"А ви знаєте, що з Відня до України ближче, ніж до австрійського кордону зі Швейцарією?"

Цією фразою розпочинається майже кожне обговорення українсько-австрійських відносин. Далі співрозмовники згадують про те, що лише століття тому західні області сучасної України були частиною Австро-Угорської імперії.

Однак насправді численні культурні, політичні та економічні зв’язки, що поєднували два народи в минулому, сьогодні майже забуті як в Україні, так і в Австрії. До 2014 року австрійці, як, утім, значна частина громадян ЄС, часто плутали Україну з Росією, адже майже нічого про Україну не знали.

Пам’ять про приналежність окремих українських регіонів до Австро-Угорської імперії стала лише цікавим фактом двосторонніх відносин, а не їхнім фундаментом. І, на жаль, інколи навіть приводом для неоімперських жартів.

Так, у 2014 році президент Федеральної палати економіки Австрії Крістоф Ляйтль, приймаючи у себе президента Владіміра Путіна, назвав Україну територією спільних інтересів і заявив: "У 1914 році Україна була частиною Австрії, а сьогодні, сто років потому, Україна…". "Я вже боюся далі вас слухати, що ви скажете", — зупинив його президент Росії.

Дружній обмін жартами щодо поділу України менш ніж за 4 місяці після анексії Криму не викликав жодної негативної реакції.

Сьогодні Україна для Австрії — це регіон, географічно близький, але політично досить далекий.

Наразі Австрія з її тісними зв’язками з Росією розглядається українськими посадовцями та лідерами думок як загроза єдності Європейського Союзу щодо підтримки України та протидії російській агресії.

Але є ще "інша" Австрія, яка вбачала і вбачає в Україні значний економічний потенціал, яка хоче бути медіатором між Сходом та Заходом та яку не лякають труднощі ведення бізнесу у пострадянських реаліях.

У коротко- та середньостроковій перспективі інтереси України щодо Австрії сфокусовані навколо двох речей: санкції та інвестиції.

Сьогодні ключовий інтерес Києва полягає у збереженні єдності Європейського Союзу в підтримці України та продовженні санкцій щодо Росії, доки не буде досягнуто явного прогресу у виконанні Мінських домовленостей. Другим головним інтересом є збільшення австрійських інвестицій в українську економіку.

Серед інших важливих інтересів України щодо Австрії слід виділити спільну боротьбу зі злочинами у сфері економіки, зокрема протидію відмиванню коштів та ухилянню від сплати податків.

Не зайвим буде нагадати, що Австрія вже давно стала улюбленим місцем відпочинку та навіть життя для десятків українських політиків і бізнесменів. Найпарадоксальніше, що коріння у Відні пустили ті представники так званої еліти України, які критично ставляться до європейської інтеграції України, до Євромайдану тощо (син екс-прем’єра Олексій Азаров, відомий олігарх, який перебуває під слідством ФБР, Дмитро Фірташ, Сергій та Андрій Клюєви).

"Економізована" зовнішня політика 

Австрійську зовнішню політику можна охарактеризувати як інертну і таку, що все ще перебуває під сильним впливом післявоєнного досвіду Австрії. Оглядачі вказують на відсутність ідеалів, ресурсів та чітких орієнтирів при формуванні зовнішньополітичного курсу країни.

Однак відсутність зовнішньополітичних амбіцій компенсується в Австрії потужними економічними інтересами. По суті, мета австрійської дипломатії сьогодні полягає у просуванні австрійського експорту за кордоном, освоєнні нових ринків та залученні австрійського бізнесу до вигідних інвестиційних проектів.

Саме високі економічні показники забезпечують Австрії, невеликій центральноєвропейській державі, гучний голос усередині ЄС та вплив на міжнародній арені.

Згідно з даними Євростату, в 2015 році за величиною валового внутрішнього продукту на душу населення Австрія посіла п'яте місце серед країн ЄС.

Регіоном найбільшого інтересу для Австрії є Західні Балкани. Їхня інтеграція до ЄС є пріоритетом зовнішньої політики офіційного Відня. Австрія, яка активно допомагала Словенії та Хорватії здобути членство в ЄС, сьогодні розширила сферу своїх інтересів на Балканах, включивши до неї всі республіки колишньої Югославії та Албанію.

Після падіння комуністичних режимів у Східній Європі Австрія, ще сама не будучи членом ЄС, взяла на себе роль посередника між західною та східною частинами Європи. Відень прагнув стати своєрідним хабом для демократичної трансформації держав, які були по той бік "залізної завіси".

Таким чином, народи, які колись належали до великої Габсбурзької імперії, за активного сприяння своєї колишньої метрополії "поверталися" у європейську сім’ю.

Україна теж була частиною цього процесу, доки ситуація на Балканах остаточно не поглинула всю увагу австрійського керівництва.

Втім, зараз австрійська дипломатична служба посилює свою активність у країнах Східного партнерства, зараховуючи східне сусідство ЄС до сфери своїх пріоритетів. До 2018 року Австрія має намір відкрити свої дипломатичні представництва в Білорусі й Грузії та закрити у країнах Балтії.

При цьому Австрія прагне розмежовувати свої відносини з різними країнами, триматися осторонь будь-яких протистоянь і підтримувати контакти з найширшим колом партнерів.

Прагнення "дружити з усіма" є практичним вираженням центрального елементу австрійського світогляду — нейтралітету.

Саме нейтралітет розглядається як гарантія та передумова незалежності та суверенітету Австрії. Адже після Другої світової війни саме нейтральний статус дав можливість австрійцям, затиснутим між військовими потугами Варшавського пакту і НАТО, відновити свою державність.

Нейтральна Австрія, цінуючи понад усе стабільність, негативно ставиться до будь-яких геополітичних рішень, що загрожують цій стабільності.

Дебати щодо можливого членства Австрії в НАТО, які точилися десятиліття після розпаду СРСР, похитнули внутрішньо­політичну стабільність країни.

Нині в Австрії існує негативний консенсус і щодо членства в НАТО, і щодо Альянсу як такого. Розширення НАТО на Схід вважається помилкою, яка "спровокувала Росію", а тому курс Києва на поглиблення співпраці з НАТО у Відні сприймають як деструктивну та небезпечну позицію.

Від початку протестів 2013 року австрійські представники на різних рівнях наполегливо радили Україні стати нейтральною державою, аби уникнути конфліктів. Як відзначив один з українських дипломатів, Австрія поважає політичний вибір української нації, але він, за великим рахунком, не збігається з політичним вибором нації австрійської.

Водночас слід відзначити особливість австрійського нейтралітету, який зовсім не означає, що Відень тримається осторонь важливих міжнародних проблем. Зокрема, Австрія готова брати участь у військових операціях за кордоном, якщо на те є мандат ООН.

Прагматичний підхід австрійського уряду зазвичай подають як невигідний для України, заздалегідь програшний, з огляду на різницю в економічних можливостях України та Росії.

Інвестор №5 в Україні

Протягом останніх років Австрія є одним із головних інвесторів в українську економіку. Наприкінці 2014 року вона посідала п’яте місце серед усіх країн світу за обсягом інвестицій в економіку України ($2,7 млрд, або 5,5% від загальних інвестицій).

Австрійські бізнесмени, на відміну від своїх колег із Німеччини чи інших країн ЄС, з більшим "розумінням" ставляться до "особливостей" ведення бізнесу у країнах пострадянського простору.

З 2004 року Австрія постійно нарощувала свою економічну присутність в Україні, яка розглядалася як один з основних ринків для подальшого розширення.

Першими до країни ринули австрійські банки (Raiffeisen Bank International AG, UniCredit Bank Austria AG, Erste Bank). У 2012 році частка австрійських фінустанов у банківському секторі України становила 15%.

Сьогодні австрійські аналітики зізнаються, що ризики ведення бізнесу в Україні тоді були значно недооцінені, а на недоліки інституційної сфери просто не зважали. Попри це, присутність австрійських фінустанов допомогла суттєво трансформувати український банківський сектор. 

Оцінюючи у 2010 році перспективи для іноземних інвесторів, австрійські аналітики відзначали багатообіцяюче поєднання в Україні двох факторів: близькості до ринку ЄС і дешевої висококваліфікованої робочої сили, доповнені значним промисловим і сільськогосподарським потенціалом країни.

Вбачаючи в Україні широкі можливості, австрійський бізнес готовий був іти на певні ризики і нести "додаткові" витрати.

Слід зазначити, що цей процес був двостороннім. Україна була країною, яка найактивніше використовувала механізм Oesterreichische Kontrollbank AG (OeKB), що слугував своєрідною страховкою для іноземних підприємців, які прагнули налагодити співпрацю з австрійськими інвесторами. У 2012 році 8,54% із 34,8 млрд євро гарантій, виданих OeKB, припадало на Україну.

За перший рік воєнних дій обсяги австрійських інвестицій до української економіки скоротилися на понад $500 млн, а товарообіг між Україною та Австрією — майже вдвічі. Слід зазначити, що основу українського експорту досі становить сировина (руда і сталь), близько 60%.

Україна ризикує втратити свого п’ятого інвестора, який вже досить давно працює тут і готовий за умови сприятливого бізнес-клімату до розширення своєї присутності на українському ринку. Якщо десять років тому Україна оцінювалася інвесторами як країна з великим потенціалом, то сьогодні — як краї­на з високими політичними і геополітичними ризиками, а також малим розміром ринку.

Ті австрійські інвестори, які уже мають активи в Україні, не поспішають згортати свій бізнес. Як відзначають експерти, добре обізнані з настроями в австрійських бізнес-колах, австрійські інвестори сьогодні перебувають "на низькому старті" й очікують конкретних досягнень у таких сферах, як дерегуляція, боротьба з корупцією, реформа судової системи.

Слабка ланка європейської єдності

Австрію небезпідставно зараховують до клубу симпатиків Росії в ЄС.

Саме Відень став першою європейською столицею, яка приймала Владіміра Путіна після анексії Криму. Австрія також була серед тих країн-членів ЄС, які висловлювали найбільший скептицизм щодо запровадження секторальних санкцій проти РФ.

Підтримка Віднем політики санкцій щодо РФ і європейської єдності щодо України є першочерговим інтересом Києва щодо Австрії.

Донедавна Відень висловлював лише сумніви у доцільності та ефективності санкцій, однак наразі дедалі частіше лунають рішучі заяви про необхідність їх скасування.

Глава Федеральної палати економіки Крістоф Ляйтль під час уже згаданої зустрічі з Путіним відкрито наголосив, що економічні питання важливіші за політичні розбіжності. У лютому 2016 року австрійський віце-канцлер і голова Народної партії Рейнхольд Міттерленер відвідав Москву, де заявив, що своєю санкційною політикою ЄС не досягнув політичного прогресу, натомість обидві сторони страждають від економічних збитків.

Однак у питанні санкцій не все так однозначно, як може здатися на перший погляд.

Хоча австрійці виступають проти радикальних дій щодо Росії, більшість (53%) підтримувала запровадження санкцій 2014 року. Лише близько третини австрійців (28%) вважали, що замість санкцій потрібно шукати дипломатичне вирішення конфлікту.

Водночас лише 9% заявили, що санкції ЄС занадто м’які, і виступили за їх посилення, тим часом як 40% оцінили санкції як достатні, а 38% — як занадто жорсткі, що завдають шкоди самій Австрії.

Австрійсько-російська дружба тримається на трьох стовпах: економічні інтереси, енергетика та схожі погляди на низку питань міжнародної політики.

Так, австрійські інвестиції в Росії нараховують близько 8,5 млрд євро, своєю ж чергою російські інвестиції в Австрії сягають 10,15 млрд євро. Для порівняння, австрійські інвестиції в Україну — це близько 2,5 млрд євро.

Переломним моментом в австрійсько-російській бізнес-співпраці стала зимова Олімпіада 2014 року. Сукупний обсяг замовлень, освоєних австрійським бізнесом у Сочі, перевищив $1,65 млрд. Із 2012 року ведуться активні перемовини про участь австрійських компаній у проектах, пов’язаних із підготовкою чемпіонату світу з футболу 2018 року, який за своїм масштабом перевищить сочинську Олімпіаду.

Крім того, австрійські банки мають 36 млрд євро непогашених кредитів, виданих російським позичальникам. Однак хоча колапс російського ринку безперечно обернеться для Австрії суттєвими втратами, як відзначають оглядачі, причиною австрійського обурення (як у 2014, так і у 2015 році) наразі є не так поточні втрати, як неможливість реалізувати вигідні спільні проекти.

Другий потужний фактор — енергетика. Понад 70% газу Австрія імпортує з Російської Федерації.

У 2010 році Росія та Австрія підписали міжурядову угоду про будівництво газопроводу "Південний потік", а "Газпром" і австрійський енергоконцерн OMV — базову угоду про співпрацю.

Державна компанія OMV запросила "Газпром" інвестувати у місцеву інфраструктуру, сподіваючись стати центральноєвропейським дистриб’ютором російського газу. Крім того, австрійські посадовці пообіцяли своїм російським партнерам використати весь свій вплив, щоб добитися реалізації проекту "Північний потік-2".

Виступаючи проти тих чи інших рішень Брюсселя, Австрія намагається уникати відкритої конфронтації і рухається у фарватері Берліна, а тому малоймовірно, що вона ризикне зламати європейську єдність. Натомість

австрійські політики під тиском бізнесу більш наполегливо переконуватимуть своїх колег, зокрема німців, у шкідливості санкцій.

За відсутності активних бойових дій на Донбасі Києву дедалі складніше буде переконувати ключові країни ЄС у протилежному.

Групи інтересів та впливу

У політичній площині Австрія зараз переживає переломний період, пов’язаний із закінченням так званої "ери великих коаліцій". Падіння рейтингу двох основних партій — Народної партії та Соціал-демократичної партії — супроводжується зростанням популярності праворадикальної Партії Cвободи.

Вчасно розпізнавши страхи і преференції електорату, у минулому секулярна політична сила Партія Cвободи з новим лідером Хайнцом-Крістіаном Штрахе почала апелювати до традиційних християнських цінностей із додаванням антиіммігрантських та антинатовських меседжів, а також жорсткої критики ЄС.

Подібна риторика, підкріплена серйозними фінансовими вливаннями, перетворила нових австрійських ультраправих на відданих союзників Кремля.

До 2014 року Партія Свободи запрошувала на свої зібрання російських політиків та націоналістичних діячів (Константін Малафєєв, Алєксандр Дугін). У 2009 році в Австрії розгорівся скандал навколо одного з колишніх лідерів ультраправих Йорга Гайдера, якому закидали хабар у майже мільйон євро за допомогу двом російських бізнесменам в отриманні громадянства.

На тлі незадоволення австрійців напливом мігрантів та політикою Брюсселя популярність ультраправих зростає. На парламентських виборах 2013 року ультраправі вибороли 20,5% голосів, а на виборах в окремих федеральних землях Партія Cвободи посіла друге місце. У жовтні 2015 року ультраправі набрали понад 30% голосів у Відні.

Зміна політичного дискурсу відображається і на риториці головних політичних сил — Соціал-демократичної і Народної партій.  

Низький рівень знань про Україну у поєднанні з традиційним антиамериканізмом та євроскептицизмом австрійців став основною причиною поспішних висновків щодо українсько-російських відносин та впливу ЄС і США на події в Україні. Більшість австрійських політиків, бізнесменів, журналістів, як і пересічних громадян, схильні вважати протистояння на Донбасі "громадянською війною", а зовсім не війною з Росією.

У 2014 році, відповідаючи на питання, кого слід звинувачувати за кризу в Україні, 44% австрійців обрали варіант спільної відповідальності України і Росії. Близько третини (28%) поклали відповідальність на керівництво Росії, 7% — на керівництво України, а 21% не змогли визначитися.

Українська діаспора в Австрії є надто нечисленною, щоб впливати на громадську думку країни.

Однак їхні акції та ініціативи, як і діяльність посольства України (та особисто посла Олександра Щерби), допомагають утримувати українське питання в порядку денному та підривають монополію російського дискурсу.

В Австрії катастрофічно бракує позитивної інформації про Україну, особливо про її успіхи у сфері реформування. У поодиноких статтях, не пов’язаних із війною, провідними темами стають корупція, неефективність управління та політична нестабільність.

Автор: Дарія Гайдай,

аналітик Інституту світової політики