України не віддають собі ради, що вони роблять. І саме бачачи відсутність їхньої активності, поляки можуть собі дозволити знущатися над нами.

Але тоді народ захищатиме себе сам. 

Автор: Аскольд Лозинський,

президент Світового конгресу українців (1998-2008 рр.)

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають виключно точку зору автора