Кишинів офіційно звернувся до керівництва Організації Об'єднаних Націй з проханням внести до порядку денного Генасамблеї ООН питання про виведення російських військ з території Молдови.

Ініціатива молдовського політичного керівництва, власне, не є новою.

Ще 2006 року країни ГУАМ (Грузія, Україна, Азербайджан і Молдова) внесли до порядку денного Генасамблеї ООН питання про заморожені конфлікти на території СНД, що включало проблему виведення російських військ із придністровського регіону Молдови. Але у наступні роки повноцінних дебатів з цього питання на Генасамблеї так і не відбулося, не кажучи вже про ухвалення резолюції. Це не стало несподіванкою: шанси резолюції ГУАМ, якій протистояла Росія, тоді оцінювалися як вкрай низькі.

Тоді я представляв Молдову в ООН і добре пам'ятаю, як нас, щоб уникнути провалу, активно відмовляли від цієї ідеї навіть партнери з ЄС.

Але питання про "заморожені конфлікти" все ж було включене до порядку денного Генасамблеї, що мало відчутний резонанс. Світова спільнота почула з високої трибуни ООН про те, яку роль у виникненні й збереженні сепаратизму на території колишнього СРСР відігравала Російська Федерація.

Обставини 2006 року не повторяться. Сьогодні у Молдови майже немає можливості включити це питання до порядку денного Генасамблеї, ще менше шансів – організувати якісні дебати і отримати сприятливу резолюцію.

І в Кишиневі це чудово розуміють.

Розрахунок на інше: потрібен міжнародний резонанс, потрібна велика кількість різного роду реакцій на цю ініціативу (причому цінні як позитивні, так і негативні) в офіційних, експертних, журналістських та інших колах.

Ця мета практично досягнута.

Навіщо цей резонанс, ці реакції і чому вони потрібні зараз? Відповісти на ці питання можливо лише крізь призму внутрішньої політичної ситуації в Молдові.

Нинішня молдовська влада не має підтримки всередині країни, джерело її політичної легітимності знаходиться за межами Молдови – це підтримка з боку ЄС і США. Однак відсутність реформ у державі, корупція, розкрадання публічних грошей, деградація демократії ставить під питання подальшу підтримку чинної молдовської влади з боку Заходу. Щоб зберегти підтримку Заходу, Кишинів намагається довести свою залученість у питання регіональної безпеки.

Але давайте по порядку.

З 2009 року в Молдові при владі знаходяться партії, які називають себе "проєвропейськими" і оголосили проведення європейських реформ і зближення з Євросоюзом пріоритетом номер один. Під ці заяви ЄС та інші міжнародні донори виділяли Молдові величезні суми на реформи, на бюджетну підтримку тощо.

Головною умовою виділення грошей було дотримання принципу "More for more" – більше грошей за більшу кількість реформ.

На жаль, грошей ставало більше, а реформи не проводилися зовсім.

На тлі гасел про європейську інтеграцію в Молдові відбувалися аж ніяк не європейські процеси.

Показовим прикладом "реформ" стала так звана крадіжка століття в листопаді 2014 року – виведення протягом двох-трьох днів мільярда доларів з валютних резервів Нацбанку в офшори через злочинні схеми, в яких брала участь практично вся держава: уряд, Нацбанк, прокуратура, Національний антикорупційний центр, Вища судова палата тощо.

Тобто інститути влади, які нібито реформувалися і повинні були стояти на сторожі демократії і законності, організували та здійснили грабіж публічних грошей в інтересах кількох людей, які їх контролюють.

Країна отримала ганебну характеристику "захопленої держави", і про Молдову як про лідера Східного партнерства припинили говорити.

Починаючи з 2016 року вся влада перейшла до однієї політичної сили – Демократичної партії Молдови (ДПМ), якою керує молдовський олігарх Володимир Плахотнюк. Сьогодні всі структури держави, в тому числі уряд, парламентська більшість, прокуратура, судова система, все нібито незалежні регулюючі агентства, включно з Координаційною радою з теле- і радіомовлення, знаходяться під контролем ДПМ.

Уряд ДПМ на чолі з Павлом Філіпом, однокурсником Плахотнюка, що складається в основному з міністрів попередніх кабінетів, спробував відмежуватися від урядів, керованих представниками Ліберально-демократичної партії Молдови (нині майже повністю розгромленої), і оголосив про план "реальних реформ", який включав у тому числі боротьбу з корупцією.

Нічого не вийшло.

Боротьба з корупцією звелася до переслідування декількох колишніх бізнес-партнерів Плахотнюка

і до символічного (умовні вироки, штрафи) покарання "не корисних" йому чиновників.

Реформа прокуратури, на яку покладали великі надії і про яку багато говорили, завершилася обранням на пост генпрокурора Едуарда Харунжена, людини з репутацією одного з найбільш корумпованих прокурорів країни. У Молдову не приходять інвестиції, постійно скорочується кількість робочих місць, триває деградація медицини і освіти, не припиняється потік тих, хто залишає країну назавжди. Одним словом, Молдова стала ще менше схожою на країну, яка прагне до Європи.

Рівень підтримки ДПМ та інститутів влади в цілому з боку населення – вкрай низький. Йти на дострокові парламентські вибори для підтвердження мандата на управління країною влада не бажає.

В такій ситуації джерелом легітимності для нинішньої влади стала підтримка з боку ЄС і США.

Плахотнюку досить успішно (з огляду на провальну політику його уряду в плані європейських реформ) вдавалося позиціонувати себе на Заході як єдиного гаранта збереження європейського курсу Молдови і непереборної перешкоди на шляху російського впливу в країні, граючи на геополітичному протистоянні між Заходом і Росією.

Розгойдує маятник і загострює геополітичне протистояння в суспільстві і президент Ігор Додон, який активно підкидає "російські загрози" у вигляді різних президентських ініціатив, як, наприклад, денонсація Угоди про асоціацію з ЄС і вступ Молдови до Євразійського союзу.

Та гри на геополітиці недостатньо, щоб виграти парламентські вибори в 2018 році.

Тому Демпартія спільно з Партією соціалістів Додона проголосували в парламенті за перехід від пропорційної до змішаної системи виборів, незважаючи на негативний висновок Венеціанської комісії, критику ЄС і США.

Але повернемося до ідеї Молдови про порядок денний ГА ООН.

Вона вписується в серію дій молдовської влади, нібито здатних відновити довіру до Кишинева з боку Брюсселя і Вашингтона: видворення російських дипломатів з території країни, заборона на в'їзд до Молдови російським журналістам і артистам, оголошення персоною нон грата віце-прем'єра РФ Дмитра Рогозіна...

Судячи з усього, сьогоднішня вимога виведення російських військ з території Молдови, на жаль, не має на меті виведення цих військ. Це – чергова спроба виступити в якості безальтернативного гаранта "проєвропейського курсу" Молдови і захисту країни від "російської загрози".

При цьому сама Молдова вже мало чим відрізняється від того, що у нас називається "русский мир": корупція, беззаконня, зубожіння населення, деградація економічного та соціального життя.

Дуже сумно, що далі "збурення" міжнародної громадської думки справа не піде, незважаючи на те, що за весь час придністровського конфлікту у нас не було таких сприятливих передумов для його остаточного вирішення, як сьогодні.

Україна, одна з країн-гарантів вирішення конфлікту, сьогодні чудово розуміє, що таке сепаратизм і чим він небезпечний. Росія, втративши фізичний доступ до Придністров'я, втратила і важелі впливу на регіон і на ситуацію навколо конфлікту. Та й саму придністровську владу не можна повною мірою називати проросійською. І попередня адміністрація регіону в особі Євгена Шевчука, і нинішній "президент" Вадим Красносельський, незважаючи на суперництво і навіть жорстке протистояння, схожі в одному: вони не сліпі виконавці волі Москви, їхні інтереси, інтереси бізнесу, що стоїть за ними, явно домінують.

Це означає, що

за певних обставин ці люди можуть піти на політичне врегулювання конфлікту, не озираючись на Москву.

Як це зробити – це питання непросте, але очевидно, що є передумови для нової динаміки в процесі вирішення конфлікту.

Головною перешкодою для реалізації нових можливостей є сама молдовська влада, яка за багато років не домоглася прогресу і не бажає його. Чому? Тому що існування території, на якій не діють ні національні закони, ні міжнародне право, створює можливості для різного роду незаконних схем.

Саме тому мені абсолютно зрозуміло, що історія з вимогою обговорити в ООН проблеми виведення російських військ з території Молдови не матиме продовження.

За інших обставин ця ініціатива могла б стати важливим елементом у комплексному проекті щодо остаточного врегулювання конфлікту в східних районах Молдови. Але не за нинішньої молдовської влади.

Автор: Олексій Тулбуре,

політичний аналітик, постійний представник Молдови при ООН (2006-2008) та Раді Європи (2002-2006), депутат парламенту Молдови (1998-2001).

Стаття вперше розміщена на сайті IPG і публікується з дозволу правовласника, з редакційними скороченнями

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають виключно точку зору автора