Невдалий путч, змова сербських та російських агентів для повалення чорногорської влади – ця тема досі є актуальною для європейських та українських ЗМІ.

Тепер, коли пристрасті трохи вщухли, можна проаналізувати, що і чому не відбулося в Чорногорії.

Але спочатку треба викласти декілька місцевих особливостей.

Весь час після відновлення незалежності країни, з 2006 року, влада та громадяни Чорногорії радо вітали Росію та росіян – як джерело доходів державного та особистого бюджету чорногорця.

Значна частка туристів, покупців нерухомості, підприємців у приморському регіоні, найбільших інвесторів в курортний бізнес – це все росіяни та близький до них бізнес. 30% туристів прибуває з Росії.

І це далеко не все. Від 6 до 10 тисяч росіян – а це близько 1% від усього населення країни – проживають тут постійно. З 4200 усіх іноземних підприємств в Чорногорії третина належить громадянам РФ.

З Російською Федерацією як з економічним партнером традиційно не хотіла сваритися жодна провідна політична партія Чорногорії.

Не є винятком і правляча політична сила під керівництвом відомого євроатлантиста Міло Джукановича. За місяць до нинішніх парламентських виборів, у вересні цього року, уряд Чорногорії на чолі з Джукановичем підписав договір про концесію на розвідку і видобуток нафти і газу на чорногорському шельфі з міжнародним консорціумом у складі Eni (Італія) та ВАТ "НОВАТЕК" (Росія).

З 2014 року ця газова компанія з РФ, у зв'язку з подіями в Україні, перебуває під санкціями США, Канади та Австралії, але не Євросоюзу. Тому формально Чорногорія, як і весь час до того, діяла відповідно до європейської санкційної політики щодо РФ.

Травень 2014 р. Заголовок передовиці: "ЗАГРОЗА. Чорногорія – ціль російських ракет"

В цьому контексті дещо несподіваним став той факт, що економічна співпраця з РФ не змусила Чорногорію відмовитися від курсу на євроатлантичну інтеграцію.

Чорногорська влада впевнена, що тільки членство в Альянсі принесе країні та всьому регіону стабільність, створить умови для розвитку і не збирається відмовлятися від своїх планів.

Процес вступу до НАТО було активізовано навесні 2014 року, одразу після анексії Криму та початку військового конфлікту на Донбасі. "В певний момент ми всі стали занадто розслаблені, здавалося, справа зроблена, а потім вони прийшли в Україну і розбудили нас", - констатував Міло Джуканович в середині травня 2014 року і пообіцяв прискорити приєднання країни до Альянсу.

Кремль тоді не знайшов нічого кращого, як вустами депутата Державної думи РФ Михаїла Дегтярьова погрожувати зробити з Чорногорії мішень для російських ядерних ракет у разі її вступу до НАТО.

Але рух до Альянсу вже почався, і зупинити його не вдалося.

З того часу Чорногорія виконала усі офіційні вимоги, зокрема реформувала силові структури згідно з "натовськими" стандартами та офіційно схвалила вступ до Альянсу на державному рівні – чорногорський парламент у вересні минулого року ухвалив резолюцію про підтримку інтеграції Чорногорії в НАТО.

Зараз країна чекає на завершення формальностей від самого Альянсу – процедури ратифікації протоколу вступу Чорногорію до НАТО усіма членами цього блоку (на сьогодні документ схвалили 13 держав з 28).

Чорногорська влада весь довгий час шляху до НАТО транслювала думку, що членство в Альянсі не має призвести до погіршення стосунків з Росією. Незважаючи на парадоксальність такого погляду, це була офіційна позиція чорногорської влади.

Колишній посол РФ у Чорногорії перед свої від’їздом додому влітку 2015 року активно виступав у ЗМІ із порадами, як чорногорці мають діяти в питанні вступу до НАТО. У відповідь біля російського посольства в Подгориці розмістили цей білборд

Міло Джуканович оприлюднив її, зокрема, в інтерв’ю російському телеканалу "Дождь" у березні цього року: "Ми вважаємо, що наш шлях до Євросоюзу і НАТО – в наших інтересах. Але він у жодному разі не викликаний нашим бажанням завдати комусь шкоди. І нам шкода, що Росія так сприймає чорногорське членство в НАТО. Сподіваємося, що це тимчасово і не несе небезпеки тривалого порушення відносин між Чорногорією і Росією".

Політика комбінування економічного співробітництва з Росією з підготовкою до вступу в ЄС та НАТО тривала роками майже без проблем. Але коли євроатлантичні плани Чорногорії почали ставати реальністю, ставлення Росії до Чорногорії різко погіршилося.

Врешті-решт, стався вибух. В прямому розумінні цього слова.

Восени минулого року, після ухвалення резолюції стосовно НАТО в чорногорському парламенті, опозиція організувала багатолюдні акції протесту. Протестувальники розгорнули невеличке наметове містечко біля будинку парламенту – Скупщини, збирали мітинги на головній площі столиці та в регіонах.

Основними лозунгами була вимога відставки "корупціонерів при владі" (в першу чергу – Джукановича). Але в реальності рушійною силою протестів стали заклики "Не у НАТО".

Прапори Сербії та Росії, портрети Путіна, сербських воєначальників та політиків часів югославської війни – увесь цей антураж мітингувальникам не вдалося приховати за чорногорськими державними символами. Деякі організатори і учасники явно не були задоволені саме такою картинкою та спрямованістю акції – в опозиції дійсно були різні політичні сили, але саме антинатовські, просербські та проросійські взяли гору.

Кульмінацією минулорічного "чорногорського Майдану" стала спроба штурму Скупщини. В хід пішли коктейлі Молотова, каміння… Поліція застосувала сльозогінний газ, кийки… Декілька десятків протестувальників та поліцейських отримали поранення.

На цьому протести були завершені.

"Це була спроба поставити під загрозу конституційний лад Чорногорії з чітким прагненням домогтися насильницької зміни влади і перегляду стратегічних напрямків державної політики Чорногорії", - прокоментував тоді ці події Міло Джуканович в ексклюзивному інтерв’ю хорватському телеканалу HRT.

За його словами, організатори протестів мали бажання не тільки змінити уряд, призупинити рух країни на європейському та євроатлантичному шляху, але і скасувати результати демократичного референдуму 2006 року, на якому Чорногорія проголосувала за відділення від Сербії та державну незалежність.

В ефірі HRT чорногорський лідер вперше відкрито звинуватив Росію та Сербію у тому, що вони відіграють активну роль у підготовці до повалення влади в Подгориці.

За рік ситуація знову загострилася. Чому тільки за рік? Напевно, просербська, проросійська та антинатовська опозиція мала надію перемогти на виборах до Скупщини і завдяки тому, що Чорногорія – парламентська республіка, отримати всю повноту влади в країні та, в першу чергу, скасувати рішення щодо вступу до НАТО.

Але у реальних керівників цих сил, судячи з усього, не було такої впевненості, і тому вони підготували план "Б".

Опозиція ввечері, після закриття виборчих дільниць, мала зібратися на мітинг в центрі столиці біля парламенту. Заколотники у формі, що була схожа на форму чорногорських спецпризначенців, мали заздалегідь проникнути в будинок Скупщини і влаштувати розстріл опозиційної акції.

Інша група путчистів планувала захопити прем’єр-міністра Міло Джукановича. За деякими джерелами, також йшлося про блокування казарм силовиків.

Кривава вистава мала закінчитися насильницькою зміною влади.

Чорногорські правоохоронці напередодні дня виборів розкрили та затримали групу, що мала втілити цей план у життя. Як виявилося, безпосередніми керівниками акції були колишній начальник жандармерії Сербії (!), нині лідер "Патріотичного фронту Сербії" Братіслав Дікич та ще один сербський громадянин – Александр Сінджелич, лідер товариства "Srpski vukovi" ("Сербські вовки"), який до того встиг повоювати за "ДНР".

Братіслав Дікич в залі суду

Сербія, як не дивно це виглядає, не стала покривати заколотників, а провела своє розслідування, за підсумками якого не тільки не спростувала докази чорногорців, а навпаки, посилила їх та додала подробиць.

Секретар Радбезу РФ Микола Патрушев, який здійснив термінову поїздку до Белграда, напевно, намагався залагодити скандал. Його візит супроводжували суперечливі повідомлення у ЗМІ, які подавали, а потім спростовували інформацію то про депортацію російських учасників заколоту з Сербії до Росії, то про вибачення Патрушева перед сербами.

Але, резюмуючи поточні новини, можна зробити висновок, що місія російського чиновника таки була миротворчою і хоча б частково вдалася.

На сьогодні чорногорська прокуратура офіційно звинувачує в організації путчу "російських та сербських націоналістів", тобто офіційні Белград та Москва виведені з-під удару.

Натомість було заявлено про причетність до змови "політичної структури" з Чорногорії.

Серед обвинувачених заколотників зараз фігурують лише два неназваних росіянина – нібито куратори усієї операції, з якими Сінджелич, за деякими даними, міг познайомитися на Донбасі – а також сербські та чорногорські громадяни. Всього біля 20 людей. Сінджелича декілька днів тому правоохоронні органи Сербії видали чорногорським колегам. Другий заколотник, Дікич, днями був переведений з тюрми до лікарні в одному з чорногорських міст у зв’язку з поганим станом здоров’я.

В розпорядженні груп, які формували організатори з Сербії, було багато вогнепальної зброї (50 автоматів та 50 пістолетів), вибухівка, спецзасоби, обмундирування та спорядження.

Розслідування ще триває.

Чорногорська опозиційна преса подає повідомлення про хід розслідування спроби перевороту досить іронічно. Але розмови щодо можливого інсценування заколоту поступово зникли з регіонального інформполя, і тепер цієї версії дотримуються в основному лише російські джерела, хоча спочатку деякі ЗМІ (сербські та боснійські) активно поширювали ці чутки.

По-перше, не знайшлося даних, що підтверджували б історію про те, як Джуканович інсценував заколот проти себе, заплативши "заколотникам" 100 тис. євро.

По-друге… Це вже суто психологічне пояснення. Річ у тім, що Чорногорія – дуже маленька країна, і будь-яка брехня тут обов’язково рано чи пізно розкриється… і що далі?

Така масштабна брехня лідера держави обернулася би повною катастрофою не тільки для самого Джукановича, а й для його партнерів, соратників, для всієї його родини та потомків ще довгі-довгі роки.

Також дуже дивно було б, якби лідери сербських радикальних організацій, колишні військові, несподівано вирішили взяти участь у фарсі. Це зовсім не по-балканськи.

З максимальною серйозністю та близько до серця інформацію про путч та причетність до нього Росії сприйняла російська громада Чорногорії. Близько двохсот росіян (в тому числі відомий політтехнолог та арт-менеджер Марат Гельман, що зараз живе в Будві) підписали та розіслали в місцеві ЗМІ лист з осудом спроби насильницької зміни влади та зовнішнього втручання в чорногорські справи.

Представники російської діаспори Чорногорії впевнені, що після таких подій ставлення чорногорців до них має суттєво погіршиться, і хочуть цього уникнути.

Відкритий лист "російськомовної діаспори в Чорногорії" з осудом путчу

Тим часом правоохоронці дійсно почали вивчати діяльність проросійських організацій. Так, чорногорська прокуратура перевіряє "Балканське козаче військо", про створення якого було заявлено у вересні поточного року (за місяць до парламентських виборів) на спільному заході місцевих "козаків" та російських "Нічних вовків" у Которі.

Прості чорногорці – навіть ті, що симпатизують опозиції, – обурюються тим, що їх хотіли використати як гарматне м'ясо для захоплення влади.

І хто – брати, серби з росіянами! Це найбільш обурює, зокрема, визнаних політичних експертів №1 – місцевих таксистів.

Головна причина незадоволення чорногорців планами щодо терористичних нападів криється в тому, що в Чорногорії не було військових зіткнень під час югославських війн 1990-х – початку 2000-х років. Для мешканців країни цей факт є дуже важливим.

Саме на тому, що Чорногорії вдалося прожити мирно часи, коли навколо вирували війни, наголошував Міло Джуканович під час урочистої промови на святкуванні 10-річчя незалежності Чорногорії в травні цього року в Подгориці (так, бази югославської армії зазнали бомбардувань і на чорногорській території, але саме бойових дій тут дійсно не було).

Чорногорія – єдина частина СФРЮ, що вийшла зі спільної з сербами держави мирним шляхом – після проведення визнаного усім світом референдуму про незалежність.

Значна частина громадян це справді цінує, і тому дуже мало в країні тих, хто хоче влаштовувати на вулицях своїх міст бійки та зіткнення. Тим більше, що досвід чорногорців показує: своєї мети вони можуть досягати мирно – потрібні лише час, терпіння та політична воля.

Автор: Наталя Іщенко,

підприємець з Чорногорії,

Подгориця – Котор – Київ