Історія української влади - це історія її нездатності здійснити реформи.

Справді, навіть якщо реформи проводились, багато з них скасовувалось на півдорозі, що іноді погіршувало стан справ. Таких прикладів чимало.

Влада пообіцяла знизити регуляторне навантаження на бізнес. Згідно з Індексом легкості ведення бізнесу ("Ease of Doing Business"), цього не сталося.

Влада анонсувала плани реформування солідарної пенсійної системи у трирівневу. Цього не сталося.

Влада пообіцяла встановити ринкові ціни на газ для домогосподарств. Наразі цього теж не сталося, і на початку квітня Кабінет міністрів вирішив відкласти черговий етап підвищення тарифів принаймні до травня.

У схожий спосіб влада не вагається кардинально змінювати свою політику у стосунках із зарубіжними партнерами. Ми всі пам’ятаємо, як раптово Віктор Янукович відкинув плани підписати торговельну угоду між ЄС та Україною, підготовка якої тривала роками.

Україна мала багато програм з МВФ, проте жодна (!) не була виконана повністю. В більшості випадків програми МВФ-Україна були скасовані після отримання урядом декількох перших траншів, оскільки влада не дотримувалася своїх обіцянок.

Останні чотири програми співпраці з МВФ (1 Special Drawing Right (SDR) = 1.41 USD)

Причин такої нерадісної історії багато.

Перехід від комунізму з його однопартійною системою та командно-адміністративною економікою до багатопартійної демократії з ринковою економікою не створив стабільного політичного середовища.

Часто партії, що беруть участь у виборах, не існували під час попередніх виборів. З такою швидкою зміною політичних брендів виборці легко втрачають орієнтацію серед політичних суб’єктів, які перебігають до нового блоку, руху чи партії (навіть у нинішньому парламенті є багато депутатів попередніх скликань).

На додачу до цього слабкий захист прав власності та сировинний характер економіки сприяють короткозорим економічним рішенням. Що б не було причиною, цілком зрозуміло, що український уряд - і загалом українські політичні еліти - не бажають нести короткотривалі втрати задля покращення довгострокових перспектив країни.

Україна, звісно, не єдина країна з недієвим, корумпованим, подрібненим політичним класом та слабкою економікою.

В багатьох аспектах Аргентина є сестрою України. Після десятиліть популізму та політики на основі правила "розділяй і володарюй" країна опинилася в епіцентрі усіх можливих криз: дефолт за державним боргом, банківська криза, валютна криза, націоналізація компаній, що належать іноземцям, вуличні протести, гіперінфляція, економічна депресія, конфлікти з МВФ та іншими міжнародними організаціями, нестабільний уряд, арешт власності уряду за кордоном.

Найбільше турбує те, що безлад може тривати дуже довго, повільно - або іноді швидко - ставлячи країну на коліна.  

На щастя, країни можуть позбавитись укорінених груп, зацікавлених лише в особистому виграші, модернізуватися та вийти на шлях розвитку.

У пригоді стане не лише значна зовнішня загроза (як, наприклад, в Ізраїлі, Південній Кореї, Тайвані), а й зовнішній "якір". Наприклад, перспектива вступу до ЄС стала ключовим чинником здійснення реформ у Польщі, Угорщині, Чехії та інших країнах Східної Європи.

Ми вже бачили, що ймовірність безвізового режиму з ЄС дуже допомогла подолати опір антикорупційним зусиллям в Україні. Іншими словами, слабкі вітчизняні інститути можуть бути підсилені міжнародними інститутами, що нададуть варті довіри гарантії того, що тимчасові труднощі та жертви обернуться кращим життям у майбутньому.

МВФ часто відіграє схожу роль з ЄС: він є гарантом змін у країнах зі слабкими інститутами.

"Пряник" у вигляді позик МВФ стимулює місцеві еліти взятися за розум та втілювати реформи (демонополізацію, приватизацію, дерегуляцію тощо).

Останнім часом МВФ став більш уперто наполягати на здійсненні інституційних реформ як на ключовій умові участі в програмах МВФ для того, щоб забезпечити незворотність змін та їхню сталість у довгостроковій перспективі. Країна у кризовій ситуації має небагатий вибір, а тому змушена дотримуватися певних вимог, щоб отримати фінансування, навіть якщо гроші МВФ призводять до зміни балансу інтересів в країні.

Так само важливим є те, що МВФ дає сигнал міжнародним інвесторам, що країна на правильному шляху і, швидше за все, впорається з викликами, тому це правильні час та місце для інвестицій.

Українські ЗМІ та політики часто змальовують МВФ як "поганого поліцейського", але кращим є порівняння МВФ із "лікарем", який повинен дати пацієнту гірку пігулку, аби той одужав.

Можуть траплятися деякі помилки - особливо у складних хронічних випадках.

Наприклад, не всі з нас погоджуються з тим, що гарною ідеєю є оподаткування зарплат пенсіонерів у країні в глибокій демографічній кризи та з населенням, що швидко старіє.

Та все ж більшість вимог МВФ не є суперечливими. Наприклад, субсидії на житлово-комунальні послуги, які український уряд надавав споживачам, були божевільно великими (в Україні, що імпортує близько 80% від своєї потреби в газі, тарифи на газ для домашніх господарств були нижчими, ніж у Росії, звідки його імпортували). Таку практику слід було припинити вже давно, але для цього необхідними виявилися майже смертельна криза та наступна вимога МВФ.

Більше того, навіть якщо вимоги МВФ не є ідеальними, лідери України рідко коли пропонували кращу альтернативу.

Наведені вище аргументи мали довести, що скасування угоди з МВФ було би дуже поганим кроком для України.

По-перше, Україна потребує багато грошей, щоб перебудувати економіку та покрити короткострокові дефіцити. Може здаватися, що економіка України стабілізувалась, але ця стабільність все ще дуже крихка.

Україна потребує міжнародної підтримки, і наразі основним та єдиним її кредитором є МВФ та інші міжнародні фінансові організації, що переважно йдуть за МВФ. Хто ще міг би надати мільярди доларів українському уряду?

По-друге, Україна має завоювати репутацію відповідального партнера. Вона потребує хорошої "кредитної історії". Історії країни, що відповідає за своїми зобов’язаннями.

По-третє, Україна потребує зарубіжних знань та досвіду, щоб зміцнити свої інституції. МВФ може допомогти в передачі "ноу-хау" в цій царині (особливо у банківській справі, прямих міжнародних інвестиціях, макропруденційному регулюванні, таргетуванні інфляції тощо).

Нарешті, і це найголовніше, виглядає так, що зміни в Україні можуть відбуватися, тільки якщо влада перебуватиме під дулом пістолета. Іноді буквально.

Країна з корумпованими та вкоріненими елітами потребує внутрішнього  або зовнішнього стимулу, щоб забезпечити те, що інтереси суспільства будуть поставлені вище інтересів жменьки можновладців.

Колись цю роль відграватиме громадянське суспільство, але наразі воно недостатньо зріле для того, щоб змусити політиків піти у відставку, якщо результати їхньої роботи будуть поганими. Уряд/парламент з більшою імовірністю проковтне "пігулку" у відповідь саме на загрозу неотримання мільярдів від МВФ, аніж на гнів суспільства.

Одним словом, Україна тепер не в тому становищі, щоб ризикувати конфліктом із МВФ.

МВФ не потребує України. Це Україна дуже сильно потребує будь-якої зовнішньої підтримки та знань, які вона може отримати, в т. ч. з боку МВФ.

VoxUkraine вважає, що критично важливо продовжувати співпрацю з МВФ та дотримуватись зобов’язань, передбачених програмою.

Автори: редколегія VoxUkraine: Олександр Жолудь, Тимофій Милованов, Олена Білан, Олександр Талавера, Олена Нізалова, Алекс Нікольсько-Ржевський, Юрій Городніченко, Том Купе, Катерина Дронова, Володимир Білоткач, Зоя Милованова

Стаття підготовлена VoxUkraine спеціально для "Європейської правди"