Трансформація України – виклики і значення для Заходу
Від перемоги Революції гідності українське суспільство намагається здійснити радикальну реструктуризацію своєї економіки, управління, судочинства, охорони здоров'я, освіти і культурного ландшафту. Реформи проводяться за активної участі громадянського суспільства України і західної діаспори, а також істотної підтримки з-за кордону.
Менш ніж за два роки було прийнято низку потенційно важливих законів: про люстрацію, про боротьбу з корупцією, про державні закупівлі, про фінансування партій, про реорганізацію державного управління, про реформу вищої освіти, про формування нової поліції, про створення громадського телерадіомовлення. Засновуються чотири нові служби, які займатимуться виключно боротьбою з корупцією в різних сферах.
Незважаючи на настільки вражаючий початок, реформаційний процес в Україні, втім, досі не досяг суттєвого прогресу.
Причини пробуксовування реформ
Основними причинами млявого проведення реформ є масштабність і складні обставини цього процесу. Варшавський Центр східноєвропейських досліджень оцінив специфічні виклики реформування України таким чином:
"Українська модернізація є безпрецедентною на пострадянському просторі, враховуючи розміри країни і масштаби існуючих проблем. Україна стикається з проблемою необхідності реформування майже всіх ключових областей своєї державної системи.
Контекст, в якому проводяться реформи – війна Росії з Україною, спрямована на запобігання успіху її модернізації, а також глибока економічна криза в країні, – вкрай невигідний для України".
Однак західні аналітики нерідко випускають ці останні аспекти з уваги. Це пов'язано з тим, що донедавна Україна була для Заходу такою собі білою плямою на мапі світу – свого роду terra incognita Європи.
Оскільки пострадянський простір в останні 25 років вважається в цілому неспокійним,
багато західних спостерігачів лише частково розпізнають специфіку постреволюційної ситуації в сьогоднішній Україні.
Внаслідок тривалого вакууму у знаннях та дискусіях про цю країні, від деяких західних коментаторів і консультантів лишається прихованою історична незвичайність важливих аспектів одночасних процесів, а саме:
- радикальність, якщо не революційність громадських перетворень;
- багатовекторність і згубність "гібридної війни" Москви проти Києва;
- глибина постреволюційної соціально-економічної кризи в Україні.
Поза сумнівом, без тривалої та багатовимірної російської "гібридної війни" проти України і її різних соціальних і економічних наслідків Україна здійснювала би своє реформування останніх двох років набагато успішніше. Відповідно, іншою була б і загальна економічна ситуація.
Навіть компетентні західні коментарі щодо останніх досягнень у реформуванні післяреволюційної України мають песимістичні або саркастичні тони. Така надмірно гостра реакція відображає як очевидні невдачі в процесі реформ, так і нереалістичні очікування щодо реальних можливостей політиків і партій.
Загальноєвропейське значення українського реформаційного проекту
До початку 2016 року увага міжнародного співтовариства до України знову знизилася через зменшення бойових дій на сході країни і появу нових викликів для ЄС. Водночас терпіння міжнародної спільноти щодо повільного процесу реформ в Україні поступово вичерпується.
Представники як ЄС, так і США безперервно звертаються до київських еліт із закликами прискорити реформи і відповідний законодавчий процес стосовно, наприклад, децентралізації.
Між рядків знову відчувається так звана Ukraine fatigue – "втома від України".
Навіть якщо скептичні оцінки є обґрунтованими, все ж не можна судити про сьогоднішню Україну і її розвиток лише за моментальними знімками і в світлі конкуруючих тем західного порядку денного.
Тільки за допомогою історично чутливої інтерпретації поточної постреволюційної фази в специфічному контексті розвитку української держави з 1991 року, а також його постімперських і постколоніальних складнощів можна зрозуміти, наскільки великими є сучасні українські виклики і яке значення реформи в Україні мають в міжнародному масштабі.
З моменту розпаду Радянського Союзу в Україні під час трьох "пострадянських моментів" (тобто повстань 1990-1991, 2004 і 2013-2014 років) відбувся процес, який підняв сучасну політичну систему України на якісно новий рівень демократизації.
В деякому сенсі жорстка реакція Володимира Путіна на події в Києві з лютого 2014 року ілюструє ту значну загрозу, яку становить ця нова якість політичного плюралізму в Україні для всіх авторитарних режимів на пострадянському просторі, і насамперед – для російського.
Неминучий занепад решти пострадянських автократій рано чи пізно супроводжуватиметься насильством і нестабільністю, масштаби яких можуть значно перевершити ту конфліктність, яка проявилася в більш поступовому політичному переході в Україні.
Саме тому помилкове поєднання прагнення до стабільності й негативного сприйняття хаотичних політичних змін в т. н. "режимах відкритого доступу" у багатьох західних політиків і дипломатів є не лише етично сумнівним, а й політично непродуктивним.
Підтримка українських реформ – не просто питання морального авторитету ЄС в світі або ідеалістичного порятунку "європейського проекту".
Безпека і стабільність, які насамперед сподіваються отримати стратеги ЄС від своєї політики сусідства, будуть гарантовані лише в тому разі, якщо ця політика зможе піднестися над існуючим статус-кво.
Висновки: Що потрібно Україні?
Постійний міжнародний тиск на український уряд, якого настійливо вимагають від Заходу представники громадянського суспільства України, у світлі вищезгаданих дилем – виправданий і важливий.
Ефективні реформатори у вищих ешелонах київської влади досі в меншості. Сьогодні їм протистоять дві впливові групи, які експлуатують надзвичайний стан війни на Донбасі у власних цілях.
Так, українські реформатори стикаються з принципово антиреформаторськими представниками старого режиму (олігархами, продажними політиками, корумпованими чиновниками), які відомі й небезпечні як противники перетворень.
Але в країні утворилася нова неофіційна "партія влади", члени якої позиціонують себе як реформатори.
Цій групі політиків і чиновників, які ще в 2014 році були орієнтовані на проведення реформ, вже не вистачає бажання робити подальші більш радикальні кроки з реформування, бо вони тим самим ризикують втратити нещодавно придбаний доступ до привілеїв, влади і статусу, а в деяких випадках і до каналів збагачення.
Тому в майбутньому буде потрібне ще більш тісне співробітництво українських реформаторів і зарубіжних друзів України.
Цей частково вже існуючий альянс включає, з українського боку, некорумпованих політиків, чиновників, які заслуговують на довіру, представників НУО, експертів-аналітиків і представників непідкупних ЗМІ, а з боку Заходу – міжнародних донорів, проукраїнські уряди ЄС, міжнародні НУО та спеціалізовані аналітичні центри.
Тільки у разі їхніх спільних і ретельно скоординованих дій ця коаліція матиме достатню противагу затримкам або фальсифікаціям, ініційованим противниками реформ, і гарантуватиме стійкі перетворення.
Оскільки Україна дуже слабка військово та економічно, Захід також повинен гарантувати суверенітет і функціонування української держави на своїй території.
Це означає, що територіальний конфлікт на Донбасі має бути нейтралізований (тобто повинні бути виконані Мінські угоди), або, принаймні, він має бути заморожений настільки, щоб більше не перешкоджати розвитку інших частин України.
Не менш важливо також мотивувати Кремль припинити і різні невійськові заходи його "гібридної війни" проти України (торговельні санкції, кібератаки, таємні спецоперації, пропагандистські кампанії) і прийняти свого сусіда як окрему і суверенну державу.
Зупинення російських підривних дій важливе не лише для Донбасу, а й для всієї України.
Якщо Кремль не буде змушений зупинити свої дії, допомога Заходу, яка вже обчислюється мільярдами доларів, може виявитися безрезультатною.
Авторы: Андреас Умланд,
співробітник Інституту євроатлантичного співробітництва в Києві,
Андре Хертель,
доцент кафедри політології Києво-Могилянської академії
Стаття підготовлена VoxUkraine спеціально для "Європейської правди"