Жарт про мамалигу (традиційне молдовське блюдо), яка "не вибухає", чув, мабуть, кожен, хто намагався розібратися в тонкощах молдовської політики. "Mămăliga nu explodează" – кажуть самі молдовани, пояснюючи ментальність своїх співвітчизників.

Мовляв, Молдові не властиві бунти та перевороти, люди схильні домовлятися, або ж терпіти владу такою, як вона є. І навіть під час стотисячних протестів опозиції в Кишиневі восени минулого року місцеві активісти категорично відкидали всі порівняння з українським Майданом, пояснюючи, що вони за жодних обставин не мають наміру забирати владу, але чекають, щоб уряд сам віддав її.

Та одного разу історія довела: часом вибухає навіть вона.

7 квітня 2009 року – за два дні після парламентських виборів – мітингарі захопили парламент країни та штурмували адміністрацію президента. Все це – всупереч закликам лідерів опозиції, які намагалися їх зупинити. Ці події зрештою призвели до повторних виборів та перемоги в Молдові "прозахідної коаліції".

20 січня 2016 року – вибухнуло знову. Надвечір демонстранти, не дослухаючись до закликів своїх лідерів, пішли на штурм парламенту, і навіть частково захопили його. Цього разу детонатором стало призначення нового уряду.

Але точного повторення подій семирічної давнини не сталося. До ночі мітингарі залишили парламент. За допомогою спецназу. А дорогою – побили екс-главу держави Міхая Гімпу, який сім років тому був на чолі протестів.

Ще одна відмінність – в 2009-му Молдова протестувала проти перемоги комуністів.

В 2016 році об’єкт протесту – коаліція, яка називає себе проєвропейською.

То що сталося з європейським вибором Молдови? І чи був він?

Олігарх, що об’єднав країну

Протести в Молдові дійсно дуже відрізняються від українських, але є кілька моментів, які їх споріднюють.

Обидва Майдани (особливо це було помітно в 2004 році) об’єднали лівих і правих заради боротьби проти спільного супротивника, Віктора Януковича.

Молдовські протести (особливо нинішній) також утворилися не через спільні цінності, а через спільного ворога. В протестах під парламентською будівлею співіснують і прозахідні політики та активісти, і відверто проросійські партії. Уявити їх в одній коаліції у разі, якщо нинішня влада впаде, не просто складно – взагалі нереально.

Але нині у них є спільний супротивник, який для молдовських активістів є уособленням ледь не "абсолютного зла".

Його ім'я – Володимир Плахотнюк.

Плахотнюк – молдовський бізнесмен та політик, якого не без підстав називають найпотужнішим олігархом Молдови.

Власник чотирьох телеканалів, трьох радіостанцій та низки комерційних підприємств у Молдові. Заступник глави Демократичної партії Молдови. Депутат парламенту з 2010 року, перший віце-спікер у 2010-2013 роках. Після 2009 року підтримував "проєвропейську коаліцію", яка кілька разів переформатовувалася.

Був фігурантом низки скандалів; зокрема, ЗМІ стверджували про його причетність до найгучнішого фінансового злочину в історії Молдови – крадіжки мільярда євро з декількох банків у 2015 році. Цей злочин досі не розкритий, винуватців не знайдено.

В 2016 році коаліція висунула Володимира Плахотнюка в якості кандидата на посаду прем’єр-міністра, але президент Ніколае Тімофті відмовився вносити його кандидатуру в парламент. В офіційному поясненні

президент заявив, що Плахотнюк не відповідає критерію чесності та непідкупності, який встановлений конституцією.

Таке формулювання від позапартійного Тімофті, який до обрання на церемоніальну президентську посаду був суддею (та й після того не відзначався особливою підтримкою опозиції), стало би вироком  для політика у багатьох країнах, але не в Молдові.

Навіть після такої заяви президента парламентська більшість спробувала вдруге подати Плахотнюка на посаду прем'єра. Та коли – один за одним – депутати почали відкликати голоси, в партії Плахотнюка запропонували "альтернативу".

Чому штурм?

Ми не дарма взяли слово "альтернатива" в лапки.

Після декількох днів консультацій та політичних ігор, коли президент сам, без коаліції, висунув на посаду прем’єра голову своєї адміністрації, той спершу погодився, але вже наступного дня відмовився від участі в перегонах, коаліція зрештою змогла узгодити кандидата, прізвище якого – не Плахотнюк.

Претендентом на прем’єрську посаду став Павло Філіп, до того – міністр інформаційних технологій. Але визначним чинником стали не його професійні якості, а близькість Філіпа до Плахотнюка. Авторитетне молдовське видання Newsmaker в своєму розслідуванні стверджує, що Філіп входить до найближчого оточення олігарха і 

де-факто урядом керуватиме саме Плахотнюк, в той час як Філіп буде виконувати ці обов’язки де-юре.

В молдовській опозиції, до слова, переконані, що Плахотнюк не відмовився від претензій на особисте керівництво державою. Просто під тиском обставин він був вимушений змінити посаду, на яку претендує.

Так охороняли парламент Молдови в ніч на четвер. Фото Newsmaker.md

Вже в березні стане вакантною посада президента Молдови – спливає чотирирічний термін повноважень Тімофті. Главу держави тут обирають не всенародним голосуванням, а в парламенті, і дуже ймовірно, що тепер олігарх спробує зайняти це крісло.

Для обрання президента потрібна підтримка 61 депутата зі 101.

Враховуючи, що Демпартія Плахотнюка, маючи 20 голосів, змогла терміново "сколотити" більшість у 57 голосів на підтримку спершу висування самого Плахотнюка у прем’єри, а по тому – за призначення свого ставленика Філіпа (якого затвердили навіть без запитань до кандидата та без обговорення програми!), бар’єр у 61 голос не видається надто високим.

Важливий момент: наразі дві гілки влади контролюють представники Демпартії Плахотнюка: спікером є його соратник Андріан Канду, прем’єром – Філіп. Обрання Плахотнюка на посаду президента дасть йому всю повноту влади в країні й позбавить проблем, подібних до тієї, що створив тиждень тому нинішній президент.

І для багатьох у Молдові такий розвиток видається більш ніж просто небезпечним.

Європейці та "європейці"

До слова, формування більшості – окрема тема. Адже за регламентом вона мала бути сформована фракціями, а де-факто до неї увійшли депутати, які вийшли задля цього з різних фракцій. Нагадує Україну 2010 року, чи не так?

Звісно, ми не можемо перевірити інформацію численних джерел молдовських ЗМІ про те, що мандати для цієї більшості банально купували, але така версія не позбавлена сенсу.

Та потрібно додати, що у депутатів є й інший мотив за будь-яку ціну сформувати уряд. А в березні – буде мотив хай як, але затвердити нового президента. Річ у тім, що в іншому разі на парламент чекають дострокові вибори. І можна бути певними, що значна частина членів нинішньої коаліції не потрапить до нового скликання.

Усі без винятку соцопитування свідчать, що найпопулярнішими силами є опозиційні та проросійські – "Наша партія" Ренато Усатого та Соцпартія Зінаїди Гречаної. І не дивно, що ці дві партії є серед рушійних сил вуличних протестів у Кишиневі – для них зрив призначення уряду та дострокові вибори є майже гарантованим шансом прийти до влади.

Та поруч із проросійськими лівими силами, чи навіть попереду них, парламент штурмували також проєвропейські активісти, які переконані, що нинішня влада лише імітує євроінтеграцію.

І тому платформа "Гідність та правда", основу якої складають європейські активісти, також відкрито виступає за нові вибори, пояснюючи, що "імітація європейськості" лише шкодить Молдові та дискредитує ідею зближення з ЄС.

Адже для пересічних громадян "проєвропейська" коаліція вже зараз асоціюється з корупцією, проблемами та скандальною крадіжкою мільярда, про яку йшлося на початку.

В цьому – ще одна паралель між подіями в Молдові та нещодавніми подіями в Україні.

Адже Янукович так само заявляв, що є проєвропейським політиком, їздив до Брюсселя та обіцяв реформи, але де-факто лише віддаляв Україну від ЄС

Щоправда, на підтримку Заходу у боротьбі проти влади молдавській опозиції – в тому числі проєвропейській – розраховувати не варто. 

Навпаки США вже зараз намагаються примирити ворожі табори - в середу ввечері посол США в Молдові запросив соціалістів та "Нашу партію" на переговори з новим урядом, а Румунія опублікувала заяву про те, що вважає демократичною процедуру призначення нового уряду Молдови.

Ситуація надто неочевидна. В Брюсселі, у Вашингтоні та в Бухаресті розуміють, що являє собою Плахотнюк та його команда, але також усвідомлюють, що нові вибори навряд чи змінять ситуацію на краще. І тим більше там не хочуть перемоги проросійських сил.

Не для того Захід закривав очі на очевидні порушення та фальсифікації на користь "проєвропейських" партій восени 2014 року.

Тому зараз є два найімовірніші варіанти подальших подій.

Або уряд Філіпа продовжить працювати за мовчазної згоди Заходу, а Плахотнюк нарешті здобуде посаду глави держави. 

Або мамалига знову вибухне.