В редакцию "Европейской правды" пришла колонка за подписью руководителя ГП "Документ", написанная в ответ на статью "Риски и преимущества новой правительственной версии реформы внутренних паспортов".

О деятельности ГП "Документ" наша редакция писала неоднократно и подчас критически, поэтому они имеют право на ответную публикацию. Однако мы столкнулись с тем, что руководитель ГП прибегнул к откровенной манипуляции – процитировал научную публикацию авторитетных авторов, которая якобы оправдывает деятельность предприятия.

Но выяснилось, что цитаты фальсифицированы. Упомянутая публикация не только не оправдывает предприятие, которое в СМИ часто называют "прокладкой", но и напрямую говорит о его незаконной деятельности.

Редакция ЕП решила все же опубликовать колонку от ГП "Документ" (удалив из нее явно фальсифицированный фрагмент), однако предупредить читателя, что текст может содержать и другую ложную информацию.

* * * * *

Заступник голови Центру політико-правових реформ Віктор Тимощук у статті на "Європейській правді" вкотре надав неправдиві відомості та перекручення законодавчих норм щодо роботи Державного підприємства "Документ".

Автор закликав опонентів до дискусії, тому сподіваюся, що на мої аргументи та запитання Тимощук дасть прямі відповіді.

Тимощук стверджує, що на підставі ч.7 ст.20 закону "Про адміністративні послуги" з 1 січня 2013 року діяльність підприємства є незаконною, оскільки воно надає адмінпослуги. Але експерт воліє не згадувати статтю 1 цього закону, яка повністю спростовує його закиди.

Нагадую автору: норма цієї статті встановлює, що адміністративна послуга – це результат реалізації владних повноважень суб’єктом надання адміністративних послуг за заявою фізичної або юридичної особи, спрямований на набуття, зміну чи припинення прав та/або обов’язків такої особи відповідно до закону. 

Але ДП "Документ" ніколи не мало і не має таких владних повноважень!

Воно не розглядає по суті заяви щодо оформлення та видачі паспортних документів, не ухвалює рішення про надання адмінпослуги або про відмову, не оформлює результат такої послуги та не видає заявнику оформленого результату – тобто не здійснює жодної з дій, сукупність яких законодавець визначає як реалізацію владних повноважень по наданню адміністративної послуги.

Такої ж практики пан Тимощук дотримується й тоді, коли каже, що в Києві до Центрів надання адміністративних послуг (ЦНАП) придбано обладнання для біометрики, а міграційна служба буцімто не підключає робочі станції до своєї системи.

Автор вважає, що таким чином ДМС змушує громадян переплачували держпідприємству.

Та до людей необхідно доводити не надумані висновки, а реальний стан справ. По-перше, програмно-технічні комплекси, придбані Києвом у консорціуму ЄДАПС, за висновком експертів Інституту кібернетики ім. В. М. Глушкова, не можуть бути використані для оформлення біометричних паспортів для виїзду за кордон через несумісність з Єдиним державним демографічним реєстром.

По-друге, ЦНАП та адміністратори на сьогоднішній день не мають встановлених законом повноважень безпосередньо надавати адміністративні послуги міграційного характеру, а функціонують як посередницька структура: приймають заяви, надсилають їх суб’єкту надання адміністративних послуг для оформлення результату, а сам результат передають заявникові.

До речі, за попередніми публікаціями в "Європейській правді" я пропонував панові Тимощуку викладене у статтях підтвердити наведенням норм закону, за якими адміністраторам ЦНАП надані владні повноваження з оформлення та видачі біометричних паспортів, але замість прямої відповіді отримав звинувачення у лукавстві.

Пересмикнувши моє питання, автор статті заявив, що можна не через адміністратора, а безпосередньо через ЦНАП працювати з біометричними паспортами, якщо робочі станції ДМС поставлять у центрах і там же розмістять її працівників.

Припустімо, що це так, як пропонує Тимощук. Але як тоді ставитися до частини 8 статті 12 Закону України "Про адміністративні послуги", яка зобов’язує працівників міграційної служби припинити безпосереднє спілкування із суб’єктами звернення, у тому числі і для зняття біометричних параметрів, та видавати оформлені результати, якщо такі послуги надаються через ЦНАП? Ця норма законодавства - також лукавство?

Стаття 18 Закону України "Про адміністративні послуги" дозволяє організацію роботи Центрів надання адміністративних послуг і фінансування їх за рахунок державного та місцевого бюджетів. Проте пан Тимощук вважає, що запровадження конкуренції між створеними ДП "Документ" "Паспортними сервісами" та ЦНАП у підвищенні рівня обслуговування населення та вільного вибору громадянами місця отримання послуг є невиправданим. На його думку, керівництво міст і районів через високу ціну не купуватимуть необхідне обладнання для своїх ЦНАП.

Але тут виникає питання: навіщо створювати такі структури, облаштовувати для них приміщення, укомплектовувати кадрами та витрачати кошти на їхнє утримання, аби згодом розписатися у безпорадності?

Безумовно, запровадження ЦНАП заслуговує на схвалення, але їх імідж зростає повільно, а необхідність суттєвого підвищення ефективності їх роботи автор статті затушовує надуманими звинуваченнями іншої структури, діяльність якої знайшла широку підтримку у населення.

Наостанок. За змістом стаття покликана створити у читачів враження, що підготовлений урядом законопроект № 3224 "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо документів, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус" є недосконалим, а приймати потрібно підготовлений групою народних депутатів Верховної Ради України законопроект № 1632 "Про документи, що посвідчують особу та дають право виїзду за кордон".

Автор і тут пересмикує положення законопроекту № 3224, але полемізувати з ним не маю наміру. Низка положень документа, на мою думку, дійсно потребує вдосконалення. Але про те, що підготовлено депутатами у законопроекті № 1632, дозволю висловити свої міркування.

Цим законопроектом передбачається скасувати чинний Закон України "Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус". Але неможливо серйозно сприймати пояснення, що це робиться у зв’язку з Національним планом із виконання Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для громадян України, запровадження пластикової картки, законодавчого визначення видів та переліку документів, що посвідчують особу, всього того, що вже викладено у Законі "Про ЄДДР".

Повноваження з видачі та обміну паспорта громадянина України за місцем проживання особи надаються виконавчим органам міських рад міст обласного та республіканського значення, загальний облік виданих документів встановлюється тільки за їх номером і датою виготовлення, кодом уповноваженого органу, а реєстри виданих документів забороняється об’єднувати. Мабуть, це і є та надійна система ідентифікації особи та верифікації персональних даних, на створенні якої наголошують експерти Європейського Союзу?

Законопроект консервує існуючий радянський спадок функціонування тільки місцевих ідентифікаційних реєстрів.

Не зроблено висновків із суттєвих складнощів, які виникають при здійсненні верифікації персональних даних осіб у зв’язку з окупацією Автономної Республіки Крим та проведенням АТО в деяких регіонах Донецької та Луганської областей.

Встановлюються вимоги до власників реєстрів виданих документів відповідно до Законів України "Про інформацію" та "Про захист персональних даних", але в цих законодавчих актах позиціонується не власник реєстру, а власник бази персональних даних, власник і розпорядник персональних даних, що в певних випадках може бути не тотожним словосполученню "власник реєстру", а це тільки потенційно викликає плутанину.

Вилучаються з обігу документи, які підтверджують статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, та запроваджується для цієї категорії паспорт "негромадянина України".

Конвенція "Про біженців" від 28 липня 1951 року та Протокол до неї зазначають, що особи такої категорії повинні мати відповідні статусні документи. Конвенція "Про апатридів" від 28 вересня 1954 року, до якої Україна приєдналася 11 січня 2013 року, не ототожнює статус особи без громадянства зі статусом біженця.

В Україні біженець є особливим суб’єктом права і його статус не може бути кваліфікований як статус іноземця або особи без громадянства.

Законодавством України передбачено видачу біженцю посвідчення біженця та проїзного документа на 5 років. Конвенція "Про апатридів" та Додаток до неї визначають видачу проїзного документа особі без громадянства зі строком дії не менше трьох місяців і не більше двох років.

Запроваджується та фіксується грошовий розмір збору за видачу документів, який жодним чином не співвідноситься із загальним підходом визначати у таких випадках суму у відсотках мінімальної заробітної плати.

Є й інші суттєві зауваження, які лише засвідчують, що якість законопроектів визначається не тим, ким вони підготовлені: Кабінетом міністрів України чи депутатами Верховної ради України, а лише їх змістом.

Автор: Володимир Швачко,

генеральний директор ДП "Документ"

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають виключно точку зору автора