Погляд з Італії на Україну: хто в Римі підтримує Київ і чому є ті, хто проти?

"Європейська правда" та Інститут світової політики розпочинають публікацію серії матеріалів, написаних європейськими лідерами думок – експертами та провідними журналістами.

Як сприймають Україну та українців на Заході? В чому полягають перепони для повної підтримки нашої держави у країнах ЄС? Нарешті, що мають зробити Київ та наше суспільство, щоби змінити це сприйняття на краще?

Ми не дарма обрали для першої статті італійського аналітика Марко Ді Ліддо.

Не секрет, що в Італії здавна переважають проросійські настрої. Але автор запевняє, що їх цілком реально подолати. І нагадує, що в Римі є не лише україноскептики, але також українооптимісти.

З деякими висновками автора можна не погоджуватися, а деякі навіть підтверджують спрощене сприйняття України в цій державі. Але їх варто знати, щоби зрозуміти, як і чому Рим сприймає українські події.

* * * * *

У сучасному європейському контексті, де політичні події в Україні та війна на Донбасі спричинили поляризацію серед політиків у громадянському суспільстві, Італія продемонструвала неабияку розсудливість, коли йдеться про стосунки між Брюсселем, Вашингтоном, Києвом, Донецьком і Москвою.

Помірність італійської позиції має під собою низку причин.

По-перше, італійські політичні сили, що перебувають у стані перманентної виборчої кампанії, ніколи не вважали міжнародні відносини ефективним інструментом впливу на електоральну підтримку (на відміну від деяких інших країн ЄС, у яких зовнішня політика суттєво впливає на внутрішню).

Звісно, такий підхід є результатом ставлення пересічного виборця. А середньостатистичного італійця, як правило, не надто обходять події, що відбуваються по той бік Альп.

Друга причина – у культурній площині.

Ані італійський народ, ані політичний клас не володіють детальними знаннями з історії та сучасності України.

Як правило, Київ сприймається у спільному контексті з Росією та Москвою, а історичні та культурні відмінності між Україною та Росією – просто не відчуваються. Більшість населення Італії ігнорує специфіку та самобутність вашої держави – просто через незнання.

І, нарешті, є третя причина, що пов'язана з міжнародною політикою Італії. До початку "санкційної війни" між Брюсселем та Кремлем Рим був другим за обсягом торговим партнером Росії, поступаючись лише Німеччині.

Італія мала стратегічні інтереси в усіх секторах економіки, фінансів та у першу чергу – в енергетичній сфері.

Перепон цьому не було, адже із закінченням холодної війни в Європі поступово згасло відчуття можливої російської військової загрози.

Зрозуміло, що за таких умов італійському бізнесу та політикам дуже важко відмовитися від переваг мирного співіснування з Кремлем. Особливо – зважаючи на часткову залежність країни від російського газу, а також на глобальну економічну кризу, що змушує італійську промисловість цінувати всі ринки збуту.

Втім, попри загальний брак уваги італійців до Києва, існує вузький прошарок політиків, учених та громадських діячів, яких цікавить шлях України до реформ.

І цей прошарок – неоднорідний.

В ньому варто виділити дві основні групи.

До першої входять ті, хто сподівається на реалізацію проекту європейської інтеграції України та на успіх реформ уряду Яценюка.

Друга група складається з тих, хто байдужий до українських реформ і водночас – виступає проти євроінтеграції Києва.

Русофоби та єврофіли

Якщо залишити осторонь ідеологічні, культурні та політичні особливості обох груп, то причини, якими керуються їхні представники, можна звести до двох основних категорій: ставлення до Європейського союзу та ставлення до Росії.

В принципі, єврофіли і русофоби, які присутні в італійському суспільстві, є найбільшими прихильниками процесу українських реформ у Києві. Вони сподіваються, що Україна, яка є повноцінним членом європейської родини, невдовзі стане членом Євросоюзу.

На їхній погляд, Євромайдан (я навмисне використовую саме цей термін, відрізняючи його від використовуваного українцями терміна "Революції Гідності") продемонстрував готовність українського народу принести велику жертву заради свободи і проєвропейських прагнень.

Солідарність із Києвом висловлюють, насамперед, антиросійські сили, в тому числі представники радикального крила євроатлантичних рухів, які прагнуть позбавити Кремль впливу на Україну та вивести її з орбіти РФ.

"Єврофіли та русофоби" в Італії вважають, що уряд у Києві взяв правильний шлях до модернізації країни.

Лунають схвальні оцінки законів про прозорість держапарату, боротьбу з корупцією, модернізацію економіки. А особливо – щодо закону, який прирівнює комунізм до нацизму та вимагає очищення публічного простору від символів радянського режиму.

Єврофіли вважають цей закон необхідним для звільнення українського політичного життя від радянської та російської спадщини та задля культурного наближення України до Заходу.

Євроскептики та русофіли

З іншого боку, в суспільстві є й протилежні аргументи.

Євроскептики та русофіли демонструють або загальну байдужість, або запеклу критику програми українських реформ.

Ці рухи та партії рішуче виступають проти проекту євроатлантичної інтеграції Києва, адже вважають Україну невід'ємною частиною російсько-слов'янського світу і не бажають провокувати Кремль діями, які в Москві вважатимуть проявом "євроімперіалізму".

Проросійські настрої переважно поширені серед комуністів, євразійців, консерваторів, традиціоналістів і правих націоналістів, які не приховують свою прихильність до політики Путіна.

Проте навіть серед лівих партій – як помірних, так і радикальних, як парламентських, так і позапарламентських – є прошарок русофілів, не прихильних до України.

У їхньому випадку рушійною силою є міф про сильну людину та впливовість політичної системи Путіна.

З погляду групи євроскептиків та русофілів, Євромайдан являв собою державний переворот, інспірований Вашингтоном і Брюсселем. Відповідно, влада в Києві вважається ультранаціоналістичною і ледь не фашистською, маріонеткою в американській геополітичній грі.

Шлях до реформ розглядається з підозрою та вважається "зачисткою", що необхідна урядові лише для зміцнення своєї влади. У цьому сенсі закон, що прирівнює комунізм до нацизму та вимагає очищення від радянських символів, оцінюється як агресивний захід, спрямований на придушення справжнього почуття єдності і спільної традиції народів Росії та України.

Представники групи русофілів-євроскептиків очікують, що з часом на Україну очікує нова хвиля народного протесту, яка буде соціальним наслідком жорсткої економії та призведе до відторгнення народом проєвропейських реформ.

Зрештою, представники цієї групи вірять у повторення подій 10-річної давнини, коли стався провал Помаранчевої революції, поразка уряду Тимошенко і, зрештою, повернення до влади Януковича.

До того ж проросійські прошарки італійського суспільства та еліт вважають, що нова хвиля народного невдоволення призведе до зростання популярності українських фашистських рухів.

Баланс сил

Унікальна особливість італійської ситуації полягає в тому, що лінія між прихильниками і противниками українських реформ поділяє політичну арену та громадянське суспільство навпіл.

Немає переваги одного чи іншого табору в італійському суспільному просторі.

Та якщо подолати існуючі рамки, за яких Україна досі розглядалася за схемою "з Росією чи проти Росії", можна відкрити нові можливості італійської зовнішньої політики.

Затиснуті у дихотомії "Москва-Брюссель", політики нерідко обмежувалися сприйняттям українського питання лише крізь призму його геополітичних наслідків, лишаючи без уваги потреби українського народу та його реальні прагнення.

Натомість, якщо поставити в центрі дискусії український народ, а не взаємини між Москвою, Брюсселем та Вашингтоном, можна було б з’ясувати, що між росіянами та українцями існує набагато більше точок дотику, ніж точок тертя, незважаючи на серйозність війни на Донбасі.

Замість перетягування українського канату на Захід чи на Схід можна було б подумати про альтернативну модель, в рамках якої суверенний і незалежний Київ, свідомий власної географії, історії і волі народу, зможе стати мостом для контакту, діалогу та обміну між Росією і Європою, а не полем бою.

Автор:

Марко Ді Ліддо,
аналітик Центру міжнародних студій
(Ce.S.I., Рим, Італія)

Погляди автора, викладені у цій статті, не обов’язково відображають погляди Інституту світової політики та "Європейської правди".

Публікація була підготовлена за результатами робочого візиту європейських лідерів думок до України, організованого Інститутом світової політики 20-21 квітня. Фоторепортаж про перший і другий дні візиту можна переглянути тут, а також тут. Підготовлено за підтримки Фонду Фрідріха Еберта в Україні.