Франція та Німеччина є сьогодні тими країнами ЄС, які найбільше опікуються кризою російської агресії в Україні.

Звісно, це не означає, що вони все вирішують. Адже для ухвалення зовнішньополітичних рішень ЄС (наприклад, про санкції щодо Росії) потрібна згода всіх 28 держав-членів.

Але саме Париж і Берлін є лідерами і в миротворчих зусиллях Європи, і в рішеннях щодо санкцій проти Росії. Саме навколо їхньої позиції кристалізується позиція решти країн.

Вони представляють Європу в так званому "нормандському форматі" (у ньому немає Польщі чи Великої Британії, наприклад), чиїм результатом є Мінськ-2. Лідери цих двох країн найчастіше ведуть неформальні телефонні розмови і з Порошенком, і з Путіним.  

Тому будь-які вибори – і, відповідно, зміна балансу влади у цих двох державах – є для нас важливими.

Перший тур місцевих виборів у Франції, який відбувся 22 березня, є барометром настроїв французького суспільства, і як наслідок – встановлює вектор для французької політичної еліти.

Що ж відбувається у цій країні?

Виборча інтрига

У Франції ключова інтрига полягає в тому, хто стане президентом у 2017 році.

Адже саме ця людина формуватиме політику Парижа та його позицію з українського питання.

"Позитивне ставлення" до нинішнього президента, соціаліста Франсуа Олланда – невисоке і балансує навколо 25-30%, тому мало хто вірить в його перемогу за два роки.

Найбільшою ж небезпекою і для Франції, і для України може бути перемога лідерки "Національного фронту" (FN) Марін Ле Пен.

Про можливість цієї перемоги у поміркованих паризьких колах говорять уже з явним острахом – і як про реальну можливість.

"Національний фронт" є ультраправою ксенофобською партією, побудованою на риториці боротьби проти мігрантів. Крім того, вона відкрито симпатизує Путіну і нинішній російській політиці. Нещодавно FN отримала від російських банків кредит у 9 млн євро (перший транш); загальна сума сягає 40 млн євро.

"Спостерігачі" від FN були на "референдумі" у Криму та на "виборах" на Донбасі – та вітали це "народне самовиявлення".

Вибори 22 березня виявилися для FN досить суперечливими. З одного боку, вони знову показали, що їх підтримує чверть французів – партія отримала 25,19% голосів. Але водночас – несподівано для спостерігачів – поступилися першим місцем "Об'єднанню за народний рух" (UMP) Ніколя Саркозі.

Виявилося, що "Національний фронт" – зовсім не "перша партія Франції", про що повідомляє їхня рекламна кампанія та про що свідчили соціологічні опитування протягом останніх місяців. 

фото Wordpress.com

Результат соціалістів також є неоднозначним. З одного боку – відчутна поразка: партія нинішнього президента та її союзники прийшла лише третьою (21,85%). З іншого боку, уже давно соціалісти вважають, що їхня головна мета – перешкоджати зростанню ксенофобських настроїв у суспільстві, а відтак – унеможливити  перемогу ультраправих. Те, що парія Марін Ле Пен прийшла другою, соціалісти вважають своєю заслугою.

Ну і, нарешті, переможець.

Три роки тому, після поразки на президентських виборах, Ніколя Саркозі вважали "збитим льотчиком" французької політики. Він тривалий час залишався в тіні. А нещодавно – опинився у центрі корупційного скандалу навколо темних схем фінансування своєї виборчої кампанії.

Але минулого року Саркозі повернувся у велику політику і зумів навіть стати лідером своєї партії, "Об'єднання за народний рух". На недільних виборах вона отримала 29,4%.

Можливо, саме навколо цієї фігури крутитиметься французька політика найближчі два роки.  

Це лише перший тур, звісно. Другий відбудеться наступної неділі. Але результати – симптоматичні.             

Наслідки для України

У французькій політиці є унікальна специфіка.

Ультраправі та ультраліві Франції є дружніми до Росії, як і у всій Європі. Однак з позицією центристів є відмінності.

У державах ЄС Україні традиційно симпатизують правоцентристи (помірковані консерватори), тим часом як лівоцентристи (соціалісти чи соціал-демократи) займають більш обережну позицію, яку в нашій державі зазвичай називають "більш проросійською".

Найяскравіший приклад – Німеччина, де лівоцентрист Штайнмаєр значно більш схильний до поступок Москві, аніж правоцентрист Меркель.

В Європарламенті правоцентристська Європейська народна партія має імідж борця з путінізмом та "друга демократичної України", тоді як соціал-демократи є дещо стриманішими в російському питанні і встигли навіть побувати в статусі офіційного партнера Партії регіонів.

У Франції, навпаки, Україні симпатизують саме соціалісти.

А ось правоцентристи займають дуже двозначну позицію.

В UMP є чимало тих, хто готовий грати російську гру.  Ніколя Саркозі може бути одним із них. "Містралі" – його проект, і він був би щасливий продавати їх далі.

Замороження міжнародних конфліктів на позиціях, що вигідні росіянам – це теж його підхід.  

Саме таке "рішення" щодо російської агресії в Грузії він знайшов у 2008 році, коли був президентом.

Нарешті, Саркозі публічно заявив про те, що Крим "вибрав Росію, і ми не можемо цим йому дорікнути".

фото Wordpress.com

Отже, якщо відносна поразка "Національного фронту" є позитивною новиною для нас, то перше місце UMP та посилення позицій Саркозі всередині партії – новина радше негативна.

Якщо Ле Пен стане президентом, політика Франції стане відверто пропутінською. Якщо президентом стане Саркозі, вона може стати приховано пропутінською.

Головна інтрига зараз - хто буде кандидатом від UMP на президентських виборах у 2017 році. "Праймаріз" будуть у 2016-му.

Кандидат від UMP має великі шанси стати президентом, бо у другому турі може перетягнути на себе голоси і ультраправих (якщо опонентом буде соціаліст), і соціалістів (якщо опонентом буде Ле Пен).

Шанси Саркозі виграти праймаріз зараз невеликі (попри те, що він є головою партії): у нього досить малий рейтинг і загалом по Франції, і серед електорату UMP. Однак усе може змінитися. Про що свідчить його теперішній comeback.

Що нам робити з Францією?

У своїй комунікації з французькою аудиторією, як з елітами, так і з медіа, ми маємо розуміти кілька рис французької культури, які можуть породжувати для нас ризики.

Спробую швидко їх перерахувати. А разом із ними – можливі відповіді, які ми можемо надати.

1)     Антиамериканізм.

І французькі праві, і французькі ліві традиційно не люблять США. Ліві вважають Америку головним автором "капіталістичного імперіалізму". Праві вважають, що Америка позбавляє Францію величі та ідентичності. Антиамериканізм є тією ознакою, яка у Франції єднає різні ідеології.

Нам важливо доводити, що Майдан не був геополітичною подією, що він не був "сценарієм США". Що в його центрі були цінності, а не геополітика. І що коріння нинішньої війни – у тому, що Росія здійснила геополітичну інтерпретацію Майдану, побачивши в повстанні народу "руку США".

2)     Євроскептицизм.

 Французи часто скептичні щодо Євросоюзу. Європейський прапор для них – символ конформізму, а не повстання

Тут нам важливо повертати французам та іншим європейцям віру в місію Європи.

Мені здається, тут діє аргумент, що якщо Європа цинічно ставиться до своїх цінностей, тоді Європи немає. Якщо Європи немає, то немає і Франції. Бо в сучасному світі Францію помічають передусім тому, що вона є частиною ЄС.

3)     Страх перед ісламізмом.

Французи схильні вважати, що головний їхній ворог – "на півдні, а не на сході".

Важливо доводити, що ісламізм і путінізм – надзвичайно близькі. Що це дві версії відповіді на західну цивілізацію, на цивілізацію прав людини.

Що сучасне російське православ'я – це православний джихад, часто з таким самим рівнем фундаменталізму та нетерпимості.

І, нарешті, що ісламісти не мають влади в Європі і навряд чи отримають владу у Франції. Путіністи натомість мають владу в Європі (Чехія, Словаччина, Греція, Угорщина тощо) і можуть отримати владу у Франції. Путінізм ближчий і небезпечніший.

4)     Акцент на безпеці.

Французи схильні вважати, що Україна далеко, тому наші події їм не загрожують. Водночас французи, як і інші сучасні європейці, можуть цінувати безпеку більше, ніж свободу, а свій добробут – більше, ніж цінності.

Важливо доводити французам та іншим європейцям, що не тільки ми, але й вони в небезпеці. ("Шкурний" аргумент завжди спрацьовує найкраще). Свідчення цього – літак рейсу MH-17, або ж диверсії проти українських газопроводів, які можуть залишити ЄС без газу, або ж можливі диверсії проти українських АЕС. Свідчення цього – провокації російських бомбардувальників.

Безпековий аргумент діє на європейців часто ліпше, ніж ціннісний.

5)    Спадок імперії.

Французи можуть вірити у "велич нації", тому, дивлячись на світ, вони шукають інші "великі нації" і можуть не помічати менші народи.

Але окрім цього синдрому, у французів є інша риса – любов до всіх знехтуваних і забутих, до всіх відкинутих і розчавлених, до тих, хто йде на повстання та революцію.

Боротьба меншої країни проти більшої викликає в них симпатію. Нам треба доводити, що ми ведемо таку боротьбу. Що ми робимо неймовірне.

Звісно, можна перерахувати безліч інших, позитивних для нас рис, які скеровують французьку громадську думку в іншому напрямі.

І перспективи дійсно є, адже чіткого, залізобетонного ставлення до нас у Франції нині немає.

Нагадаю, що згідно з одним із останніх соціологічних досліджень 79% французів підтримують Україну в конфлікті з Росією. Але водночас 71% вважають, що треба і далі продавати "Містралі".

Протягом майбутніх років у Франції – та й і в інших країнах ЄС – ставлення до наших подій може змінюватися як в один, так і в інший бік.

Є тенденції позитивні, є тенденції загрозливі. Але "інформаційну війну" у Франції аж ніяк не програно.

Від нас самих, зокрема від наших комунікаційних зусиль, залежить те, чи нас у Франції зрозуміють. Чи зрозуміють, що цивілізація "свободи, рівності та братерства" сьогодні йде значно далі формальних кордонів Франції чи навіть Європейського союзу.

Автор:

Володимир Єрмоленко,

філософ,
доктор політичних студій (EHESS, Париж),
директор європейських проектів ГО "Інтерньюз-Україна"