Український конфлікт: як не дати Путіну карт-бланш

Дипломатичні зусилля Заходу в пошуку політичного вирішення українського конфлікту зайшли у глухий кут.

Імплементація Мінських домовленостей, серед яких – широкі права на автономію Донбасу в обмін на вихід російських військ та озброєння, проведення регіональних виборів під міжнародним наглядом, контроль України над кордоном з Росією, призупинилась. Обміну полоненими наразі не відбувається. Постійно порушується режим припинення вогню. Українська армія щоденно повідомляє про нових поранених та вбитих.

Донбас постійно отримує підкріплення у вигляді російських військових та озброєння. Сепаратисти регулярно перешкоджають діяльності моніторингової місії спостерігачів ОБСЄ. Кількість біженців з окупованих територій складає близько 1,5 млн осіб.

За отриманими з Донецька та Луганська даними там відбувається повне свавілля. Очільники найманців набивають свої кишені. А за фасадом "потьомкинських селищ" у вигляді "народних республік" всім керують російські офіцери та консультанти.

До цього часу Федеральне керівництво та Євросоюз уникали спроб називати речі своїми іменами.

Не від незнання, а тому, що прагнули залишити двері відчиненими для Путіна та надати йому можливість вийти із ситуації, зберігши обличчя. Прагнули до посередництва без переходу на той чи інший бік.

Ця нерішучість залишає великий простір для російської пропаганди та створює ускладнення при спробі України отримати підтримку європейського суспільства. Голландський референдум став сигналом попередження.

При цьому на очах у всіх йде неоголошена війна Росії проти України. Першим її актом була анексія Криму, інсценована як "добровільне приєднання", другим стала війна на сході України, якою керує Кремль.

Як і на початку "операції Крим", російське керівництво заперечує свою роль як активного учасника бойових дій на Донбасі.

Яскравим прикладом слугує заява офіційного представника МЗС РФ Марії Захарової, яка у відповідь на вимогу звільнити українську льотчицю Надію Савченко, що була засуджена до 22 років позбавлення волі у показовому процесі, влаштованому Москвою, безапеляційно заявила, що Росія не є суб’єктом Мінських домовленостей. Бо нібито зобов’язання, що накладаються згідно з цією угодою, стосуються тільки двох конфліктуючих сторін, тобто Києва та сепаратистських республік.

Чому ж Захід бере участь в цій грі, замість того, щоб вказати російському керівництву на сферу його відповідальності?

Подвійною грою характеризується діяльність місії ОБСЄ, що провадить моніторинг дотримання режиму припинення вогню. Серед її спостерігачів представники з Росії складають один з найбільших, другий за величиною контингент, що дозволяє їм значно впливати на планування виїздів та складання звітів щодо ситуації на місцях.

Агресор виступає в ролі арбітра. Водночас Кремль вмиває руки, коли групам ОБСЄ постійно блокують доступ до найважливіших військових точок на окупованих територіях.

Треба вдумливо зважити пропозицію щодо розширення мандату ОБСЄ, яке надало б йому функції сильної поліцейської місії.

Але до того часу, коли Кремль одночасно виступає в ролі агресора та арбітра, роль ОБСЄ зведеться до фігового листка. 

Тим часом посилюється тиск на Україну в питаннях надання повної автономії окупованим територіям, а Росія дедалі збільшує свій контроль.

В Москві діє урядова комісія по Донбасу, до складу якої входять п’ять міністерств та секретні служби, до неї і ведуть усі політичні, фінансові, адміністративні нитки. ЗМІ цілком перебувають під російським контролем, будь-яке проукраїнське висловлювання є дуже небезпечним.

Невідомо, як за таких умов можливе вільне та чесне волевиявлення на виборах. Навіть не згадуючи про здійснення виборчого права біженців.

Вимагати від України реалізації зобов’язань за Мінськими домовленостями в той час, як російська сторона займається фактичним приєднанням Донбасу, означає створення російської маріонеткової республіки на сході України з благословення Заходу. Невже це і є ціна "нормалізації" стосунків з Росією?

Про анексію Криму вже ніхто не згадує. Чергове пригноблення та вигнання кримських татар не є предметом обговорення.

Замовчується також питання російських зобов’язань у реалізації Мінських домовленостей. Чому робиться вигляд, що неспростовних даних щодо російської присутності на сході України не існує? Чому Захід одноголосно не вимагає від Москви припинення військового постачання загонів найманців?

В той час як участь російських громадян у бойових діях за кордоном загрожує великими строками ув’язнення у випадку "Ісламської держави", донбаські ополченці вербуються та проходять підготовку в Росії, а їх фінансування забезпечує уряд. За всіма ознаками Україна для Москви не підпадає під категорію "інша держава".

Президента Порошенка змусили піти на Мінські домовленості, коли він був у складній ситуації – українська армія зазнавала загрози знищення у ситуації поступового наступу регулярних російських військ.

Ці домовленості були покликані зупинити воєнні дії та почати політичний процес, який ще досі є актуальним. Але не є прийнятним вимагати від України виконання зобов’язань без зустрічних кроків з російської сторони.

Ось чому потрібні нові дипломатичні підходи та новий формат для політичного вирішення конфлікту.

США та Велика Британія не можуть залишатися осторонь. Вони разом із Росією були державами-гарантами Будапештського меморандуму 1994 року. Тоді Україна відмовилась від ядерної зброї і в якості компенсації отримала гарантію політичного суверенітету та територіальної цілісності.

Вашингтон та Лондон не можуть уникнути виконання своїх обов’язків за даними домовленостями. В іншому випадку це стане тривожним сигналом у політиці роззброєння: оскільки той, хто відмовляється від власної ядерної зброї в обмін на міжнародні гарантії, стоїть на піску. 

Тільки за умови рішучих дій Заходу в цьому питанні Путін, можливо, дасть себе переконати, що для Росії співпраця з Європою та Америкою важливіша, ніж подрібнення українських територій.

Велику помилку здійснюють ті, хто дає йому зрозуміти, що він здатен мати і те, й інше. І допоки Кремль продовжуватиме свою політику інтервенції, санкції мають діяти.

Поступка російським силовим іграм буде не тільки зрадою щодо українського демократичного руху, але й зрадою щодо Європи.

Європейський Союз, якщо він серйозно розглядає власну спроможність, має наполягати на принципах європейського світового ладу. Його осердям є відмова від насильства в міжнародних стосунках та рівність суверенітету всіх європейських країн. Предметом перемовин з Кремлем може стати будь-що, але тільки не це.

Євросоюз має відкинути сумніви щодо підтримки демократичного шляху в Україні.

Але це не є карт-бланш для олігархів та корумпованих політиків. Навпаки, вдалому розвитку реформаторського руху в Україні загрожують як ззовні, так і зсередини.

Їй потрібна європейська солідарність, ясність та твердість, щоб подолати всі загрози. 

Автори: 

Марілуїзе Бек,

депутат Бундестагу від партії Союз 90/Зелені,
депутат Парламентської асамблеї Ради Європи,

Ральф Фюкс,

голова Фонду Гайнріха Бьолля

Стаття вийшла у газеті Die ZEIT.