"Європейська правда" продовжує публікацію результатів масштабного дослідження "Індекс відносин" про те, як змінювалися взаємини України і ключових зовнішньополітичних партнерів протягом останніх 4 місяців.

У вівторок ми опублікували "американський" матеріал - Підтримка без захисту. Що формує "українську політику" США.

Тепер до вашої уваги текст про взаємини Києва і Москви, з непублічними деталями і подробицями, які раніше не публікувалися.

Канали конфлікту

Порівняно з іншими, російському напрямку зовнішньої політики України властива підвищена секретність. Джерела, залучені в роботу з "російським досьє", вкрай неохоче йдуть на контакт, тому що будь-який витік інформації може зашкодити національній безпеці.

Інший важливий мотив: така інформація здатна підірвати авторитет вищих чинів України.

Останнє стосується використання неформальних каналів комунікації, зокрема Віктора Медведчука. В Україні з ним напевно спілкуються, тому що колишній глава Адміністрації президента Кучми входить в довірене коло Володимира Путіна, а ще тому, що він бере участь у переговорах у рамках Мінського процесу.

Однак офіційних даних про контакти з Медведчуком немає; наші співрозмовники, що представляють ключові інституції у сфері зовнішньої політики та безпеки, також не завжди готові обговорювати це питання.

Що стосується прямих контактів, в 2014-2015 роках Петро Порошенко часто говорив по телефону з Володимиром Путіним, "по два рази на тиждень", кажуть в Адміністрації президента.

У більшості випадків про такі  розмови президентські прес-служби двох держав не повідомляли.

В останні місяці цей діалог перервався – швидше за все, з ініціативи Володимира Путіна. Відомо, що Порошенко на початку серпня (після провокації з так званою диверсійною групою в Криму) доручив МЗС організувати телефонну розмову з російським колегою. У Кремлі цей запит проігнорували.

Більш того, Путін публічно підкреслив, що не бачить сенсу в переговорах з Україною в цілому.

За допомогою таких кроків Кремль намагається виставити Україну недоговороздатною державою в очах західних партнерів.

Українські дипломати також пояснюють скандал, який Росія інсценувала в Криму навколо "українців-диверсантів", спробою мобілізувати електорат: експлуатуючи тему патріотизму, Росія хотіла підігріти інтерес до виборів у Думу 18 вересня. Але історія з диверсією цьому не допомогла, і явка виявилася в підсумку рекордно низькою (опитування прогнозували явку в 51%, в результаті вона склала 47,8%).

Не вдалося вплинути навіть на головних реципієнтів скандалу, кримчан: настільки низької явки (49%) півострів не знав за всі роки незалежної України.

Ті ж опитування показують, що громадяни Росії розчаровані її економічною і соціальною політикою. Ймовірно, що українською темою Кремль намагається відвернути увагу населення від інших проблем.

Так, у другому кварталі 2014 року, коли українське питання було в Росії на піку, соціальною політикою були задоволені 46% росіян, а економічну політику підтримували небачені 54% - такого піднесеного настрою серед росіян не було як мінімум останні десять років. У цьому році, наприклад, обидва показники коливалися в діапазоні 11-16%.

Візи не світять

З червня по вересень Росія особливо прагнула дискредитувати Україну перед Заходом. Дійшло до заяв, що Москва може розірвати дипломатичні відносини з Києвом.

В Україні цієї теми (як і розмов про візовий режим) уникають, вважаючи розрив дипвідносин несвоєчасним. Хоча якраз у української влади більше підстав для такого кроку. За великим рахунком,

наявність дипвідносин жодної ролі не грає: переговори переважно проходять в присутності іноземних посередників.

Єдина реальна загроза – неминуче гостра реакція західних партнерів. Такий крок, на їх думку, може ще сильніше розпалити конфлікт.

Українській дипломатії і політикуму потрібно підготувати партнерів до того, що в разі нових штучних провокацій Україна може бути змушена піти на крайні заходи.

Розрив дипломатичних відносин з Російської Федерацією – один з них. Таким чином, Україна оформить де-юре те, що відбулося де-факто.

Питання про запровадження візового режиму загострилося на тлі затримання українського журналіста Романа Сущенка. Верховна Рада підняла це питання, але в МЗС до нього поставилися з застереженням, оскільки для запровадження віз з Росією потрібні серйозні технічні і людські ресурси, які не забезпечити в стислі терміни.

Українське МЗС назвало й інші аргументи проти:

• візовий режим ускладнить поїздки в Росію: в минулому році туди в'їхало 4,1 млн громадян України;

• він істотно не посилить національну безпеку;

• потрібен підготовчий період, щоб істотно збільшити штат консульств (в минулому році в Україну в'їхало 1,3 млн громадян Росії);

• це спровокує нову пропагандистську кампанію РФ.

При цьому МЗС закликало українців утриматися від поїздок до Росії у зв'язку зі "зростанням кількості провокацій з боку російських силових структур щодо громадян України".

Як працює пропаганда

Російську кампанію з дискредитації України можна розділити на кілька етапів. Нижче наводимо головні дискурсоутворюючі сигнали:

"Коричнева загроза/бандерівці" - 2013-2014 роки.

У часи Революції 2013-2014 років Москва акцентувала увагу на тому, що протестувальники дотримуються праворадикальних позицій ("Європі загрожують українські націоналісти").

Ключова аудиторія – російське суспільство, а також жителі регіонів України, схильних до російського інформвпливу.

До цього сигналу зараз вдаються все рідше, оскільки його дуже легко спростувати. Однак представники лівого політичного крила в країнах ЄС час від часу досі його ретранслюють.

Failed state/нелегітимна влада – 2014-2016 рік.

Нова теза посилює попередню: до влади прийшли нациствуючі молодики і сформували нелегітимну владу, яка представляє серйозну загрозу Європі.

Головний реципієнт – країни-члени ЄС.

Зараз російські речники вдаються до нього, коли у них закінчуються більш вагомі аргументи, і тим не менше, ідея failed state все ще жива. Україна зробила крок у відповідь у вересні, коли визнала вибори в Думу нелегітимними, оскільки вони проходили на території АР Крим.

Є невизначеність, як офіційний Київ буде оцінювати майбутні вибори президента Росії, які, очевидно, також пройдуть на території анексованого півострова. Їх нелегітимність призведе до того, що в українського керівництва не буде візаві для переговорного процесу.

Недоговороздатність України – 2015-2016 роки.

Росія переконує партнерів у тому, що переговори з Україною вести безглуздо, що саме Київ не дотримується взятих зобов'язань.

При цьому сама Росія з себе всілякі зобов'язання публічно знімає: питання Криму, відповідно до позиції Москви, "закрите"; в питанні Донбасу "Київ повинен спілкуватися безпосередньо з Донецьком і Луганськом".

У Кремлі розраховували, що коли закінчиться дедлайн, до якого Україна повинна була виконати Мінські угоди (кінець 2015 року), санкції автоматично закінчаться. Ці очікування не виправдалися.

Санкційне питання

Тим не менш, на думку багатьох російських експертів, влітку 2016 року санкції продовжили востаннє. Цей оптимізм базується на декількох передумовах:

1) європейські політики неодноразово заявляли, що в ЄС немає єдності,

2) французький сенат обговорив санкційне питання в сприятливому для Москви ключі,

3) в ЄС почастішали заяви про Ukraine fatigue;

4) Німеччина поспішає вирішити "українське питання" якомога швидше, тому що її з одного боку чекають парламентські вибори, а з іншого – закінчується головування Берліна в ОБСЄ,

5) у Дональда Трампа зростають шанси на президентство в США.

Нарешті, на користь російських очікувань грає новий фактор – потенційний зв'язок санкцій з динамікою реформ в Україні.

Однак скасуванню санкцій перешкоджають вагомі фактори. У їх числі – звіт об'єднаної слідчої групи у Нідерландах про MH17.

Результати розслідування свідчать, що російська армія однозначно причетна до злочину.

Хоча остаточне слово в цій справі може сказати тільки суд або міжнародний трибунал (проти чого, нагадаємо, категорично виступає Кремль), проте вже сьогодні очевидно, що політикам в ЄС буде непросто пояснити своїм співгромадянам будь-яке пом'якшення санкцій щодо Росії на початку наступного року.

Варто відзначити, що керівництво ЄС коментує підсумки розслідування у Нідерландах надзвичайно обережно. Так, у заяві високого представника Євросоюзу з питань зовнішньої політики і політики безпеки Федеріки Могеріні не було жодної згадки Росії як сторони, яка несе відповідальність за скоєне. Така позиція може призвести до неоднозначних інтерпретацій в Москві.

Мінський глухий кут

Діалог у рамках Мінського процесу в цілому за досліджуваний період істотно не змінився. Аж до вересня посилювалася напруга на лінії розмежування. Вогонь не припинився, всупереч обіцянкам сепаратистів.

Більш того, в окупованих районах дедалі частіше перешкоджають роботі спостерігачів з боку ОБСЄ.

21 вересня в Мінську тристороння контактна група підписала Рамкову угоду про розведення сил і військової техніки в Станиці Луганській, Петровському і Золотому Донецької області.

Українські переговірники (в першу чергу, Євген Марчук, представник України у підгрупі з безпеки Тристоронньої контактної групи) були впевнені, що заклали в домовленість достатньо запобіжників для того, щоб не допустити жодних "сюрпризів".

За цією угодою, потрібно було створити три зони безпеки, площею не менше 2х2 км кожна.

На даний момент є достатньо доказів, що бойовики зривають цю угоду. Це визнало керівництво моніторингової місії ОБСЄ.

При цьому рамкова угода не стосується виведення іноземних військ або найманців з регіону. Російська делегація кілька разів залишала зал переговорів в Мінську, як тільки українські переговірники починали подавати докази про російських військовослужбовців на Донбасі.

Те, що Росія зриває Рамкову угоду, їй загрожує продовженням санкцій.

Швидше за все, посиляться позиції Франції і Німеччини, які сподівалися, що з домовленостей 21 вересня розпочнеться новий етап у деескалації конфлікту.

І знову газ

Не менш напруженими були відносини України та Росії в енергетичній сфері. Більш того, можна припустити, що через наближення зими в найближчі тижні газовий конфлікт вийде у відносинах двох країн на перший план.

Україна зустріла 25-й рік своєї незалежності без прямих закупівель газу з Росії – про це в серпні заявило вище керівництво держави. Київ прагне наростити видобуток власного газу і до 2020 року вийти на повну енергонезалежність.

Однак зараз Україні як і раніше потрібен російський газ, і не тільки у вигляді реверсних поставок з Угорщини, Словаччини чи Польщі.

Ще на початку червня стало відомо, що "Нафтогаз" запропонував "Газпрому" відновити газові поставки в Україну напряму, але при двох умовах: укласти додаткову угоду і зафіксувати ціну, яка буде нижче тієї, що отримують європейські постачальники. Російська сторона відмовилася укладати додаткову угоду.

Щоб врегулювати газове питання, сторони залучили віце-президента Європейської комісії з питань Енергетичного союзу Мароша Шефчовича.

Ціна на газ стала спірним питанням не тільки між Києвом і Москвою, але й між "Нафтогазом" та Міненерго.

Росіяни публічно заявляли про газову ціну як мінімум двічі за досліджуваний період. На початку червня в Росії звучала цифра в 177 доларів за тисячу кубометрів, в кінці червня "Газпром" озвучив цифру 167 доларів для третього кварталу. Міненерговугілля і "Нафтогаз" при цьому робили часто взаємовиключні заяви, які послаблювали переговорні позиції України.

Конфлікт виник, коли знадобилося розрахувати обсяг газу в підземних сховищах.

Оскільки споживання скорочується, "Нафтогаз" упевнений, що досить 14,5 млрд кубометрів газу. В уряді і в ЄС все ж пропонують збільшити обсяги хоча б до 17 млрд куб. м, і справа тут не стільки у витраті газу, скільки в технічних параметрах, які забезпечують безпечний транзит палива при низькій температурі.

Суперечка між українськими чиновниками на руку Росії - вона дискредитує Україну як договороздатного партнера.

Схоже, що енергетичне питання тут здатне допомогти Москві куди краще, ніж спекуляції на Мінських угодах.

Російська влада також пред'явила Україні претензію щодо заборгованості за газ, який вона постачала на окуповані території.

З лютого 2015 року "Газпром" почав прямі поставки в деякі райони Донецької та Луганської області, накопичивши заборгованість одержувача в 718,5 млн. доларів.

"Нафтогаз", природно, цей борг не визнає, оскільки співпрацює з "Газпромом" на основі передоплат, а будь-які поставки поза передбаченими домовленості – проблема самої Росії. Свою правоту Київ готовий доводити в арбітражі.

Як відомо, "Газпром" і "Нафтогаз" вже судяться в Арбітражному інституті Торгової палати Стокгольма з приводу контрактів на поставку природного газу з Росії і транзит газу через територію України. Вироки по цих справах повинні бути готові на початку наступного року.

До речі, газове питання - не єдине, у якому міжнародний арбітраж повинен сказати останнє слово.

В першу чергу, йдеться про незаконне будівництво Керченського мосту. У вересні МЗС України офіційно направило РФ повідомлення про арбітраж а рамках Конвенції ООН по морському праву 1982 року. Крім того, Україна вже подала в ЄСПЛ п'ять позовів з приводу анексії Криму і відповідальності Росії за події в окупованих районах Донбасу (на вердикти з цих питань може піти до п'яти років).

Що чекає нас в майбутньому

Найближчим часом варто чекати від Росії нових провокацій, які підривають довіру західних країн до України.

Москва буде наполягати на тому, що положення Мінських домовленостей повинні виконуватися паралельно, а не послідовно, як того просить Україна. Цілком можливо, що Німеччина і Франція, а також США, частково підтримають ініціативу Росії.

Особливо гострою буде ситуація в енергетичній сфері, враховуючи те, наскільки важливий для ЄС транзит газу.

В обох випадках багато що буде залежати від того, наскільки скоординовані зусилля всередині самої України, а також від того, як Україна артикулює свою позицію перед західними партнерами.

Дефіцит злагодженості – визначальна риса української еліти в останні місяці, і це неминуче позначиться на становищі країни.

Автор: Сергій Солодкий,

перший заступник директора Інституту світової політики

Проект реалізує Інститут світової політики спільно с агентством стратегічних комунікацій Truman Agency