Серед країн-членів НАТО є консенсус – усі усвідомлюють загрози, які походять від агресії Росії.

Утім, Київ має бути свідомим, що такої ж певності щодо можливості членства України Альянс не має.

Тому замість того, аби впадати в чергову хвилю НАТО-манії, українська влада має зосередитися на реальній реформі безпекової сфери.

І для цих реформ не потрібні ані вступ до Альянсу, ані навіть отримання Плану дій щодо членства.

Чого хотів Кучма?

Від доленосного 1997 року, коли було започатковано особливе партнерство України з НАТО та створено Комісію НАТО-Україна, у світовому політичному ландшафті змінилося чимало.

У тому ж таки 1997 році Україна та Росія підписали Договір про дружбу, співробітництво і партнерство, а також угоди щодо Чорноморського флоту.

Попри відсутність юридичного зв’язку між наведеними "російськими" та "натівськими" угодами, політичний зв’язок між ними був очевидним. Президент РФ Борис Єльцин прагнув "вберегти Україну від обіймів НАТО" і вважав, що цього можна досягти шляхом досягнення згоди, а не погроз, сприяючи тим самим "політиці багатовекторності" Леоніда Кучми.

У ті роки і НАТО, і Україна були достатньо обережними та усвідомлювали різницю між "поглибленням співпраці" і членством. Хоча Кучма і військове керівництво України вбачали завдання багатовекторної політики в тому, щоб закріпити Україну в системі євроатлантичної безпеки поетапно та з мовчазної згоди Росії.

Де-факто метою була інтеграція. Але постановка питання про членство де-юре створила би такий тиск на нову і слабку державу, якого вона не здатна була витримати.

Ця політика демонструвала тверезий підхід не лише єльцинської Росії, а й української громадської думки, а також розбіжності всередині самого НАТО.

Що сталося за Ющенка?

Період президентства Віктора Ющенка виглядає як повчальна історія.

Після Помаранчевої революції питання приєднання України до НАТО не було предметом аналізу зисків і витрат – членство стало самоціллю. І, як казав тодішній керівник Офісу зв’язку НАТО в Києві, "концентрація на ПДЧ виявилася "ахіллесовою п’ятою" політики України щодо інтеграції із Заходом".

Зацикленість на Альянсі поглибила розбіжності в українському суспільстві та відволікла увагу і енергію керівництва країни від внутрішніх реформ.

Це засвідчило нерозуміння Києвом, що таке НАТО. Хоча в Альянсі ще тоді говорили, що найвищий пріоритет безпеки України – її успіх у внутрішній політиці.

Підсумок такої політики відомий.

До кінця 2006 року Москва дійшла висновку, що "помаранчева загроза" зазнала краху. Путінська Росія стала реваншистською не лише за своїм духом, але й діями, а розчленування Грузії в серпні 2008 року було попередженням, що подібне може статися будь-де.

Хоча ще задовго до 2008 року слід було розпізнати відмінність (і подібність) путінської Росії від єльцинської...  Проте оптимізм був привабливішою і зручнішою опцією, ніж реалізм.

Архітектори "перезавантаження" відносин між США та Росією (а також його європейських аналогів) після 2008 року не відреагували на явні симптоми, а після анексії Криму в березні 2014 року зробили вигляд, що п’ять років до того жодних попереджень і не було.

НАТО – різниця між
консенсусом та одностайністю

Зрозуміло, що НАТО ухвалює всі рішення на основі консенсусу.

Але всередині НАТО також розуміють відмінність між консенсусом та одностайністю.

Приєднання будь-якої нової держави до Альянсу вимагає одностайності. Якщо Греція під керівництвом партії СІРІЗА вирішить заблокувати членство України, вона зможе це зробити.

Але інші рішення, в тому числі надзвичайно важливі для майбутнього України, вимагають лише консенсусу: згоди переважної кількості зацікавлених сторін (stakeholders), які мають прямий і активний інтерес. (Тобто суть консенсусу – у відсутності голосів "проти", а не у наявності всіх голосів "за". - Ред.)

Так, перелік подібних рішень включає спільне планування, координацію і співпрацю на операційному рівні.

До того ж існує чимало рішень, які є прерогативою окремих членів Альянсу. Ані Литва, ані Сполучені Штати не потребують згоди Ради НАТО для надання Україні військової допомоги – як летальної, так і нелетальної. Подібні рішення приймаються на національному рівні.

На сьогодні Альянс спромігся досягти більш-менш сталого консенсусу щодо декількох ключових моментів:

• Росія веде агресивну війну проти України, порушуючи власні зобов’язання за угодами, що лягли в основу системи міжнародної безпеки після припинення холодної війни;

• Її збройна інтервенція становить смертельну загрозу для України, а також суттєву загрозу для Європи, яку ми знаємо та прагнемо зберегти;

• Цей конфлікт становить загрозу системного характеру. Владімір Путін не може дозволити собі поразку в Україні, але водночас йому не можна дозволити здобути перемогу. Ескалацію військових дій в Україні не можна виключати;

• Для відповіді на цей виклик НАТО повинен узгодити власні інструменти та прийоми стримування щодо загроз "нового покоління", зокрема, застосування інформаційної та "гібридної" війни проти слабких держав, вразливих до вторгнення, провокацій та підривної діяльності;

• Європейська система стримування та оборони в цілому буде поставлена під удар, якщо Росія досягне своєї мети в Україні. Саме тому потрібно докласти усіх можливих зусиль для того, аби не допустити територіального розпаду України та хаосу всередині держави;

• "Російський виклик", схоже, є проблемою у довготривалій перспективі. Успішний і сталий механізм політичного врегулювання потребуватиме рішучості, мудрості та терпіння.

Допоки цей консенсус існує, незгодні всередині НАТО (чи держави, чи міждержавні структури) будуть маргіналізовані й обмежені у своїх діях.

Проте такі незгодні не лише існують, але й мають достатньо поважні та гучні голоси.

Неспроможність України відповідати загальним очікуванням Альянсу – тобто забезпечити дієве національне керівництво, здійснити внутрішні реформи та дотримуватися європейських цінностей – лише зміцнить їхній авторитет і вплив.

З огляду на це навіть найвідданіші прихильники України вважають, що Київ має взяти на себе основний тягар власної оборони і збереження завойованих демократичних свобод.

Наразі Альянс ще не досягнув найменшого консенсусу щодо одного з найважливіших питань – надання Україні інструментів для самозахисту.

На гуманітарному рівні надання військової допомоги не викликає суперечок. Постачання військових пайків, зимового одягу, взуття та уніформи не є предметом дискусій всередині Альянсу. Навіть створення груп радників та тренерів не викликає серйозних заперечень, особливо якщо така допомога надається під національними прапорами, а не під кольорами НАТО.

Утім, як відрізнити "допомогу" від "озброєння"?

Системи захищеного зв’язку не є зброєю, але навіть добре озброєні сили, що не мають їх, можуть бути знищені. Інфрачервоні сканери, окуляри нічного бачення, протиартилерійські радари та інші засоби боротьби з ворожим вогнем слугують одній меті: захистити свої сили та здобути перемогу.

Саме тому, що ці відмінності є досить розмитими, межі дискусій також є розмитими.

НАТО має надати
"стільки допомоги, скільки Україна проковтне"

Для багатьох прихильників озброєння України має значення не лише політика, а й принцип.

Право держави на використання та придбання озброєння є невід’ємним атрибутом суверенітету.

Втім, навіть ті, хто заперечує універсальність цього принципу, стверджують, що без реальної погрози надати Україні зброю не може бути дієвої дипломатії. Цей погляд останнім часом активно просуває Вольфганг Ішінгер – можливо, найвизначніший Russlands Versteher (той, хто розуміє Росію) в Німеччині.

Опоненти озброєння України також мають різні погляди.

Частина діячів, зокрема канцлер Німеччини Ангела Меркель, які переконані у поразці Росії, вважають, що санкції є найкращим засобом для досягнення цієї мети. Вона, як і президент США Барак Обама, побоюється, що надання зброї призведе до ескалації конфлікту, а не до стримування, та відкриє шлях до війни між Росією і НАТО.

Небезпека збройного конфлікту між Росією та НАТО існує з моменту анексії Росією Криму.

Вона є невід’ємною частиною нинішнього конфлікту та гарячкового погляду Кремля на ситуацію у світі, а західна "розважливість" зовсім її не зменшує.

Недвозначні натяки на те (за словами Лаврова), що "Молдова і країни Балтії мають взяти до уваги події в Україні та зробити власні висновки", лише підкреслюють ширше значення поточних подій.

Із психологічної точки зору Росія вже перебуває у стані війни з НАТО.

Зміцнюючи систему стримування в країнах Балтії, НАТО визнає як цей факт, так і римську аксіому "хочеш миру – готуйся до війни". Втім, у країн-членів НАТО немає ані воєнної гарячки, ані апетиту до війни.

Важливо розуміти, що НАТО є безпековим, а не політичним проектом.

Жодна держава не отримає запрошення приєднатися до Альянсу, якщо не буде розуміння, що її членство в НАТО зміцнить не лише безпеку цієї країни, а й Альянсу.

За нинішніх або найбільш передбачуваних умов, членство України не відповідатиме цим вимогам. Воно поставить Альянс перед безпосередньою необхідність застосувати статтю 5 свого статуту і очевидним ризиком ядерної війни.

Неможливо навіть уявити, що Альянс, який розділило питання надання Україні озброєння, зможе об’єднатися навколо надання членства Україні.

Але хоча в нинішніх умовах членство в НАТО не є можливим для України, воно також не є необхідним. НАТО і Україна мають спільний стратегічний інтерес, аби Росія не отримала вигод від своєї агресії, через сприяння відбудові України та відновлення її суверенітету над всією територією.

Для досягнення цих цілей НАТО і Україна повинні створити систему стримування і попередження всередині країни (і не тільки на західному кордоні); вони повинні працювати разом над реформуванням українського оборонного сектору та модернізувати його.

Перефразуючи крилаті слова Єльцина, Україна повинна отримати "стільки допомоги, скільки вона зможе проковтнути".

А щоб досягти цієї мети, не потрібен План дій щодо членства в НАТО або членство.

Новий раунд НАТО-манії в Україні лише відволікатиме увагу від цих викликів і послабить консенсус, що наразі існує.

Автор:

Джеймс Шерр,

член Наглядової ради Інституту світової політики,
науковий співробітник Королівського інституту міжнародних відносин
(Чатем-Хаус, Велика Британія)

Публікується на "Європейській правді" з редакційними змінами