17 липня у Брюсселі відбулася третя зустріч "Конференції про вступ" ЄС та Сербії, де було оголошено про початок переговорів за ще двома розділами – в галузях фундаментальних прав, свобод, безпеки та правосуддя. Тепер Брюссель і Белград робитимуть все можливе, щоб ці сфери сербського життя максимально відповідали стандартам країн-членів ЄС.

Ця подія – загалом досить технічна, але...

ЄС, звісно, розуміє, що ідея розширення не популярна серед виборців ключових європейських держав. Тому брюссельські політики намагаються зайвий раз не дражнити європейського виборця новинами про майбутнє розширення Союзу.

Та все ж

на технічному рівні робиться все необхідне, щоб підготовка до розширення тривала.

Новий етап передвступної підготовки для Сербії не був формальністю. Цей крок потребував серйозного опрацювання, у тому числі пов'язаного з опором Хорватії, яка в квітні цього року вже змогла зірвати просування інтеграційного процесу Сербії.

Сербсько-хорватські суперечності

Хорватія і Сербія були двома найбільшими антагоністами періоду Балканських війн.

Їхні відносини тривалий час нагадували нинішні російсько-українські. Але в останнє десятиліття Белград не без успіху намагався усунути багато з накопичених проблем.

Для цього довелося піти на низку важливих і непопулярних кроків, у тому числі в питанні видачі міжнародному правосуддю військових і політичних керівників часів Балканських війн, яких Хорватія (і значна частина Європейського співтовариства) розглядає як військових злочинців. І яких значна частина сербів (по обидві боки сербсько-боснійського кордону) вважає національними героями.

20 років з часів війни не перетворили колишніх ворогів на друзів, але принаймні зрушили конструктивний діалог між країнами і процес визнання один одного як договороздатних сторін.

Співпраця з Сербією, недавнім ворогом, більше не викликає рефлекторної відрази у хорватських виборців.

Сербсько-хорватські відносини стали звичайним предметом внутрішньополітичного протистояння. Варто одному хорватському політику вирішити заробити політичний капітал на антисербських сентиментах, як одразу знаходиться політичний опонент, який виступає з протилежних позицій, і ці позиції поділяє багато хто в хорватському суспільстві.

Так, в останньому раунді протистояння навколо "сербського питання" опонентом чинного хорватського президента Колінди Грабар-Кітарович виступив її попередник Іво Йосипович, який закликав відмовитися від нинішньої "антисербської істерії", яка лише підмиває хорватський міжнародний вплив без будь-яких шансів на успіх антисербських ідей.

"Ми не впоралися (з блокуванням вступу Сербії в ЄС) просто тому, що були не праві. Ми не можемо вимагати від Сербії скасування того законодавства (щодо військових злочинів), яке є в самій Хорватії, причому з практично тим самим змістом", – сказав Іво Йосипович.

Іншими словами, в хорватському суспільстві більше немає безумовного антисербського консенсусу.

Так, можливо, прогулянка по Загребу з сербським прапором – все ще погана ідея. Але при цьому в Хорватії зростає розуміння, що антисербська політика – не найкраща програма для країни, яка вступила в ЄС лише три роки тому і все ще намагається всім тут сподобатися.

Статус Косова

На хорватському фронті ціна євроінтеграції (в особі кількох нинішніх підсудних Гаазького трибуналу) не була для Белграда вкрай високою. А якщо зовсім по-чесному, то багатьох із них сербські політики були тільки раді позбутися.

Між тим питання врегулювання статусу Косова для сербів набагато травматичніше.

Звичайно, давня фраза "Косово је Србија" – вже більшою мірою сталий вираз, ніж політична повістка, та й сербський політичний клас непублічно вже давно змирився з тим, що Косово пішло назавжди, але ця проблема все ще далеко не вичерпана.

З одного боку, визнання незалежності Косова – річ сама по собі не обов'язкова, зрештою, п'ять нинішніх членів ЄС його не визнають, але...

Давно бути членом ЄС і не визнавати Косово – це одне, а хотіти вступити до Союзу і зберігати таку розбіжність із зовнішньополітичним порядком денним ЄС – геть інше.

Тому, швидше за все, якась форма відділення Косова від Сербії буде потрібна. І вже точно Белграду доведеться внести до своєї конституції зміни, прибравши з неї згадку про Косово.

Символічно це дуже важкі кроки для будь-якого сербського політика, але в практичному плані найважливіші рішення були ухвалені ще в 2013 році. Тоді, під тиском ЄС, Сербія і Косово дійшли до угоди, що відкриває для обох держав шлях до вступу в Союз. Обидві сторони зобов'язалися не заважати євроінтеграційним сподіванням один одного, а Косово засновувало автономію для сербських анклавів.

Близько 50 тисяч сербів, які відмовляються визнавати владу Пріштіни, отримали, серед іншого, етнічного серба в якості начальника поліції і сербський апеляційний суд.

З того самого моменту боротьба за Сербське Косово була заміщена боротьбою за права сербів у Косові – іншими словами, Сербія в практичній площині визнала суверенітет Пріштіни над територією Косова і тепер лише прагне до того, щоб косовари поділилися цим суверенітетом із сербською меншиною.

Відносини з Росією

Європейський Союз традиційно очікує, що всі країни-кандидати поступово будуть приводити свою зовнішню політику до спільного знаменника з Брюсселем.

У контексті сербсько-європейських відносин, окрім статусу Косова (який, втім, у Белграді все ще формально проходить як питання внутрішньої політики), очевидні розбіжності простежуються лише щодо відносин з Росією, проти якої Сербії, як країні-кандидату на вступ до ЄС, слід було б ввести санкції.

Якщо вірити сербській пресі, це є помітною, а якщо вірити російській – то дуже суттєвою перешкодою на шляху до ЄС.

На практиці, втім, це питання не має особливої важливості.

Так, ЄС помірно тисне на Сербію в цьому питанні, а Сербія опирається, навіть дозволяючи собі регулярні ритуальні висловлювання про важливість і окремішність сербсько-російських відносин.

Однак, виходячи з розрахункового часу вступу Сербії до ЄС (а це точно не станеться в цьому десятилітті), і в Брюсселі, і в Белграді розраховують, що проблема до цього моменту вирішиться сама собою: Мінський процес прийде до чогось, що можна буде назвати успіхом, тоді ЄС просто скасує "Донбаські санкції" і одним незручним питанням у відносинах із Сербією стане менше.

Сам факт того, що новий етап у процесі вступу почався, не чекаючи введення Сербією антиросійських санкцій, говорить про те, що Євросоюз готовий йти на компроміси, принаймні на цьому етапі.

У Брюсселі розуміють, що Белград надто багатьом ризикує в разі введення санкцій.

Росія сама по собі, і її позиція в косівському питанні зокрема, зберігають дуже важливе значення в Сербії, і не лише в націоналістичних колах. Приєднання до санкцій у цих обставинах було б вкрай непопулярним кроком для сербської влади. До того ж російський капітал є одним із найбільших інвесторів в країні, особливо в енергетичному та банківському секторах.

Одним із акціонерів концерну NIS є "Газпром", і сербський енергетичний концерн вже й так постраждав від європейських санкцій, відчуваючи передбачувані труднощі із залученням зовнішнього фінансування в компанію, бенефіціаром якої є російський нафтогазовий гігант.

У довгостроковому ж плані ні в Брюсселі, ні в Белграді, схоже, не розглядають російський вплив як дійсно важливий фактор.

Економічна і м'яка сила об'єднаної Європи є такими, що з поглибленням процесу євроінтеграції російська участь в економічній і політичній сферах Сербії буде природним чином слабшати, а європейська – зростати. Неминучий прогрес у питаннях визнання Косова, оцінці подій Балканських воєн означає, що Белград припиняє бути залежним від вето Москви в РБ ООН.

Нинішні труднощі російської економіки і найбільших російських компаній, що традиційно виконують роль агентів впливу Кремля, означають, що в Росії будуть знижуватися можливості участі в економіці країни. Це все природні й неминучі процеси. І останній прогрес Сербії у справі євроінтеграції – лише чергова демонстрація цієї неминучості.

Що попереду?

Точку неповернення в Західних Балканах пройдено. Сербія була єдиною країною, яка пропонувала шлях розвитку, альтернативний євроінтеграції. І цей шлях був катастрофічний.

Вступ Сербії до Євросоюзу означатиме успіх довгострокової європейської місії заспокоєння Балкан. Проект об'єднаної Європи свого часу замислювався як реакція на трагедію Другої світової війни, під неформальним гаслом "ніколи більше".

1990-ті роки показали, що без повноцінної інкорпорації Балкан всеосяжний і здатний підтримувати сам себе мир у Європі неможливий. Вступ Сербії, а за нею і всіх малих країн Західних Балкан, можна буде розглядати як історичний успіх проекту Євросоюзу зі ствердження миру.

Ось тільки загальноєвропейський масштаб цього успіху залежить від того, чи бачить ЄС Україну частиною цієї історичної місії.

Автор: Артьом Георганов,

докторант Університету Софії за спеціальністю "політологія"

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають виключно точку зору автора