"Європейська правда" продовжує серію публікацій про інформаційний портрет українця в країнах ЄС.

У першій частині статті ми згадали про закостенілу українську дипломатичну службу, що спричинило нарікання окремих читачів. Адже, здавалося б, дипломати зараз на передовій, а уїдливі заяви МЗС часом "розбирають на цитати".

Але, на жаль, практика свідчить, що на виході з будівлі міністерства всі ініціативи закінчуються.

А те, як працюють українські посольства, вже точно не заслуговує на компліменти.

(Оригінальну версію статті, російською мовою, Ви можете переглянути за наступним посиланням)

Труднощі перекладу

Чеські та словацькі журналісти зізнаються, що інформація від посольств України в більшості випадків неактуальна.

А це створює інформаційний вакуум, який одразу поспішають заповнити "друзі" з російської дипмісії.

Незбагненна ситуація в період інформаційної війни. Але – така реальність.

"Я бачу, що українські дипломати та інші представники України намагаються відстежувати і реагувати на чеську дискусію про Україну, – зазначає Йозеф Паздерка, зарубіжний кореспондент České televize, що висвітлює події в Україні. – Але електронні розсилки з посольства з питань актуальних подій неефективні. Вони емоційні, загальні, приходять із запізненням. Такі новини просто "зникають" в редакціях".

Редактор закордонного відділу Mladá fronta DNES Лубош Палата додає: українським дипломатам необхідно більше виступати публічно.

"І, звичайно, новини мають бути чеською мовою. Розсилка з посольства України в Чехії англійською мовою виглядає дивно".

У комунікації українських посольств дійсно є дивна закономірність: більшість інформації на їхніх веб-сайтах подається не мовою країни перебування, а українською.

Так, за жовтень 2014 року наші посольства в Чехії і Словаччині опублікували лише по одній новині чеською і словацькою мовами відповідно.

Судячи з даних дипмісій, посол у Чехії за цілий рік не дав жодного інтерв'ю друкованим ЗМІ, посол у Словаччині – лише одне. Про його телевізійний коментар на сайті також лише одна згадка.

Не газетами одними

Ми в Україні звикли, що думку народу з усіх питань – від внутрішньої політики до міжнародної – формують новини на центральних телеканалах.

Але в Європі "наша" схема працює далеко не скрізь. У попередній частині статті, де йшлося про невеселу ситуацію з висвітленням України у друкованих ЗМІ, ми згадували про півмільйонні тиражі таблоїдів у країні з населенням уп'ятеро меншим за українське.

Тим не менш, "телевізор працює" і в Чехії. Просто механізми донесення дезінформації тут інші.

На телебаченні Чехії та Словаччини сюжети про Україну з'являються ще рідше, ніж у "серйозних" суспільно-політичних газетах. Ці сюжети – збалансовані, зроблені за журналістськими стандартами.

Але їх вкрай мало.

 Інша справа – інтерв'ю в студії, коли спікерами щодо України виступають, скажімо так, відверто проросійські або вельми сумнівні "експерти".

Були випадки, коли проросійська позиція запрошених гостей, які наполягали, що "України не існує", "Україна неминуче розпадеться і цьому неможливо протистояти", навіть виводила з себе телеведучих.

Відбір гостей – це, звичайно, внутрішні питання кожного каналу. Але одне з ключових джерел проблем добре відоме. Навіть у Східній Європі відчувається дефіцит авторитетних експертів щодо України.

І це – ще одна прогалина в роботі нашої дипслужби.

У нинішній ситуації український посол зобов'язаний робити все, щоб не виходити з ефірів. І, звичайно ж, без активності посольства не з'являться нові проукраїнські експерти.

Щоправда, українська дипломатія десятиліттями звикала працювати інакше...

"Мильний" телевізор

Але повернімося до іміджу українців на телеекрані.

Українці присутні в телепросторі Чехії та Словаччини не лише в новинах – вже давно вони стали дійовими особами телесеріалів і художніх фільмів.

А враховуючи дефіцит інформації про життя в Україні і низьку активність українських посольств, саме образи і висловлювання телегероїв формують і доповнюють стереотипи про нашу країну та її мешканців.

Серіали – це збірка кліше, що є в кожному окремому суспільстві. Українці як невід'ємна частина щоденного чеського і словацького телеперегляду з'явилися у них в 2007-2008 роках.

На жаль, поки що доля вигаданих "серіальних" українців найчастіше складається невдало.

За якимось дивним збігом обставин усі вони – без вищої освіти, без перспектив на батьківщині і дуже не хочуть туди повертатися.

Дівчата влаштовують своє життя за рахунок чоловіків і терплять нелюбів, українські чоловіки добре працюють, часто нелегально, але при цьому багато п'ють.

І всі вони так чи інакше пов'язані з українською мафією.

Серіал Panelák ("Багатоповерхівка") з’явився у Словаччині 2008 року. За два роки сценаристи вирішили додати у проект гумору. Так з'явився новий персонаж – українка Оксана.

Ефектна білявка влаштовується на посаду секретаря в архітектурному бюро, що належить головному героєві – щасливо одруженому, але завжди невпевненому представнику братиславського середнього класу. Українка не вміє працювати на комп'ютері, її основне завдання – бути "сексі", навколо чого, власне, і побудовано безліч комічних історій.

"Фішка" Оксани – вигук "упс" у кожній незрозумілій ситуації, звернення до начальника "пан" і відверте його спокушання.

З часом плаский персонаж стараннями сценаристів набуває "душевної глибини" і освоює ПК. Протягом року вона дражнить глядача відвертими вбраннями, намагається вкрасти шефа із сім’ї та вимагає уваги до себе. І попри те, що начальник не збирається розлучатися і вважає її "золотошукачкою", Оксана мріє про весілля і дитину.

У разі виникнення проблем на порозі офісу "пана" готові опинитися українські мафіозі – двоюрідні брати Оксани, які не дозволять ображати сестру.

Обірвати "українську" сюжетну лінію дозволила лише конкуренція на телеринку. В одній із серій Оксана трагічно загинула від рук п'яного мешканця столиці, оскільки актрисі запропонували головну роль в проекті конкуруючого телеканалу.

У нескінченному серіалі Ulice ("Вулиця", понад 2700 серій) – першому чеському телемилі, що виходить з 2007 року, – українка Світлана вдягається скромно.

Походить вона з бідної сім'ї, і спочатку носить на голові хустку і вдягається у речі з народними орнаментами, "як справжня українка". Світлана не визнає "багато прикрашені" речі, типові для деяких жінок з Росії. "За характером вона інша", – говорить про свою героїню Тереза Бебарова.

Світлана хоче жити в Чехії разом зі своїм братом і не бажає повертатися на батьківщину, де на неї чекає безрадісне життя. Їй довелося рано подорослішати. В Україні Світлана отримала спеціальність медсестри, але, переїхавши до Чехії, вона вирішує стати опорою своєму чоловікові, допомагати йому в бізнесі.

З часом чоловік-чех набридає Світлані. Вона знайомиться з росіянином і їде до Москви. За рік Світлана повертається до Праги – як і раніше, незадоволена життям.

Брата Світлани – Григорія – у серіалі грає російський актор-емігрант Олександр Мінаєв. Григорій – горда і чесна людина, готова тяжко працювати.

Він втілив образ українського будівельника, якого життя навчило, що потрібно вміти "добре крутитися". Після від'їзду Світлани до Москви Григорій запив, у нього почалася депресія і зрештою він загинув уві сні через пожежу в деревообробному цеху, що спалахнула від кинутого ним недопалка.

"Серйозне" кіно

Хтось скаже, що образ українця в найпопулярніших серіалах начебто не такий вже й поганий – немає серед них персонажів, що викликають страх або ненависть.

В серіалах ми, як правило, – комедійні безглузді персонажі, обслуговуючий персонал головних героїв.

Але від серіалів – "легкого кіно" – було б дивним очікувати іншого.

Сумно, що навіть у художніх фільмах і документалістиці не знайшлося місця для успішних історій емігрантів з України. У реальному житті їх безліч, але місцевий глядач вже звик і не чекає іншого.

Документальні фільми про Україну та українців у цих країнах можна розділити на дві групи: важке життя емігрантів і подорожі Західною Україною, що була колись частиною Чехословаччини.

"Приказка "Візьми собі для цього якихось українців" стала частиною чеського словникового запасу і означає, що людині потрібно щось дешево побудувати, викопати або зробити. Але не слід очікувати, що якість цієї роботи буде високою", – пише у статті в польській Gazeta Wyborcza Лубош Палата.

Заголовок статті проголошує: "Для більшості чехів українці – дешева робоча сила і бандерівці. Росіян люблять більше".

Звичайно, це значною мірою відбивається на змісті того, що телебачення пропонує в якості інтелектуального продукту.

Aljona ("Олена"), ТВ-драма, 2008 рік, режисер – Ярослав Брабец

Любовна історія "сучасного раба" – українського будівельника Володимира, колишнього професора. Він знайомиться з чеським викладачем університету Ріхардом, і той вирішує допомогти Олені – коханій Володимира, скромній і старанній українці, – вирішити питання законності перебування в країні, взявши її за дружину. Володимир ревнує, втрачає зароблені гроші і вчиняє злочин.

Banderovci ("Бандерівці"), документальний фільм, телевізійна студія "Острава", 2010 рік

Незабаром після Другої світової війни через Чехословаччину втікали кілька сотень бандерівців. У фільмі наведені свідоцтва нині живих воїнів УПА, волинських чехів, постраждалих від її діяльності, а також мешканців міст Словаччини та Чехії, якими пролягав шлях декількох сотень УПА, які пробивалися в Західну Німеччину.

Ідею незалежної України, що її зводять в абсолют старенькі бабусі з УПА, зводять нанівець побутові жахи, безвладдя, грабежі й вбивства минулих років.

Фільм рекомендований до перегляду всім, хто цікавиться, чому чехи і словаки так негативно сприйняли новини про появу портретів Степана Бандери на мітингах у Києві, і про те, чому стара історія зараз шкодить нашим сучасним відносинам.

Цей фільм доступний для перегляду з українськими субтитрами: https://www.youtube.com/watch?v=kJOjbxm5REU

Na cestě po ukrajinských Karpatech ("В дорозі українськими Карпатами"), ТВ-фільм, 2011 рік

У картині показано сучасне життя територій, які на початку ХХ століття входили до складу Першої Чехословацької республіки. З тих часів не змінилася лише краса Карпат і не надто змінилося життя місцевих мешканців, які тепер славлять Степана Бандеру і женуть самогон, переконує сценарист.

Lepší život ("Краще життя"), документальний фільм, 2013 рік, режисер – Ян Латав

Фільм, знятий на кошти Європейського соціального фонду для Союзу з інтеграції та міграції, розповідає історію чотирьох мігрантів з України, В'єтнаму, Киргизстану та Молдови, які обрали для життя Чехію.

"Першу половину життя я і уявити не міг, що працюватиму на будівництві", – говорить український будівельник, сивочолий Віталій, який має вищу освіту і великий стаж викладання в університеті. А ще він – талановитий акордеоніст.

Тепер його життя – візок, лопата, бетон і сон в жалюгідній халупі.

"Не чехи їдуть до України, а українці їдуть до Чехії працювати. Тому, напевно, основна маса чехів думає, що українці нижчі за розвитком", – говорить Віталій.

Чеські українці

"Зараз українська громада стала активною, але до Майдану її практично не було видно, – каже Лубош Палата. – А з чеського боку було нехтування і незацікавленість".

Українські організації в Чехії розпорошені й роз'єднані.

Культурні заходи – а це, як правило, виступ кількох аматорських ансамблів, – організовуються для самих себе. Більшості чехів, тим більше молодому і активному поколінню, це абсолютно не цікаво.

Очевидно, що якби в Чехії і Словаччині був аналог "Гогольфесту" і постійно діючий Український культурний центр, то ситуація і на побутовому рівні, і в діаспорі, і в медійному просторі почала б змінюватися.

Але українській владі і бізнесу було байдуже все, що не пов'язане із заробітком...

Просто подивіться, як працює Чеський культурний центр http://kyiv.czechcentres.cz/ і відчуйте різницю з українським http://czechia.mfa.gov.ua/ua/press-center/announcements

Чехам і словакам поки що ніде дізнаватися про Україну, про світлий бік її життя.

Ніде дізнатися, де подивитися український фільм, послухати українських виконавців, придбати українські книжки, подивитися фотовиставки або дизайнерський показ, зустрітися з українськими діячами культури, істориками, бізнесменами.

Чи не час це змінити?

Якщо, звичайно, ми хочемо змінити ставлення до українців у чеському і словацькому суспільстві.

Редакція "Європейської правди" запрошує авторів з інших країн ЄС до співпраці у рамках підготовки циклу статей про імідж українців в Європі.