"Європейська правда" продовжує публікацію дослідження Інституту світової політики, присвяченого світовому досвіду врегулювання конфліктів. Для цього було проаналізовано досвід вирішення конфліктів у Великій Британії, Анголі, Ліберії, Хорватії, Боснії, Косові, Молдові, Грузії та Республіці Кіпр.

Вивчення цього досвіду може допомогти знайти оптимальну модель для України, що буде прийнятною як для нашої країни, так і для Заходу.

Перший матеріал було присвячено досвіду організації миротворчих місій. Другий – складнощам, з якими стикається країна при реалізації процесу РДР (роззброєння, демобілізація, реінтеграція).

Текст дослідження подається в редакторській обробці.

* * * * *

Роззброєння – це один із найважливіших елементів мирного процесу та серйозна передумова для вільного і чесного волевиявлення населення. Однак на практиці суто роззброєння не є вирішальним фактором для стабільного, довгострокового розвитку суспільства, що постраждало внаслідок конфлікту.

Для того, щоб бути певними, що роззброєні комбатанти не повернуться до бойових дій чи не приєднаються до злочинних угруповань, необхідно зосередитися на стратегії їх реінтеграції у суспільство.

Роззброєння стосується не тільки кількості зданої зброї, але також зміни менталітету екс-комбатантів.

Довіра є дуже важливою для процесу роззброєння та демобілізації, якщо конфлікт прагнуть вирішити мирним шляхом.

Після підписання мирної угоди між сторонами конфлікту рішення незаконних збройних формувань скласти зброю має бути підтримане гарантіями безпеки. Не менш важливим є посередництво міжнародних миротворчих місій із мандатом на роззброєння та ухвалення всеосяжних постконфліктних стратегій зі зміцнення довіри між сторонами конфлікту.

Аналізуючи процес врегулювання конфлікту на Донбасі, експерти та урядовці зосереджуються на роззброєнні як такому, але майже не приділяють уваги питанню, що відбуватиметься з членами незаконних збройних формувань після вирішення конфлікту.

Якщо закон про амністію для комбатантів буде ухвалено, їхнє майбутнє у складі українського суспільства потенційно може стати джерелом постійних конфліктів.

Організація Об'єднаних Націй визначає РДР (роззброєння, демобілізація, реінтеграція) як складний процес, що фокусується на питаннях адаптації колишніх комбатантів у постконфліктних умовах.

У глосарії операцій ООН із підтримання миру наводяться такі визначення кожного етапу:

• Роззброєння включає збір, документування, контролювання і знищення стрілецької зброї, боєприпасів, вибухових речовин і легкого та важкого озброєння, вилученого в комбатантів і часто у цивільного населення.
• Демобілізація – це офіційне і контрольоване звільнення активних комбатантів зі збройних сил і угруповань, включаючи етап "відновлення", під час якого комбатантам надається короткострокова допомога.
• Реінтеграція – це процес, у рамках якого колишні комбатанти отримують цивільний статус, знаходять роботу і джерела доходу. Цей процес політичного та соціально-економічного характеру не має обмежень за часом і відбувається головним чином у громадах на місцевому рівні.

Треба зазначити, що впровадження програм РДР дало неоднозначні результати.

У Нікарагуа, Сьєрра-Леоне, Боснії і Герцеговині вони вважаються успішними, тим часом як досвід Анголи та Камбоджі показав недоліки цих програм.

Хоча попередній досвід продемонстрував, що не існує шаблонних рішень, є певні фактори, які сприяють успіху стратегій РДР.

Це економічні стимули, які роблять мирне життя привабливішим, ніж повернення до бойових дій; дієві державні інституції, що гарантують безпеку колишнім комбатантам; реальні зобов'язання, які виконуються незалежно від присутності міжнародних організацій; впровадження РДР після припинення військових дій; сприйняття колишніх комбатантів не як однорідної групи, віддаючи пріоритет при роззброєнні та реінтеграції молодим солдатам і комбатантам із психологічними проблемами.

РДР застосовують насамперед як інструмент для постконфліктного відновлення, але його механізми можуть бути використані й у випадках із чинним конфліктом.

Ситуація в Східній Україні потрапляє саме в цю категорію.

Якщо стратегії РДР будуть впроваджені в Україні, вони можуть стикатися з такими ж проблемами, що були в Афганістані, Кот-д'Івуарі, Ліберії чи Гаїті.

По-перше, на цьому етапі Мінського мирного процесу немає політичної волі однієї зі сторін щодо дотримання базових положень угоди, а саме: припинення вогню і відведення важкої артилерії.

По-друге, немає жодного зв'язку між процесом роззброєння та реформою сектора безпеки, що дуже важливо для стабільності після конфлікту.

По-третє, організовані злочинні угрупування в регіоні, швидше за все, заважатимуть процесу РДР.

По-четверте, слабка українська економіка навряд чи зможе запропонувати дієві економічні стимули для колишніх комбатантів у процесі реінтеграції.

Нарешті, немає механізмів і осіб, які можуть впроваджувати програму РДР в Україні.

Ці проблеми мають бути взяті до уваги при проектуванні стратегії роззброєння, демобілізації та реінтеграції.

Рекомендації для України

Залучення незалежних міжнародних посередників для ефективного процесу роззброєння та виведення іноземних збройних формувань.

Такими можуть бути миротворчі місії міжнародних організацій або міжнародні комісії на зразок тієї, що стежила за процесом роззброєння в Північній Ірландії.

Характерною ознакою таких міжнародних місій був мандат, який включав не лише контроль за роззброєнням, а й можливість застосування сили у разі невиконання мирного плану. Те саме стосується і питання контролю над кордоном та виведення іноземних збройних формувань.

Як це видно на прикладі Анголи, наявність у місії ООН відповідного мандату дозволила успішно провести операцію з виведення кубинських військ із території цієї держави (проте неповне роззброєння все ж призвело до поновлення конфлікту).

У Косові міжнародні сили під керівництвом НАТО також відіграли вирішальну роль у процесі роззброєння та підтримці безпеки кордонів.

Невід’ємними частинами постконфліктного врегулювання є не тільки роззброєння, а й демобілізація та реінтеграція екс-комбатантів. 

Саме тому Україна повинна розробити комплексну стратегію із роззброєння, демобілізації і реінтеграції учасників незаконних збройних формувань. Необхідно залучити міжнародних донорів та діячів (зокрема, Організацію Об'єднаних Націй і Світовий банк), оскільки їхній досвід і ресурси можуть бути вкрай важливими при розробці та реалізації програм РДР в Україні.

Водночас керівництво країни має бути готовим взяти на себе політичну відповідальність за процес, навіть якщо головна роль в організації та впровадженні РДР належатиме міжнародним діячам.

Контроль над кордоном – необхідна умова для успішного впровадження РДР на ранніх стадіях.

Роззброєння і демобілізація можуть бути ускладнені, якщо Україна або міжнародна місія не контролюватиме всю ділянку кордону в зоні конфлікту. Існує ймовірність передачі зброї з сусідньої держави, що ускладнить роботу програми зі скорочення озброєнь.

В Україні процес роззброєння виглядає наразі неможливим, а тому повинні бути розглянуті альтернативні моделі.

Проте це не означає, що Україна має відмовитися від демілітаризації як одного з ключових етапів врегулювання. Так, може бути застосована альтернативна послідовність, за якої соціальна реабілітація та реінтеграція відбуватимуться до або паралельно з роззброєнням незаконних збройних формувань.

Стратегія, яка може бути використана на цьому етапі, може базуватися на принципі "зброя в обмін на розвиток" (досвід Албанії, Малі та Сьєрра-Леоне). У цих країнах відповідальність за роззброєння було передано на місцевий рівень, і замість грошових стимулів основний акцент був зроблений на розвиток і відбудову громад.

Взаємозв’язок роззброєння, демобілізації і реінтеграції та реформи сектора безпеки.

Реформування поліції з метою зміцнення безпеки на рівні громад може генерувати готовність комбатантів здати зброю. Підвищення ефективності управління кордонами має важливе значення для забезпечення непотрапляння зброї в регіон конфлікту в майбутньому.

Успішні зусилля щодо РДР зменшують навантаження на реформу сектора безпеки та допомагають запобігти відновленню конфлікту.

Автори: експерти Інституту світової політики Дар’я Гайдай, Катерина Зарембо, Леонід Літра, Ольга Лимар, Ярослав Литвиненко, Іван Мединський