Два побачення цього тижня – Макрона з Мей і Меркель з Курцом – остаточно сформували порядок денний ЄС: майбутнє союзу, його бюджет на наступне десятиліття (багаторічні фінансові рамки) і відносини з сусідами (відносини з Британією після Brexit).

Такої серйозної дискусії в ЄС не було давно.

Мабуть, найближчий приклад – дискусія, яку провадив Жак Делор щодо внутрішнього ринку європейської спільноти в другій половині 1980-х. У тій дискусії було сформовано бачення Європейського Союзу, який замінив спільноту, можливе розширення ЄС на посткомуністичні країни та відносини з європейськими країнами, які до ЄС вступати не мали наміру. Невдала спроба створити Конституцію для Європи мала би завершити той великий проект.

Але тепер ми чуємо від австрійського канцлера, що ЄС має концентруватися на великих питаннях – безпека, зовнішні відносини і оборона. Це питання, які завжди були маргіналізовані в ЄС. Майбутнє Союзу обговорюється в Європарламенті та на зустрічах лідерів держав-членів, того ж Курца і Меркель. Певний нарис майбутнього ЄС ми почуємо 16 квітня, коли Макрон виступатиме в Європарламенті.

Сильнішим стає тренд говорити про готовність платити більше до бюджету ЄС, який має фінансувати важливі процеси.

Президент Естонії підхопила естафету Польщі й Угорщини щодо готовності до більших внесків, а Франція все серйозніше висловлює свою готовність до гнучкого підходу до видатків на сільське господарство.

У травні ми побачимо сформовану пропозицію Комісії щодо майбутніх фінансових рамок.

Ну і нарешті, в питанні Brexit модель стає зрозумілою. Макрон досить просто сказав, що Британія має вибір: або норвезька модель – єдиний ринок, але юрисдикція Європейського Суду і внески до бюджету ЄС, або канадська модель – амбітна, але звичайна угода про вільну торгівлю.

Обидві ці моделі раніше визначались як неприйнятні для уряду Мей, але здається, що Комісія на сьогодні переграла британців. Цікаво, що коли Британія говорила про якусь інакшу модель участі в єдиному ринку без юрисдикції Суду ЄС і внесків до бюджету, Норвегія сказала, що вимагатиме перегляду своїх угод з Євросоюзом.

Тобто Brexit справді впливає на відносини ЄС з європейськими державами, які до ЄС не входять.

Може вплинути на відносини з сусідами і розвиток відносин Туреччини з ЄС. Цього року сторони визнали, що подальші переговори про вступ не мають перспективи, і говорять про "більш прагматичні відносини", тобто більше торгівлі та менше інтеграції.

Але тема вступу до ЄС набирає нового змісту після заяви Юнкера про те, що "як тільки Британія вийде з ЄС відповідно до статті 50, завжди буде стаття 49, яка дозволяє повернутися до членства". З одного боку, це відмова від ідеї того, що Brexit, можливо, не відбудеться, а з іншого – це також шанс і для нас. Бо стаття 49 знову стає актуальною.

Загалом цей рік – ідеальний для формування нового змісту наших відносин з ЄС. Звісно, про вступ до ЄС говорити завчасно, як написав президент у новорічній колонці, але це не означає, що ми маємо просто чекати.

Навпаки, тепер ми можемо визначити, як саме ми інтегруватимемося в наступне десятиліття, реалізуючи амбітні проекти на правовій основі Угоди про асоціацію.

Для цього треба вписати усі наші ідеї в програмне бачення ЄС свого власного розвитку, свого бюджету і своїх відносин з сусідами. Це бачення має бути сформоване вже у наступні місяці. Чим далі, тим складніше буде щось змінити.

А після виборів Європарламенту наступного року порядок денний ЄС буде сформовано на десятиліття  і ми будемо працювати у заданих рамках.

Що ми можемо запропонувати? Ідей в України достатньо, і реалістичних (єдиний цифровий ринок ЄС), і ні (митний союз з ЄС), але можливість їх реалізувати пов’язана із ризиками.

Перший – це ризик застрягти у спорах про дотримання попередніх домовленостей. Сага про Антикорупційний суд і безвіз. Сага про енергетичну реформу і анбандлінг. Сага про заборону експорту деревини. Усі ці питання блокують розмову про майбутнє, тягнучи нас у минуле.

Друге – це розшарування внутрішніх реформ і євроінтеграції. Найсвіжіший приклад – схвалена Урядом концепція розвитку цифрової економіки, яка має лише загальне відсилання до європеїзації цієї політики та адаптації законодавства України до законодавства ЄС і жодним чином не згадує про можливості інтеграції з ринком Євросоюзу на основі Угоди про асоціацію і про ініціативу президента щодо цифрового ринку.

Уряд, звісно, опікується виконанням Угоди у цій частині, але це відбувається паралельно. Відповідно, інтеграція з ЄС лишається чимось окремим, зовнішнім та екзотичним.

Третє – надмірна концентрація на торгівлі. Звісно, чим більше ми продамо до ЄС, тим краще. Але якщо ми говоримо з ЄС лише про торгівлю, то ми для них країна такого ж рангу, як Канада чи Нова Зеландія – важливий торговельний партнер і не більше. Якщо ми хочемо інтегруватись, як Норвегія чи Польща, то мова має йти передусім про інтеграцію ринків, а не лише про умови торгівлі товарами.

До речі, про торгівлю з ЄС і її вплив на президентські вибори.

Під час наступної президентської каденції, хто б не виграв вибори – отримає дивіденди від подальшої лібералізації торгівлі з ЄС.

Угода передбачає, що за п'ять років від початку застосування сторони домовлятися про подальшу лібералізацію. Навіть суто статистично, через нинішній розвиток торгівлі, умови доступу стануть кращими.

Найрозумніше цим користується у своїй риториці Юлія Тимошенко. Вона критикує нинішню угоду, усвідомлюючи, що вона зможе скористатися нинішніми успіхами в торгівлі у майбутніх переговорах з ЄС – гарантований успіх. Звісно, залишився дріб‘язок – виграти вибори.

Цей козир може бути побитий тим, що вже наприкінці цього року чинний президент зможе представити ще амбітнішу програму інтеграції з Євросоюзом на наступні 10 років. І не просто задекларовану, але й підтриману ЄС і вписану в його програмні документи. Внутрішні дискусії в союзі – найкраща для цього нагода.

І якщо не скористатися цим шансом, то професійні євроінтегратори наступні 10 років і далі обмежаться нескінченним плануванням-звітуванням, транскордонною співпрацею і не дуже амбітними проектами технічної допомоги.

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають виключно точку зору автора