"Європейська правда" публікує виступ заступника Генерального секретаря НАТО Александра Вершбоу на Берлінській безпековій конференції – 2015.

* * * * *

Бути у Берліні завжди приємно, і я дуже радий нагоді виступити сьогодні перед вами і порушити питання щодо викликів безпеці, з якими сьогодні стикається євроатлантична спільнота – виклики, які знову вийшли на перший план після жахливих терористичних нападів у Парижі у минулі вихідні. 

Протягом більшої частини ХХ століття Берлін був символом холодної війни між західним ліберально-демократичним світом і режимами комуністичної диктатури на сході.  Мур, який так довго фізично розділяв це велике місто надвоє, така собі залізна завіса з бетону, був втіленням цієї конфронтації. 

На той час НАТО існувало з однією метою: оберігати територію і населення наших держав-членів від можливого нападу з боку Радянського Союзу, у такий спосіб гарантуючи безпеку, яка стала підґрунтям нашої свободи і процвітання. Ми досягли цього завдяки військовій потузі і політичній єдності, запобігши будь-якій потенційній загрозі, що походила від радянського блоку. Свідченням цього стала доктрина стримування НАТО, на якій мені хотілося б зосередити увагу сьогодні.

Ідея стримування є досить простою. 

Вона полягає у тому, щоб переконати вашого супротивника: негативні наслідки нападу набагато перевищать можливі здобутки. Тобто що ціна, яку йому доведеться заплатити за цей напад, є настільки високою, що наважитися на нього було б фатальною помилкою. 

За часів холодної війни стримування мало успіх. 

Радянське керівництво усвідомлювало, що на будь-яку спробу нападу на держави НАТО  Альянс відреагує миттєвим, ще більш потужним ударом із залученням звичайних збройних сил або, у разі потреби, завдаванням ядерного удару. Отже, супротивник був приречений на поразку – у найкращому випадку, а у найгіршому йому загрожувало фізичне знищення.

НАТО спромоглося переконати у цьому радянських очільників завдяки низці важливих чинників, на які ми покладалися.

По-перше, це – наша очевидна політична воля діяти за принципом "один за всіх – всі за одного". 

Ні в кого не викликало сумнівів те, що у разі нападу на одну з держав-членів Альянс відсіч дасть в цілому. Радянським очільникам не вдалося б атакувати одну чи дві маленькі держави без  зайвих наслідків, адже за ними завжди стояв Альянс загалом, зокрема Сполучені Штати Америки.

По-друге, було очевидно, що ми готові підкріпити слова діями. 

У нас були солдати, військова техніка, ми мали змогу продемонструвати вишкіл наших збройних сил на навчаннях, і, нарешті, наші тактичні і стратегічні ядерні сили компенсували будь-який уявний дисбаланс у чисельності звичайних збройних сил. Ми не були обмежені у засобах, у нас був вибір з багатьох наявних ресурсів, аби вдатися до найбільш прийнятної, і найбільш ефективної відсічі, причому – у разі потреби – її розмах міг істотно збільшуватися. 

Ця гнучкість, а також відсутність розуміння того, як саме ми відреагуємо, змушувала вагатися радянських генералів і політичних лідерів й істотно ускладнювала їм прогнози. 

І, по-третє, ми відверто і неухильно наголошували на тому, що ми готові, рішуче налаштовані і здатні захищати наш Альянс. 

Щодо цього не було жодних сумнівів. Це "послання" передавалося дипломатичними каналами, через повідомлення у ЗМІ, шляхом проведення військових навчань, показів і позиції наших збройних сил.

* * * * *

Кожен з цих трьох стрижнів нашої політики стримування мав велике значення. Без політичної волі і готовності діяти усі разом наявність військової техніки і декларації були б марними. Без потужних і боєздатних збройних сил наша солідарність і чіткі заяви не мали б жодної ваги. А якби ми не дали зрозуміти радянським ватажкам неприпустимість нападу з огляду на його потенційні наслідки, то наша політика стримування зазнала б поразки.

Лише завдяки тому, що ми повсякчас мали усі ці три складові, наша політика стримування була дієвою. 

Ми не лише запобігли перетворенню холодної війни у третю світову, а також обмежили амбіції Радянського Союзу щодо їх експансії.

Політика стримування сприяла досягненню такого рівня безпеки, що навіть попри ідеологічні розбіжності, притаманні періоду холодної війни, ми змогли налагодити діалог і співпрацю з СРСР в окремих галузях, зокрема з таких питань, як контроль над озброєннями і заходи із зміцнення довіри. 

Коротше кажучи, політика стримування проклала шлях до відлиги і забезпечила передбачуваність у відносинах, навіть якщо суперництво зберігалося. 

Згодом, наприкінці 80-х років XX сторіччя, відбулися радикальні історичні зміни: почався період гласності і перебудови. Це дало змогу вийти за межі політики стримування в її традиційному сенсі. 

Якщо розділений Берлін символізував епоху холодної війни, возз’єднання Берліна стало символом оптимізму і надії періоду після завершення холодної війни – надії, яка набула конкретної форми, коли тисячі людей вийшли на вулиці, щоб перетнути кордони, які було відкрито, і зрівняти з землею той жахливий мур саме цього місяця 26 років тому.

Коли в усіх країнах східного блоку комунізм занепав, ворог, якому ми так завзято протистояли, раптово припинив становити загрозу. 

Замість стримування Росії ми спрямували наші зусилля на розбудову дружби і партнерства з нею і країнами Східної Європи. Німеччина возз’єдналася і багато хто з колишніх членів Варшавського договору виявив бажання вступити до НАТО, що згодом і відбулося. 

Світ змінився. 

Це не означало, що політика стримування стала непотрібною. Проте реальна загроза зникла: від реальної поточної загрози ми перейшли до більш абстрактного поняття потенційної загрози з боку невідомого агресора.

Це сприяло тому, що НАТО, замість завдань із стримування і колективної оборони, зосередила увагу на підвищенні гнучкості і здатності оперативно розгорнути війська в усіх куточках світу.

...

А сьогодні ситуація знову змінилася. Країни-сусіди альянсу стали сценою сутичок і насильства. Очікування від Арабської весни не виправдалися, залишивши по собі держави на межі краху, такі як Лівія і Сирія. 

Терористичні організації на кшталт ІДІЛ заповнили порожнечу, поширюючи кровопролиття і насильство у Північній Африці й на Близькому Сході і навіть у нас удома. 

Терор, що його поширює ІДІЛ, продовжує панувати, Сирія перебуває на межі краху, а мільйони людей були змушені залишити домівки у пошуках порятунку, що загрожує спричинити чи не найбільш масштабну гуманітарну кризу і кризу біженців, яку Європі довелося пережити після Другої світової війни. 

А тепер в конфлікт вступила також Росія.

На відміну від дій сил коаліції під проводом США, російська військова присутність у Сирії, її повітряні удари і удари із застосуванням крилатих ракет не спрямовані насамперед проти ІДІЛ. 

Росія має на меті підтримку режиму Ассада.

У Росії все ще є шанс і змога зробити конструктивний внесок у припинення війни в Сирії і знищення ІДІЛ. Але, виходячи з поточної ситуації, дії Росії сприяють лише затягуванню війни і стражданням мільйонів людей, що стали її заручниками.

Минуло ось уже два роки відколи в Україні вперше з’явилися так звані "зелені чоловічки", хоча Росія наполегливо заперечувала свою причетність аж до незаконної анексії і набуття цілковитого контролю над Кримом. Згодом Росія розгорнула підтримку так званих "сепаратистів" на сході України, а професійні російські військовослужбовці видавали себе за  "добровольців" або "відпускників", маючи при цьому зброю, включаючи важку зброю, і засоби командування і контролю.  

Хоча не можна не визнати певний прогрес у виконання Мінських угод, є ризик, що насильство з боку росіян та їх поплічників може вибухнути знову будь-якої миті.

...

Із завершенням холодної війни НАТО доклала чималих зусиль для того, щоб долучити Росію, а не ізолювати її. Ми мали на меті розвиток стратегічного партнерства, у рамках якого ми могли б співпрацювати. Було відкрито кордони, торгівля процвітала, а довіра поступово зміцнювалася. 

Ми підписали Основоположний акт НАТО – Росія і створили Раду НАТО – Росія. Ми співпрацювали у галузі боротьби з тероризмом і протидії піратству, разом надавали допомогу Афганістану. І ми запропонували співробітництво у галузі ПРО. 

Усе це відбувалося на умовах взаємної вигоди: це було корисно нам, це було корисно Росії. Проте станом на сьогодні наші відносини перебувають на найнижчому рівні за останні десятиліття. Через рішення самої Москви. 

Я не кажу, що ми повернулися в епоху холодної війни, але ми далекі від стратегічного партнерства. 

Останніми роками Росія істотно збільшила свою військову присутність на кордонах Альянсу. Ми стали свідками нарощування сил у Калінінграді, в Криму, а сьогодні – також у Сирії. Росія здатна швидко перекидати чисельні підрозділи уздовж своїх кордонів, а її зенітні і протикорабельні ракети покривати значні території держав – членів НАТО. 

Альянс теж не залишився на місці. За підсумками минулорічного Уельського саміту НАТО здійснює найбільший стрибок у галузі колективної оборони з часу припинення холодної війни, втілюючи у життя План дій у галузі готовності (ПДГ). Цей документ підкріпив нашу спроможність реагувати, у стислі терміни і з високою потужністю, на будь-який напад – реальний чи потенційний, звідки б він не походив. 

Напередодні прийдешнього саміту Альянсу у Варшаві в липні наступного року ми продовжуватимемо адаптацію і розвиток нашого потенціалу у галузі стримування. 

Сьогоднішнє середовище безпеки є складним і мінливим, а також небезпечнішим і більш непередбачуваним, ніж у попередні десятиліття. Нам загрожують як держави, так і недержавні утворення; на півдні і на сході; як звичайні збройні сили, так і нові типи нападів: терористичні, гібридні чи кібернетичні.

...

Ми маємо дати зрозуміти, що у разі нападу зможемо захистити кожного члена Альянсу.

Проте система стримування є ефективною тому, що допомагає запобігти нападам до того, як супротивник на них наважиться. Профілактика завжди краща за лікування.

Запобігання може також стати ключовим чинником у боротьбі із загрозами, що походять з півдня, де нашими супротивниками є неурядові утворення на зразок ІДІЛ, проти яких класичні прийоми стримування можуть бути малоефективними.

Ми повинні не дати ІДІЛ захопити нові території і ми повинні відбити частину захоплених ними земель. І ми повинні надати допомогу нашим близькосхідним і північноафриканським партнерам у розбудові їхніх структур безпеки і оборони, щоб ці країни не стали наступними жертвами ІДІЛ.  

Що ж до Європи, повірте,

я знаю, що "стримування" – не надто популярне слово. Декому воно нагадує часи холодної війни.

Кажуть, що було б добре у сучасному світі його не вживати, начебто стримування – це акт війни чи агресії.

Та я абсолютно з цим не згоден.    

Бути сильними настільки, щоб інші побоювалися напасти на вас – не є агресією. Якщо НАТО має потужні збройні сили, то це не тому, що ми прагнемо війни, а навпаки – прагнемо її уникнути.

Концепція стримування не є застарілою. Вона настільки ж актуальна сьогодні, як і завжди.  

А забезпечивши надійне стримування проти ревізіоністської Росії, ми матимемо кращу основу для подальших відносин з Москвою – повернути її до поваги до принципів міжнародного права і, свого часу, розпочати відновлення довіри і партнерства, які Росія зрадила. 

Переклад наданий центром інформації та документації НАТО в Україні

публікується з незначними скороченнями.