Путін шантажує плутонієм. Наскільки небезпечні погрози РФ

Заявивши про призупинення Угоди зі Сполученими Штатами Америки щодо утилізації надлишкового плутонію, офіційна Москва продовжила розпочату ще 2013 року лінію з "торпедування" американських ініціатив у галузі ядерного нерозповсюдження й роззброєння.

Тим не менш, цей крок несе загрозу не так позиції американської сторони, як амбіціям офіційного Кремля. 

Угода між Урядом Російської Федерації та Урядом Сполучених Штатів Америки щодо утилізації плутонію, заявленого як плутоній, що не є необхідним для оборонних цілей, поводження з ним та співпраці в цій галузі була підписана в серпні 2000 року. Відповідно до неї сторони зобов’язувалися утилізувати, себто, привести до стану непридатного для повторного використання у воєнних цілях, по близько 34 тонн збройового плутонію кожна.

В період холодної війни сторони накопичили значні арсенали цього матеріалу, які в умовах припинення ядерної гонки та скорочення стратегічних озброєнь виявилися непотрібними.

До того ж, плутоній є ядерним матеріалом, який несе значну біологічну небезпеку, по-перше, через високу радіоактивність, по-друге, через можливість накопичення в організмі, по-третє, з огляду на тривалий період напіврозпаду.

В угоді, зокрема, відзначалося, що задля утилізації плутонію сторони вдаватимуться до створення потужностей з виробництва МОКС-палива. Цей вид палива означає ядерне паливо, що містить оксиди двох і більше ядерних матеріалів.

В даному випадку йдеться про уран-плутонієве паливо. Його використання є вигідним, оскільки дозволяє економити природний уран, а також заощаджує витрати на послуги з його збагачення.

Угода встановлювала також і графік втілення кроків зі створення виробництв МОКС-палива в державах-підписантах.

Зокрема, Росія ще 2004 року зобов’язувалася перевести власний реактор на "швидких нейтронах" БН-600, розташований в місті Зарічний Свердловської області, на даний вид палива. США, своєю чергою, мали б завершити зведення установки для фабрикації МОКС-палива ще в 2006 році.

Тим не менш, як свідчить сайт російського МЗС, Угода була ратифікована лише в 2011 році. До того ж, в 2006 й 2010 роках Угода зазнала правок, відповідно до яких утилізація збройового плутонію мала розпочатися не пізніше 2018 року.

Російській стороні в особi держкорпорації "Росатом" вдалося в 2014 році завершити введення в експлуатацію майданчика з виробництва МОКС-палива на "Гірничо-хімічному комбінаті" в місті Желєзногорськ, що в Красноярському краї.

Втім, виробництво такого виду ядерного палива означає не лише утилізацію плутонію, а й "замикання" ядерно-паливного циклу шляхом переробки відпрацьованого палива, що використовувалося в реакторах на теплових нейтронах – водо-водяних типу ВВЕР та водно-графітових типу РБМК, які експлуатуються в Росії.

РФ також намагається впровадити цей вид палива на реакторних установках типу ВВЕР, однак дані кроки є експериментальними. Наразі ж на 5% МОКС-паливом завантажена активна зона новозбудованого реактора БН-800 Білоярської АЕС.

Саме такий варіант із "випалюванням" збройового плутонію в реакторах АЕС різних типів Росія і вважає єдиним прийнятним шляхом його утилізації.

При цьому слід зауважити, що  в даному випадку виробництво створювалося на базі існуючої інфраструктури, в той час як у Сполучених Штатах завод із фабрикації МОКС-палива будувався, фактично, "з нуля" в місті Саванна-Рівер. I вартість проекту демонструвала стійку тенденцію до зростання. Так, якщо підрахунки 2009 року демонстрували показник в $5-9 млрд, то калькуляції 2014-2015 років, здійснені Агентством з ядерної безпеки США, містять цифри від 20 до 55 млрд.

Окрім того, ці розрахунки, вочевидь, не відображали витрат, що їх матимуть здійснити оператори АЕС для прийняття даного виду палива в експлуатацію.

Подібний сценарій навряд чи влаштовував би адміністрацію Барака Обами з огляду на спроби збалансувати урядові витрати. Тож і "червона група" експертів при американському міністерстві енергетики, до завдань котрої входила, зокрема, й плутонієва проблематика, почала у своїх рекомендаціях дедалі більше схилятися до варіанту "іммобілізації" збройного плутонію.

"Іммобілізація" в даному випадку означає приведення цієї речовини у непридатний для використання стан через захоронення в глибинних геологічних формаціях разом з іншими радіоактивними відходами (РАВ). Для американської сторони такий варіант видається більш прийнятним, оскільки, за обрахунками фахівців, коштуватиме приблизно $7-9 млрд.

З іншого боку, слід зауважити, що поки жодна країна світу не має досвіду побудови глибинних сховищ РАВ. Подібний проект намагалися втілити Швеція й Фінляндія, а також й самі США в Скелястих горах. Проте жодна із даних спроб поки не була визнана вдалою.

Російська сторона вважає, що, прийнявши варіант "іммобілізації", США порушили основні принципи Угоди.

Втім, щодо цього є низка контраргументів. По-перше, в Угоді дається визначення терміну "іммобілізація", яке, в принципі, відповідає намірам американської сторони. По-друге, відповідно до статті 3 Угоди сторони можуть в будь-який момент погодити інший спосіб утилізації збройного плутонію, не передбачений прямо в тексті Угоди. 

Відповідно, претензії російської сторони пояснюються, радше небажанням йти на компроміс, аніж реальними побоюваннями щодо використання плутонію у воєнних цілях.

Як там не було, призупинення Угоди й висування цілого списку російських вимог до офіційного Вашингтона у зв’язку із поверненням російської сторони до її виконання стали фактом.

Даний крок став ще одним в низці дій офіційного Кремля, спрямованих на ревізію режиму скорочення стратегічних потенціалів.

Втім, не слід вважати дану акцію переломною в цьому плані, оскільки російська сторона вже здійснила набагато радикальнішi кроки, зважившись, серед іншого, в 2014 році на скасування принципу "відмови від нанесення першого ядерного удару".

Зокрема й через те, що хоча РФ і припинила виконання Угоди, російська сторона навряд чи зупинить програми запуску МОКС-палива в промислову експлуатацію, адже від того залежать перспективи розвитку російського ядерно-паливного комплексу, що нині відчуває недозавантаження потужностей. Тож, збройний уран, так чи інакше, буде утилізуватися, оскільки цей спосіб є набагато дешевшим за переробку відпрацьованого палива реакторів на теплових нейтронах.

До того ж, будь-яка країна, яка володіє потужностями, пов’язаними із повним ядерно-паливним циклом, теоретично може напрацьовувати збройний плутоній.

В Росії це технологічно можливо й через те, що там продовжується експлуатація реакторних установок "чорнобильського" водно-графітового типу РБМК. Цей вид реакторів, по суті, є "цивільною" адаптацією промислових реакторів, що застосовувалися для напрацювання збройного плутонію.

Водночас, Росія може використати призупинення виконання Угоди в якості приводу до припинення участі американських фахівців в інспекціях об’єктів її ядерної промисловості чи звинувачення їх у промисловому шпигунстві.

З іншого ж боку, попри невисоку вагу, що надавалася Угоді обома її сторонами, вона цілком може бути використана тими силами в американському політикумі, що виступають за модернізацію ракетно-ядерного потенціалу.

Зокрема, в даному контексті, призупинення виконання угоди Москвою можна розглядати як один з кроків до подальшої ревізії угод зі скорочення наступальних озброєнь (СНО-3) та знищення ракет середньої й малої дальності (РСМД).

Втім, той факт, що обсяг висунутих російською стороною вимог не є співмірним із масштабом домовленостей стосовно збройного плутонію, є чи не очевидним. Проте

ризик бути втягнутою в новий виток гонки озброєнь, до якого Росія наразі навряд чи є готовою з огляду на економічні причини, є як ніколи високим.

Тож такого роду "асиметрична" реакція на вихід США із переговорів по "сирійській проблематиці" може обернутися куди більш вагомими наслідками для офіційної Москви. 

Автор: Віктор Савінок,

експерт з питань екології та енергетики МЦПД "Progress"