Упродовж останніх двох століть Російська імперія відігравала важливу, а в критичні моменти – і ключову роль в архітектурі європейської безпеки. Цю роль можна коротко визначити формулою "євразійський жандарм Європи".

У складній системі побудованих європейськими дипломатами важелів і противаг роль Росії фактично полягала у тому, щоб блокувати надмірну перевагу однієї з європейських держав чи коаліцій над іншою. Ця роль ставала незамінною, коли внутрішніх сил Європи явно не вистачало, щоб самостійно впоратися з внутрішньою небезпекою.

За взяття на себе такої ролі Європа традиційно "розплачувалася" з Росією визнанням за нею монопольної зони впливу довкола себе.

Якщо спростити, то європейці, за різних історичних обставин, розплачувалися з Росією долею балтійських та слов’янських народів -

за те, що Росія спершу не дала французам колонізувати німців, а потім допомогла німцям позбутися всякого бажання колонізувати французів.

Втім, перший крок до демонтажу цієї системи зробили, знову ж таки, німці та французи – у ситуації, коли зона монопольного впливу Росії в Європі зросла до небачених раніше масштабів. Завдяки зусиллям Роберта Шумана і Конрада Аденауера, "Європейська спільнота вугілля та сталі" стала зародком такого економіко-політичного об’єднання європейських країн, яке принципово унеможливлювало їхні претензії на колонізацію одна одної.

Разом з тим таке об’єднання, незалежно від волі та прагнень його організаторів, стало ударом по традиційній ролі Росії в архітектурі європейської безпеки.Справді, навіщо європейцям "євразійський жандарм", якщо вони можуть підтримувати внутрішньоєвропейську безпеку власними силами?

Але якщо "євразійський жандарм" наразі вже непотрібний, зникають і політичні підстави "розплачуватися" за його послуги толерантним ставленням до його колоніальної політики щонайменше на всьому європейському континенті.

Перебіг Бухарестського саміту НАТО 2008 року показав, що ця думка не одразу вклалася в голови європейських політиків. Втім, насправді лебединою піснею "євразійського жандарма" стала вже участь Росії у розв’язанні балканської кризи 1990-х років. Адже саме ця неоднозначна участь засвідчила, що головним інтересом Росії відтепер стала активна підтримка таких осередків внутрішньоєвропейського протистояння, які неможливо було б вгамувати без участі Росії.

Прагнення Росії зберегти себе в архітектурі європейської безпеки як незамінний чинник стабілізації (з усіма дотичними до цього політичними дивідендами) обернулося дедалі відвертішою грою Росії на внутрішньоєвропейську дестабілізацію. Такою є ціна нинішньої української кризи в контексті фактичної перебудови архітектури європейської безпеки.

Йдеться не лише про те, якою мірою Росії вдасться утримати під своїм політичним чи економічним контролем власне Україну: на карту також поставлено право РФ отримувати й надалі європейські політичні преференції в обмін на "конструктивну" російську участь у розв’язанні тих криз, з якими європейці не в змозі впоратися власними силами.

У світлі сказаного,

спробуймо відповісти на два питання: за яких умов можливе українсько-російське примирення, і за яких умов можливе внутрішньоукраїнське примирення,

яке охопило б і тих громадян України, що нині проживають на території невизнаних східноукраїнських "республік"?

Питання перше.
Примирення України з Росією та перемир’я з Кремлем

Почнемо із зовнішньополітичного примирення.

Очевидно, що наразі неможливо взяти європейський досвід франко-німецького, німецько-польського або польсько-українського примирення і безпосередньо застосувати його до відносин України з Росією. Адже в усіх трьох згаданих прикладах передумовою примирення була категорична відмова сторін від колоніальної політики стосовно одна одної. Але чи може Росія відмовитися від власної колоніальної політики стосовно України?

На це питання важко відповісти позитивно, адже колоніальна політика Росії стосовно її найближчих сусідів є незамінною складовою і продовженням її політики внутрішньої безпеки.

На момент, коли Путін став біля керма Російської Федерації, внутрішній розпад цього найбільшого уламка Російської імперії продовжувався, причому Чеченська республіка була найпомітнішим, але далеко не єдиним осередком "регіонального сепаратизму". Одним з найважливіших важелів здолання цих процесів, крім неминучого "згортання демократії", було перенесення "гарячих точок" назовні, за кордони Російської Федерації

У цьому плані примирення Росії та України не залежить від наявності чи відсутності доброї волі Путіна чи будь-якої іншої особи, яка рано чи пізно опиниться на його місці.

Логіка будь-якого господаря Кремля, якщо його метою є втримання під власним контролем всієї території нинішньої Російської Федерації, неминуче підштовхуватиме його до агресії назовні як єдиного дієвого засобу втримати цю країну від подальшого розпаду зсередини.

Гра Кремля на дестабілізацію Європи є допоміжним засобом досягнення цієї самої внутрішньополітичної мети.

Кажучи гранично спрощено, за агресивну колоніальну політику сьогоднішньої Росії відповідає не Путін, а російська – досі імперська – політична географія.

Це означає, що передумовою міждержавного примирення тут виявляється зміна чи трансформація політичної суб’єктності на території нинішньої РФ.

Іншими словами, справжнє політичне примирення України з Росією стане можливим лише після того, як голос Кремля стане не єдиним – а можливо, і не головним – виразником політичної волі тих, хто наважиться перетворити внутрішній устрій сьогоднішньої території РФ з імперського на постімперський (хай то буде "союз євразійських народів", "конфедерація народів Росії" абощо).

З Росією, монопольно контрольованою Кремлем в її теперішніх кордонах, можливе не примирення, а хіба перемир’я.

Хоча в тактичному плані і останнє, певна річ, є й буде вкрай бажаним.

Питання друге.
Примирення українців з українцями: моральний і політичний вимір

Перспективу внутрішньоукраїнського примирення також зазвичай розглядають в контексті міжнародних аналогій (найчастіше тут пригадують досвід Південної Африки, Іспанії та Чилі).

Але і цей досвід неможливо застосувати до української ситуації без радикальної корекції. Адже у всіх згаданих прикладах йшлося про примирення політичних спільнот, які мали вкрай різне бачення одного і того ж суверенного політичного цілого.

Інакше кажучи, обидві спільноти, лідери яких стали активними суб’єктами примирення, ідентифікували себе як спільноти, політично належні до цієї держави. У цьому політичному сенсі примирення відбувалося між чилійцями та чилійцями, іспанцями та іспанцями, південноафриканцями та південноафриканцями (незалежно від кольору їхньої шкіри).

Чи мають мешканці сходу України, які наразі підтримують "невизнані республіки" ДНР та ЛНР, таку українську політичну суб’єктність? Негативна відповідь є очевидною.

Якщо в цих людей, станом на сьогодні, взагалі є бодай якась спільна політична суб’єктність, вона є проросійською, тобто проімперською; у цьому сенсі осередок їхньої політичної суб’єктності знаходиться і артикулюється не на сході України, а в столиці Російської Федерації (підданими якої ці люди визнали себе якщо не де-юре, то де-факто).

Примирення України з такими людьми наразі можливе лише індивідуально, але не як зі спільнотою – інакше кажучи, можливе лише на моральному, але не на політичному рівні.

Висновком зі сказаного є те, що і в цьому разі передумовою справжнього політичного примирення є трансформація політичної суб’єктності. На сьогодні мешканці окупованих територій зі сходу України, хай би якими були їхні справжні політичні вподобання, просто не мають легітимних представників, які могли б виразити їхню спільну політичну волю в рамках внутрішньоукраїнського політичного діалогу. Такі представники можуть з’явитися лише внаслідок місцевих виборів, проведених на Донеччині та Луганщині за законами України відповідно до мінських угод.

У цьому світлі та контексті організація і механізми проведення цих місцевих виборів перетворюються на значуще питання загальноєвропейської безпеки.

Ключова практична проблема: чи візьмуть участь у місцевих виборах ті мешканці нині окупованих територій, які змушено змінили місце свого проживання і не встигнуть повернутися додому на момент проведення голосування?

Технологія проведення місцевих виборів як де-факто всеукраїнських (із забезпеченням можливості участі в них людям з місцевою пропискою незалежно від місця їхнього нинішнього перебування) викликає чимало відкритих питань; але цей шлях здається єдино прийнятним, якщо мета – формування української політичної суб’єктності мешканців тих територій, що нині перебувають під контролем так званих "сепаратистів".

Успішне проведення цих виборів дасть старт повноцінному процесу внутрішньополітичного примирення, який сприятиме перетворенню України з невільного чинника європейської нестабільності на осередок регіональних процесів замирення і стабілізації. На цей виклик нам всім – і українцям, і решті європейців – доведеться відповісти у найближчі місяці.

Автор: 

Олексій Панич,

філософ, перекладач