Головна складова безпеки будь-якої країни — це не кількість танків, не рішучість керівництва і не героїзм захисників держави.

Все це, безумовно, важливо, але може звестися нанівець, якщо найслабшою ланкою є суспільство.

Відсутність осмисленого розуміння основ своєї приналежності до західної цивілізації — це, мабуть, найголовніша загроза безпеці, що, як тепер з'ясовується, є актуальною для всіх посткомуністичних країн на схід від старої "залізної завіси" між Західною і Східною Німеччиною.

Війна в Україні та пропагандистські атаки з боку Росії почали розкривати цю слабкість ще кілька років тому. Стало очевидно, що багато посткомуністичних суспільств, незважаючи на два десятиліття номінальної демократії, все ще працюють на частотах, на яких кремлівський посил твердої руки і духовної переваги перед Заходом сприймається дуже легко.

Та ніщо так добре не висвітлило величезну прірву між "старою" і "новою" Європою, як криза мігрантів і біженців.

Звичайно, давно минули ті дні, коли прибулих на вокзали Німеччини приголомшених мігрантів зустрічали оплесками.

Від Швеції до Австрії країни, що стояли на перших позиціях відкритості до біженців, різко змінили курс на протилежний, навіть незважаючи на згубність таких індивідуальних заходів для всього спільного європейського проекту.

Ситуація змінилася. Такі лідери, як прем'єр-міністр Угорщини Віктор Орбан, тепер можуть хвалитися, що їхні побоювання і застереження — і радикальні дії — виправдали себе більше, ніж помірна позиція канцлера Німеччини Ангели Меркель.

Але минулі півроку жодним чином не змінили того, що західні і східні суспільства відрізняються на глибинному, фундаментальному рівні — на рівні інстинктів.

До прикладу, навіть після новорічних подій у Кельні більшість у Німеччині залишилася відкритою до тих, хто потребує захисту, і вірною гуманістичним ідеалам, які склалися за сторіччя європейського розвитку і десятиліття післявоєнної інтеграції.

Звичайно, уряд поніс кару у вигляді падіння рейтингів, але причиною цього була не стільки відкритість до біженців, скільки відсутність довгострокового плану роботи з ними і нездатність державних структур запобігти злочинам.

Водночас у багатьох суспільствах Центральної Європи навіть за відсутності подібних інцидентів — і навіть більше, за відсутності мігрантів взагалі,— різко негативна, ксенофобська, расистська реакція від самого початку кризи

видала століття життя на європейській культурній периферії і десятиліття закритості, нав'язаної комуністичним ладом.

Відома стаття в New York Times, опублікована у вересні минулого року, вказує на ці відмінності, на "дефіцит співчуття" у Східній Європі.

Видання пояснює це розчаруванням у надіях на швидке досягнення європейського рівня добробуту, століттями сформованою відсутністю інтересу до навколишнього світу, підсвідомими побоюваннями зникнути як нація через небезпечні демографічні тенденції та загальним цинізмом, коли демократичні інститути виявляються менш результативними, ніж можливі силові альтернативи.

Цинічний погляд на світ, звісно, набагато полегшує сприйняття таких "ефективних" рішень, як встановлення парканів. Але навряд чи суспільства, що будують лише фасадну демократію, лише приховують старі зв'язки "ти — мені, я — тобі", можуть сподіватися стати стабільнішими порівняно зі справді плюралістичними суспільствами.

Так, у короткостроковій перспективі вони можуть розгубитися перед такими новими явищами, як кремлівська маніпуляція вільними ЗМІ або витівки мігрантів перед жінками в публічних басейнах Західної Європи, але в такі суспільства закладені механізми вирішення проблем.

Водночас через свій цинізм і несхильність вірити в роботу інституцій і щирість намірів

східноєвропейські суспільства набагато більш схильні до віри в силові рішення, теорії змови і "поняття", а не правила.

Це і робить їх набагато вразливішими до будь-яких маніпуляцій — місцевих і кремлівських, ніж суспільства, що виростили критичні дискусії, сприйняття аргументів та толерантність до інших думок.

Не стільки мистецтвом пропагандистів, скільки відсутністю таких запобіжників можна пояснити те, що в цій частині Європи дуже багато вірять у розіп’ятих хлопчиків і зґвалтованих дівчат, у паливних монстрів, які при виробленні сланцевого газу роблять із води полум’я, і в "Барневернет", яка забирає дітей у благовірних східноєвропейських батьків і віддає в сім'ї геїв для поліпшення норвезького генофонду.

Безумовно, за останні десятки років східноєвропейські країни стали ближче до цінностей Західної Європи і цей процес триває.

Але країни Східної Європи просто не мають необхідних десятиліть сталого розвитку. Загроза безпеки вимагає рішень вже зараз.

Саме в плані безпеки ці суспільні відмінності зараз як ніколи важливі — і для країн-членів НАТО, і для таких країн, як Україна, що пов'язують з Європейським Союзом та Північноатлантичним альянсом багато надій — від постачання озброєння і спільних військових з'єднань до безвізового режиму і фінансової допомоги.

Важливо розуміти: специфічні суспільні якості в регіоні вже привели до влади уряди "неліберальної демократії", котрі сповідують цінності, які настільки відрізняються від західноєвропейських, що видання Economist називає їхній альянс "великим поганим Вишеградом".

У східноєвропейських країн, звісно, є всі підстави вимагати, щоб до них дослухалися і їхні інтереси дотримувалися, але в питаннях безпеки вони не можуть розраховувати на рівноправність: вони залишаються прохачами, а не донорами.

Не кажучи вже про розкол у цінностях, який вноситься в західні структури в найбільш невідповідний час,

різновекторність ставить під сумнів навіть те, що в разі необхідності спрацюють потрібні інституції.

Наприклад, країнам-членам НАТО треба пам'ятати, що преамбула вашингтонського договору називає основою Альянсу загальні цінності, а п'ята стаття залишає іншим членам вибір, чи приходити на допомогу союзнику і як це робити.

А країни, що не входять до НАТО, такі, як Україна, вже на власному досвіді відчули, як критично важливо для отримання допомоги Заходу показати себе "своїми" для нього.

З наближенням референдуму в Нідерландах щодо Угоди про асоціацію потреба в такому враженні зростає, а отже – мають збільшитися і зусилля задля цього.

Референдуми про приєднання до Європейського Союзу в Центральній Європі та європейські прапори на Майдані в Україні показали Заходу лише фасад суспільних настроїв.

Тепер настає час стати для Заходу воістину своїми, бо справжнє торжество західних цінностей стає найголовнішою передумовою безпеки — і внутрішньої, і зовнішньої.

Автор: Вікінтас Пугачяускас,

старший редактор міжнародних новин

Литовського телебачення