"Європейська правда" продовжує публікувати роботи учасників конкурсу регіональних журналістів, які пишуть на європейську тематику.

Ми вже публікували три статті: Історія черкаських горіхів, якими смакує королівська родина в Нідерландах, публікацію про адмінреформу Як Україні уникнути помилок та повторити успіх Польщі, історію експортера з Краматорська Завод на Донбасі без радянського минулого, але з європейським майбутнім, а також текст про ЛГБТ-спільноту Житомира.

Сьогодні до вашої уваги – текст ще одного автора з Донецької області, опублікований в онлайн-виданні Depo-Донбас за назвою "Як курортне місто у Литві пережило апгрейд, який Славкурорту лише сниться". Цей текст не здобув окремої нагороди на конкурсі, але вартий того, щоби ним поділитися.

Стаття публікується на ЄП з незначними редакційними скороченнями. 

* * * * *

Концептуально місто Друскінінкай дуже схоже на український Славкурорт (курортну зону Слов'янська Донецької області): лікувальна вода та грязі, озера та санаторії.

Та за 15 років містечко перетворилося із занедбаного радянського курорту на справжній європейський центр відпочинку.

Як це вдалося й чому така сама трансформація не відбулася, наприклад, у Слов'янську, з'ясовував кореспондент Depo.Донбас.

Маленький Друскінінкай розташований серед лісів на самому півдні Литви, майже біля білоруського кордону. В містечку постійно мешкає 16 тисяч осіб, що не завадило йому прийняти минулого року майже 300 тисяч туристів з усього світу.

Та між цим містом та схожим на нього курортним районом Слов’янська є разюча відмінність – доки Славкурорт продовжує свій занепад, Друскінінкай розбудовується та наповнюється інфраструктурою. Величезна заслуга в цьому належить міському голові Річардасу Малінаускасу, який ніколи не обмежував себе у мріях щодо розвитку міста.

Спершу вся країна вважала мера майже навіженим.

А що ще можна було думати про мера маленького депресивного містечка, який розповідав усім, що зовсім скоро там з'явиться фешенебельний курорт з аквапарком, літньою лижною трасою та навіть власним аеродромом?

Коли все це почало з'являтися, скепсису поменшало, а з часом Річардас став політиком загальнодержавного рівня та очолив асоціацію литовських міських голів.

Таких, як Малінаускас, у нас зазвичай називають "міцними господарниками" та дуже люблять обирати мерами українських міст. Він навіть виглядає так само – відрізняє хіба що демократичніший, тобто скромніший, годинник та з більшим смаком підібрані піджак та краватка.

До обрання міським головою Малінаускас працював у досить успішному родинному аграрному бізнесі.

"У нас із батьком був один кабінет на двох. Батько був досить відомим у нашій місцевості, люди його поважали.  В 2001 році, напередодні чергових місцевих виборів, до нього почали приходити представники різних партій та пропонувати очолити виборчий список.

Коли йому це набридло, батько, скориставшись моєю відсутністю у кабінеті, дозволив записати мене до списку соціал-демократів. Я спочатку подумав, що в цьому немає нічого страшного, і я зможу у будь-який момент піти з політики. Але коли ми отримали перемогу, я зрозумів, що не можу розкидатися довірою людей, й пішов керувати містом", – розповідає Малінаускас.

Зараз він жартує, що овальний кабінет є тільки у президента США і у нього.

На момент обрання Малінаускаса мером Друскінінкай перебував у жахливому стані: вся інфраструктура колишнього курорту була просто зруйнована та не відповідала жодним вимогам.

"Ми почали думати, як місту розвиватися далі. Безумовно, жодного іншого майбутнього, крім курортного, ми не уявляли. Але для сучасного курорту потрібна сучасна інфраструктура. І ми почали її створювати. Розпочати вирішили з АЗС.

Тоді у місті фактично не було де заправитися – на єдиній АЗС бензин наливали з відер.

Ми знайшли інвестора та запропонували йому дуже сприятливі умови. Ми навіть розсварилися через нього з центральним урядом. Але АЗС побудували. Певний час це було єдине місце у Друскінінкаї, де добру каву можна було випити у будь-який час", – пригадує Річардас.

Після цього взялися за міські дороги. Взяли величезну позику в банку, за кілька років відремонтували всі шляхи та тротуари. До слова, влада досі віддає ці гроші з дорожнього фонду міського бюджету.

Цікаво, що у мера Друскінінкаю досить особливий підхід до підтримки малого бізнесу. В Україні досить модно пропагувати максимальне спрощення ведення бізнесу та надання йому всіх преференцій на місцевому рівні. Річардас Малінаускас переконаний, що підтримувати варто лише корисний для громади бізнес, та й то в обсягах, які не шкодять цій громаді.

"Зараз, коли до нас приходять інвестори та пропонують якійсь проект, ми з міською радою уважно аналізуємо, наскільки він потрібен місту. Якщо це необхідно для розвитку, то ми надаємо якісь пільги.

Проте це не може бути повна відмова від податків чи надання землі задарма. За які кошти тоді буде жити та розвиватися громада?

А якщо в цьому бізнесі немає особливого сенсу для міста, він сам мусить шукати собі місце під сонцем. Наприклад, зараз усі величезні мережі АЗС бажають відкритися у нас. Але ми не маємо в цьому потреби. Тож я всім пропоную самостійно шукати землю, вирішувати питання з екологами та центральною владою", – розповідає Річардас.

Незважаючи на такий жорсткий підхід, Друскінінкай є безперечним лідером із залучення інвестицій: з 2001 року до міста надійшло майже 300 мільйонів євро прямих інвестицій. Найбільш плідним був 2011 рік, коли у місто зайшло 40 мільйонів євро.

Попри велику зацікавленість інвесторів, ключові об'єкти у місті залишаються у муніципальній власності. Зокрема, це сучасна водолікарня, яку за останні роки довели до світового рівня.  До неї прибудували п'ятизірковий готель, комплекс із лазень на будь-який смак та аквапарк – останній, до речі, став справжньою родзинкою міста.

Аквапарк побудували у 2008-му.  Його вартість – приблизно 4 мільйони євро, частину з яких складають європейські інвестиції. Вже у 2011 році цей комплекс почав приносити невеличкий дохід, а за підсумками 2014-го прибуток сягнув 2 мільйонів євро. У 2015 році місто планувало отримати в бюджет від експлуатації цього об'єкту вже майже 5 мільйонів євро.

Взагалі місцева влада робить усе можливе, щоб зруйнувати імідж міста як "курорту для літніх людей": агресивна рекламна кампанія, розваги для молоді та родин, навіть білборди зі спокусливими та оголеними молодими людьми.

Все це діє, і вже зараз більшість відпочивальників у місті – це люди віком від 25 до 35 років: молоді пари або родини з дітьми.

Вони їдуть "на води" не лікуватися, а  відпочити та зберегти свою молодість та красу. До речі, незважаючи на рівень, "литовські Карлові Вари" вийшли досить демократичними за ціною – за словами місцевих мешканців, тиждень відпочинку з проживанням, харчуванням та базовими процедурами коштуватиме близько 300 євро.

Потік туристів зростає з кожним роком, а за останні десять років він збільшився втричі. Приблизно половина з відпочивальників – громадяни Литви. Серед іноземців донедавна переважали росіяни, але зараз на їхнє місце приходять європейці, білоруси та українці.

Досить добре притягує туристів й ще одна вигадка Малінаускаса – критий гірськолижний спуск.

Його побудували приватні інвестори чотири роки тому.

І вже під час цього сезону споруда, яка споживає 400 тисяч кіловат електроенергії на місяць, щоб підтримувати холод та генерацію льоду, має стати прибутковою.

За словами власників, виявилося, що спуск вийшов дешевшим, ніж у Франції та Німеччині, та кращим, ніж у Москві. Взимку цим гірськолижним схилом користуються туристи, а влітку тут тренуються професіональні збірні з усієї Європи. 

Пейзажі навколо міста дуже нагадують донбаські. Ну хіба не схоже на Сіверський Донець?

Між тим, ривок, який спромоглося здійснити невеличке литовське містечко за останні 15 років, викликає відчуття глибокого розчарування за Україну.

У нас є міста, які мали змогу стати такими або навіть кращими курортами.

Та держава дуже мляво залучає інвесторів, щороку витрачаючи кудись шалені кошти, але у країні не з'являється ані доріг, ані аквапарків, ані санаторіїв.

Україна має значно більший потенціал, ніж тримільйонна Литва, але, на жаль, не вміє ним користуватися. Українськими містами протягом десятиліть керують "міцні господарі", які вміють лише одне – створювати родинний бізнес та передавати йому задарма всю муніципальну власність.

А от ставити амбітні та часом нереальні плани, мріяти і, головне, реалізовувати мрії – не дуже.