В маленькій, але заможній Австрії стабільність та нейтралітет – це фактично національні ознаки та цінності.

Однак Європа нині переживає не найкращі часи.

Греція, криза єврозони, біженці, гібридні атаки російських ЗМІ, зростання популізму в політиці – все це розбалансовує навіть найбільш законсервовані політичні системи.

Всі без винятку президенти повоєнної Австрії були представниками однієї з двох найбільших політичних сил – Соціал-демократичної партії (SPÖ) або консервативної Народної партії (ÖVP).

І хоча негативна динаміка їхньої підтримки спостерігається вже давно, центристські сили домінували в політиці Австрії понад сімдесят років.

2016 рік порушив цю традицію.

До другого туру виборів президента не потрапили жодна з традиційних партій влади.

Натомість лідером перегонів став ультраправий політик.

Варто зазначити, що повноваження президента Австрії досить обмежені. Глава держави виконує переважно репрезентативну функцію, представляючи країну на міжнародній арені, а також забезпечує політичний баланс між різними суспільними настроями та гілками влади всередині країни.

Ключові рішення обговорюються парламентом та втілюються урядом, за президентом залишається роль "морального авторитета" та в окремих випадках – арбітра.

За найвищу посаду в країні змагались шестеро кандидатів. Лідерські позиції в рейтингах займали троє: екс-очільник партії Зелених доктор Александер ван дер Беллен (Alexander van der Bellen, 72 роки), представник крайньої правої Партії Свободи Норберт Гофер (Norbert Hofer, 45 років) та єдина жінка-кандидат, суддя, колишній президент Верховного суду Австрії Ірмгард Ґріс (Irmgard Griss, 69 років).

Отже, представники "традиційних партій влади" не увійшли навіть до числа фаворитів.

Частково проблема в тому, що представники двох найбільших політичних сил були лише запасними варіантами для обох партій.

Раптова смерть в 2014 році представниці SPÖ Барбари Праммер, якій віщували ледь не перемогу, змусила шукати іншого кандидата, яким став колишній міністр соціальної політики 64-річний Рудольф Хундсторфер. Консерватори ще на початку виборчої кампанії теж збирались висувати іншого кандидата, але зрештою зупинились на кандидатурі 74-річного Андреаса Коля, екс-президента Національної ради. Обидва отримали лише по 11% голосів виборців – найгірший в історії своїх партій результат.

Та головною сенсацією стало те, що найбільшу підтримку в першому турі дістав кандидата від крайньої правої сили (FPÖ) Норберт Гофера. Він вийшов у другий тур з 35% голосів та відривом майже в 14% від найближчого конкурента, Ван дер Беллена.  

Передвиборчі рейтинги давали ультраправим друге місце з підтримкою не більше 20 %, а на п'яти йому наступала демократична ліберальна кандидатка Ірмгард Ґріс.

Та австрійці дали волю емоціям, підтримавши популістську риторику ультраправих.

Причому не йдеться про пасивність виборців, яка нерідко супроводжує перемогу радикалів.

Навпаки – явка у 68,5% свідчить про високий інтерес громадян до виборів. Складається враження, що австрійці прийшли на дільниці, щоб обрати стратегічний курс країни.

І, до слова, Австрія не перша країна, що проходить такий шлях. Це перетворюється на тенденцію.

Є сподівання, що риторика кандидатів та політиків найвищого рівня в Австрії зміниться перед другим туром голосування, який відбудеться 22 травня. Що активізуються проєвропейські тези, а частина виборців переглянуть свої уподобання.

Та не варто відкидати і можливу перемогу президента-праворадикала.

Що означають ці вибори для Австрії?

Оскільки президент має обмежені повноваження, кампанія не була побудована на економічних обіцянках. Йшлося про бачення політики Австрії та її роль на міжнародній арені.

Усміхнений, харизматичний молодий політик Норберт Гофер критикує як Європу, за перекладання проблем та боргів на майбутні покоління, так і уряд  SPÖ-ÖVP – за неправильну політику стосовно мігрантів, адже "Австрія повинна дбати в першу чергу про власних громадян".

"Дружнє лице партії", як його називають в FPÖ, вміло стріляє та інколи носить з собою зброю, адже "коли настають непевні часи, люди завжди намагаються себе захистити".

Мігранти – центральна тема кампанії.

За 2015 рік Австрія отримала 90 тисяч заявок на одержання притулку, вона друга за популярністю країна Європи серед біженців. Попри досить жорстку міграційну політику уряду Австрії, для правих сил ще залишається вдосталь простору для загравання зі страхами людей.

В багатьох питаннях діаметрально протилежну позицію займає професор Александер ван дер Беллен, який протистоятиме правим у другому турі.

Підтриманий партією Зелених, але формально незалежний кандидат, він вважає пріоритетом права та свободи людини, виступає за дружбу з США і з Європою, за вирішення кризи мігрантів на загальноєвропейському рівні. Мобілізація електорату демократичної Ірмгард Ґріс та закріплення на центристських позиціях може забезпечити екс-зеленому кандидату достатньо підтримки, аби не допустити до президентства крайніх популістів.

Ще одна важлива тема кампанії – трактування повноважень президента країни.

Всі троє лідерів перегонів пропонували збільшити вплив глави держави на урядову політику. Александер ван дер Беллен попередив, що у разі перемоги FPÖ (Партія Свободи) на парламентських виборах 2018 року він, як президент, не номінуватиме лідера правих на пост канцлера Австрії.

Це позиція, яка не суперечить конституції, але порушує віденські політичні традиції. Жоден президент Австрії після Другої світової війни не відмовлявся номінувати на пост канцлера лідера партії-переможця парламентських виборів і не користувався правом розпуску уряду.

У відповідь на таку заяву Норберт Гофер назвав конкурента "фашистським зеленим диктатором", який ігнорує волю громадян, висловлену на виборах.

Сам правий кандидат збирається у разі обрання президентом розпустити уряд, якщо той і далі "дозволить мігрантам кожного тижня мандрувати через Австрію до Німеччини".

Наскрізною лінією через всю передвиборчу кампанію проходить популізм.

Адже президент не має реальних повноважень та впливу ані на міграційну політику, ані на стосунки з ЄС.

Але люди хочуть чути заяви про те, президент країни має значно більше повноважень, аніж всі звикли. І громадяни починають вірити, що прийде новий лідер і вирішить проблеми, з яким начебто не справляється уряд.

Що означають ці вибори для Європи?

Норберт Гофер в разі перемоги змушений буде відмовитися від своїх безвідповідальних гасел, які діють виключно на виборців.

Якщо йому вдасться перемогти в другому турі, то тези на кшталт "до Австрії знову мають ставиться з повагою", "Європа для Австрії - прийнятний варіант, допоки не йдеться про вступ Туреччини" тільки нашкодять сильній і впливовій Австрії всередині ЄС і послаблять її позиції в зовнішній політиці.

Європа вже має неприємний досвід стосунків з австрійською Партією Свободи.

В 2000 році ця партія разом із консерваторами утворила більшість і уряд, до якого увійшов керівник крайніх правих Йорг Гайдер.

Європа відреагувала бойкотом та дипломатичними санкціями.

Для Європи ці вибори – черговий виклик, який підтверджує невпевненість громадськості в "завтрашньому дні". Це виливається  в підтримку безвідповідальних, але красномовних політиків.

Радикалізація настроїв в багатьох країнах Європи, чи то в лівий, чи в правий бік політичного спектру – це тенденція, на яку вже неможливо закривати очі.

Австрійські вибори означають для Європи і необхідність більше дбати про власну інформаційну безпеку. Розхитування стабільності та єдності всередині Європи відбувається і засобами інформаційної кампанії Росії, яка охоче підтримує як популістські гасла, так і крайні настрої.

Що означають ці вибори для України?

Австрія не належить до найбільш дружніх до України країн Європи.

Відень намагається якомога обережніше висловлюватись щодо Росії і займати нейтральну позицію. Політика "рівновіддаленості" Відня від Вашингтона, Москви і навіть Брюсселя має під собою економічне підґрунтя. Його причина – російський бізнес та енергоресурси.

Обрання нового президента Австрії дає мало надій для українців.

По-перше президент має таки обмежений вплив на політику уряду. При цьому кандидати не є проукраїнськими. Александер ван дер Беллен, син утікачів з СРСР та борець за права людини, підкреслює, що не є симпатиком політики Путіна.

Водночас він частково виправдовує дії Росії в Криму.

"Потрібно розуміти, що причиною (головним мотивом) анексії Криму був не вступ до ЄС, а вступ до НАТО. Росія була б відрізана від Чорного моря...

Про те, що Путін буде спокійно за цим спостерігати, не може думати реально мисляча в політичному сенсі людина. Не кажучи про те, що Крим був завжди російським. Тільки через бажання Хрущова він став українським. Точніше кажучи, Крим був територією татар".

Професор намагається обґрунтувати логіку РФ: "…європейські медіа навіть не намагаються зрозуміти позицію Росії, якій зовсім не потрібний НАТО на її кордонах, адже за останніх 200 років загарбники завжди приходили до Росії з боку України…" (вочевидь йдеться про географію).

З ультраправими, звісно, ситуація ще гірша.

Норберт Гофер взагалі заявив про необхідність визнання Криму російським,

чим викликав обурення в українських та світових ЗМІ. Посол України в Австрії Олександр Щерба зазначив, що своїми заявами про помилковість невизнання світом анексії Криму Росією лідер австрійської Партії Свободи "вирішив приміряти косоворотку російського націоналіста".

Та дивимося в очі реальності: саме ці кандидати перемогли.

Це свідчить про зниження градусу підтримки України серед австрійців, які, схоже, готові закрити очі на багато речей, коли йдеться про вигідне економічне партнерство та про більш прагматичну політику стосовно Росії.

Яким би не був рівень впливу майбутнього президента на політику уряду, глава держави для Австрії – в першу чергу моральний авторитет. А мораль, як бачимо – річ відносна і персоніфікована.

Автори: Ярина Степанюк, Ростислав Томенчук,

Український інститут міжнародної політики

Публікація здійснена в рамках проекту УІМП "Результати виборів в країнах-партнерах України"