Стаття підготовлена на основі дослідження, проведеного Інститутом світової політики.

Ні для кого не секрет, що деякі країни ЄС зайняли неоднозначну позицію щодо подій та результатів "революції гідності", яка відбулася в Україні.

Країни з неоднозначним ставленням до російсько-українського конфлікту умовно називають "Russia's understanders" ("ті, що розуміють Росію"). До цього переліку входить також трійка Франція-Італія-Іспанія, яких суспільство, та й багато хто з експертів звинувачують у поблажливому ставленні до російської поведінки в Україні.

Ми спробували розібратися, що є коректним у цьому ставленні, а що - ні.

Позиція Мадрида, Парижа та Рима є дуже важливою для послідовної по­літики ЄС стосовно Росії. А тому першочергове значення має розуміння того, наскільки підозри щодо цих країн відповідають дійсності і як можна змінити цю ситуацію.

Якщо дивитись винятково на офіційні заяви політичних лідерів, то Францію, Італію та Іспанію можна обережно назвати навіть друзями України.

Підтвердженням цього є і опитування громадської думки. Мешканці Іспанії, Італії та Франції більше симпатизують Україні, хоча Росія є для них знайомішою.

Останнє дослідження трансатлантичних тенденцій показує, що Франція, Італія та Іспанія виступають за надання економічної та політичної підтримки Україні, навіть якщо це призведе до конфлікту з Росією (Франція - 58% "так" проти 38% "ні"; Італія - 52% проти 39%; Іспанія - 48% проти 43%).

Втім, існують вагомі причини, що дозволяють поставити під сумнів проукраїнську позицію цих країн.

Стосовно Італії сумніви виникають, вра­ховуючи скептичну позицію Рима щодо запрова­дження санкцій проти Росії через її дії в Україні. Що стосується Франції, то значне роздратування у Києві та за його межами викликає угода стосов­но "Містралів". Тим часом у зв'язку з Іспанією в Україні не залишилося непоміченим початкове не­бажання Мадрида карати Росію за участь іспан­ських громадян у конфлікті на боці проросійських повстанців.

Але для того, щоб краще зрозуміти позицію Мадрида, Парижа та Рима, варто пам’ятати – на сус­пільний дискурс щодо України у цих країнах вплива­ють чотири важливих фактори:

історична спадщина, "легітимний інтерес", антиамериканізм і фінансовий чинник.

Історична спадщина

Суспільства Італії, Іспанії та Франції почали відкривати для себе Україну досить нещодав­но. Цей процес розпочався частково з Помаранчевої революції та поглибився з російсько-українською війною.

Оскільки ці три країни ЄС погано обізнані з ко­лишніми радянськими республіками, українська тематика не була тут серйозним внутрішньополітичним питанням.

На відміну від України, Росія як центр радянської імперії протягом десятиліть фігурувала як єдиний співрозмовник у регіоні.

Дружба між Владіміром Путіном та Сільвіо Берлусконі, як і прихильне ставлення до нього Ніколя Саркозі та короля Іспанії Хуана Карлоса, у недалекому минулому також впливали на те, що уряди цих країн ставилися до Кремля цілком інакше, ніж до сусідів РФ.

Тому історично тісні відносини Росії з Італією, Францією та Іспанією — це одне з переконливих пояснень неспроможності цих країн ставитися до нових незалежних держав інакше, ніж як до чогось дратівливого, що історично є частиною Росії.

"Легітимні інтереси"

Важливе значення для формування стосунків між цими країнами та Росією має і гео­графія: у них не існує суперництва за вплив на східноєвропейський регіон.

Геопо­літичні інтереси Франції традиційно лежали у Південній Європі, країнах Магрибу, Африці та на Близькому Сході. Іспанія — після періоду ізоляції за правління Франко — завжди фокусувалася на країнах Латинської Америки та Північної Аф­рики, тоді як Італія вела скромнішу зовнішню політи­ку з певними інтересами у Середземномор’ї та на Близькому Сході.

Жодна з цих трьох європейських країн не від­чувала з боку Росії прямої чи значної загрози своїм інтересам, національній безпеці чи територіальній цілісності.

Крім того, збереження Росією протягом останніх двох десятиліть величезного впливу на ко­лишні республіки Радянського Союзу підживлювало уявлення про існування у неї "легітимних інтересів" у цьому регіоні та зуміло переконати у цьому багато столиць Західної Європи.

 Як наслідок, Париж, Мадрид та Рим цілком сприймають уявлення Росії про простір колишнього СРСР як про свою правомірну сферу впливу.

Громадськість цих країн, оціню­ючи незаконну анексію Криму, яка також нібито підпадає під ці "легітимні інтереси", сприйня­ла аргумент Кремля про те, що там завжди мешкали росіяни, проігнорувавши той факт, що мешканці Криму є громадянами України, а російськомовність в Україні не обовязково означає проросійські настрої.

Це не означає, що політична верхівка цих трьох країн ЄС підтримала анек­сію, особливо враховуючи негативну реакцію Мадрида через загрозу сепаратизму всередині самої Іспанії (як і у випадку з визнанням Косово). Так само не йдеться про відкриту підтримку дій Росії.

Швидше за все, маємо справу з мовчазним схваленням.

Антиамериканізм

Ще одна спільна риса – в усіх трох згаданих країнах існують потужні антиамериканські настрої, хоч і породжені різними фак­торами.

Так, в Італії та Франції їх продукують потужні ліві сили та новіші ультраправі партії, такі як "Північна ліга" та "Національний фронт" відповідно; а в Іспанії, наприклад, досі добре пам’ятають втрату Куби на користь США в ХІХ ст.

Окрім антиамериканізму, який в цих країнах підтримують публічні особи, лояльні до Росії, сильні антиамериканські настрої базуються на бажанні позбутися однополярності, впливу США та покінчити із міжнародним хаосом, який начебто створила Америка.

Досить часто, зважаючи на антиамериканський наратив Росії, опозиція до США починає асоціюватися із підтримкою дій Москви.

Переконання, що "ворог мого ворога — це мій друг", тут очевидне, однак це демонструє нездатність деяких західноєвропейських еліт сприйняти Євромайдан як вияв щирої незалежної реакції частини українського суспільства.

Понад те, поряд із антиамериканізмом успіх ультраправих та лівих партій також можна по­яснити поширенням євроскептицизму, ультраконсервативних настроїв та браком лідерів серед європейських політиків на тлі сильних лідерських рис Путіна.

Підтримка європейськими ультраправими партіями консервативних меседжів Путіна (зокрема - націона­лістичних та гомофобських), захоплення лівих партій антиамериканським наративом, а також важливістю та вищістю їхніх держав, по суті, створюють сприятливий ґрунт для схва­лення політики Росії, навіть якщо вона безпосередньо не пов'язана з Україною.

Фінансовий чинник

Фінансове питання є надзвичайно важливим для країн ЄС, які також потерпають від санкцій, накладених на Росію.

Хоча наразі важко підрахувати втрати, за попередніми оцінками, це мі­льярди євро. Найважчий тягар падає в абсолютних показниках на Німеччину, а у перерахунку на душу населення — на Литву.

Тому зрозумілим є бажання окремих країн ЄС узгодити умови зняття санкцій.

Франція та Італія (і меншою мірою Іспанія) є важливими економічними парт­нерами Росії.

До того ж на дебати впливають особливі комерційні домовленості.

Французький контракт на продаж Росії двох кораблів типу "Містраль" є вигідною бізнесовою угодою.

Саме тому Париж так зволікав із визнанням російської агресії. Нагадаємо, у Кодексі поведінки ЄС щодо експорту озброєнь зазначено, що "держави-члени не видають ліцензію на експорт, якщо існує явний ризик того, що потенційний одержувач використовуватиме цей експорт в агресивних цілях проти іншої країни, або для того, щоб від­стоювати силою територіальні претензії".

Інша річ, яка наразі не була підтверджена публічно, але відома Інституту світової політики з власних джерел у Римі — це те, що останніми місяцями "Газпром" запропонував Італії 10% знижки на газ та скасував принцип "бери або плати".

Бізнес із Росією має також інший вимір.

Важливе значення мають зв’язки з Росією таких по­літичних партій, як "Національний фронт" у Франції, "Вперед, Італія" (Forza Italia) та "Північна ліга" в Італії, "Об’єднані ліві" та Podemos ("Ми можемо") в Іспанії.

Оскільки вплив цих партій у їхніх країнах зростає, збільшуються і їхні можливості лобіювати російські інтереси.

Нещодавній скан­дал з "Національним фронтом", який взяв кредит на $11 млн у Першого чесько-російського банку, та підозри, що "Північна ліга" Сальвіні також могла брати в борг російські гроші, поро­джує питання щодо цілей, які переслідують ці партії.

Крім того, тривогу викликає і те, як деякі медіа висвітлюють російсько-українську війну.

Незважаючи на те, що експерти у Франції, Іспа­нії та Італії дають досить об’єктивну інформацію про Україну, провідні медіа, особливо в Італії, часто беруть інформацію переважно з російських інформаційних агентств на кшталт ТАСС та РІА "Новости", які дотримуються курсу Кремля.

Що робити Україні?

Україні слід суттєво розвинути свою комунікацію з Римом, Парижем та Мадридом у сферах, що становлять взаємний інтер­ес, як на формальному, так і не­формальному рівнях.

Київ повинен не лише протестувати, а переконувати на основі взаємовигід­них пропозицій.

Наприклад, слід розглянути можливість залучити Париж, Рим і Мадрид до модернізації своєї армії через укладення контрактів з компаніями з цих країн, а також через розширення їхньої участі в трастових фондах НАТО.

Але найголовніше у відносинах із вказаними країнами для Києва сфокусуватися на декільках тезах:

1. Найголовніша річ, яку Рим, Париж і Мадрид можуть зробити, щоб допомогти Україні, — чітко дотримуватися курсу, узгодженого ними ж у Брюсселі.
2. Країни ЄС повинні мати спільну позицію та бачення того, що повинно статися, щоб санкції були зняті.
3. Україна відчайдушно потребує допомоги від держав-членів ЄС. Але йдеться не лише про фінансову підтримку, а й про допомогу у проведенні реформ і здійснення тиску на українську владу для боротьби з корупцією та реформи судової системи.
4. Країни ЄС повинні обміркувати застосування репутаційних санкцій для росіян, які підтримують агресивну поведінку Путіна.

Ця аналітична записка була підготовлена як частина стипендіальної програми демократії ім. Ілька Кучеріва, проекту PASOS (Асоціації аналітичних центрів за відкрите суспільство). Проект реалізовується за підтримки Національного фонду в підтримку демократії.

Автор: Леонід Літра, аналітик Інституту світової політики 

Автор хотів би висловити подяку Кармен Клаудін за координацію, інтерв'ю та перегляд тексту; Наталі Tоччі, Андрію Макари­чеву, Тетяні Кастуєвій-Жан, Ніку Попеску, Марко ді Ліддіo за інтерв’ю; Елеонорі Тривіньйо та Олені Наза­ренко за коментарі.