2016 рік мало для якої країни видався легким, однак для Туреччини він був особливо бурхливим.

В країні ледь не щомісяця відбувалися теракти ІДІЛ або екстремістських курдських організацій. Гучна сварка з Росією через збитий винищувач наприкінці 2015 року трансформувалася у не менш стрімке зближення з червня. Досягнення у березні домовленості з ЄС щодо стримування біженців в обмін на просування європейського порядку денного змінилося взаємними звинуваченнями та ультиматумами вже восени.

Дійшов до найгіршого за останні роки рівня конфлікт з курдами: "превентивні удари" по сирійських курдах та арешти керівництва прокурдської партії закрили можливості для компромісів.

На цьому тлі стрімко девальвувала ліра та проявилися інші економічні проблеми.

Однак поворотним для країни безумовно став невдалий військовий переворот 15 липня, а надто масштаби реакції на нього. Поклавши всю відповідальність за організацію перевороту на рух Фетхуллаха Гюлена, влада почала масштабні чистки небажаних елементів.

Протягом останніх півроку було заарештовано близько 40 тисяч осіб, в т.ч. понад 100 журналістів, більше 120 тисяч людей було звільнено з роботи чи призупинено їхні повноваження на посадах.

Втім, навіть розправа з недавніми союзниками (а до 2013 року Партія справедливості і розвитку Ердогана та рух Гюлена співпрацювали) не є стратегічною метою. У перевороті Ердоган побачив, за його ж висловом, "подарунок небес", що дозволить йому знищити рештки опозиції та сконцентрувати власну владу.

Намагання Ердогана перетворити Туреччину на президентську республіку тривають вже кілька років. До липня йому не вистачало ані голосів власної партії у парламенті, ані згоди решти політичних гравців для втілення цього сценарію. Лише повторні парламентські вибори листопада 2015 року дозволили йому наростити кількість депутатів Партії справедливості та розвитку до 316.

Жорстка ж реакція на спробу перевороту та перехід до антикурдської політики забезпечили Ердогану підтримку лідера Партії націоналістичного руху (39 голосів у парламенті) Девлета Бахчелі в жовтні 2016 року. Разом вони здатні подолати поріг у 330 голосів, аби внести такі зміни до Конституції за підсумками референдуму.

Відтак омріяне встановлення президентської республіки почало набувати реальних обрисів, а діяльність в цьому напрямку різко активізувалася.

Кілька тижнів тому до парламенту було подано 18 пропозицій правок до Конституції і в останні дні грудня їх затвердила конституційна комісія парламенту. За найсприятливішого сценарію, вже в січні весь пакет може бути затверджений на пленарному засіданні, відкривши шлях до проведення референдуму навесні - на початку літа 2017 року.

Про які ж зміни йдеться?

По-перше, президент обиратиметься всенародним голосуванням, зможе правити протягом двох п'ятирічних термінів, а також отримає можливість підтримувати офіційні зв’язки з власною партією. Останнє було ключовою вимогою Ердогана, адже зараз це заборонено чинним турецьким законодавством.

По-друге,

уряд формуватиметься президентом незалежно від парламенту, а посаду прем’єр-міністра буде взагалі скасовано.

Подібним чином президент буде вільним у справі призначення своїх помічників та заступників, сконцентрувавши в своїх руках буквально всю повноту виконавчої влади.

По-третє, парламентські та президентські вибори проводитимуться одночасно. Для цього каденція парламенту продовжується з 4 до 5 років.

Це різко посилює контроль президента над парламентом. Паралельно пропонується збільшити чисельність парламенту (з 550 до 600 депутатів) та знизити вік для кандидатів в депутати з 25 до 18 років.

По-четверте, парламент і президент матимуть повноваження вибирати членів Вищої ради суддів і прокурорів: з 13 членів 7 обиратиме парламент і 6 особисто президент.

По-п’яте, президент отримає право додаткового цивільного контролю армії через створення спеціальної Державної наглядової ради.

Також президент отримає право призначати голову Генерального штабу ЗС Туреччини, зменшиться чисельність Національної ради безпеки та буде запроваджено високі військові суди. Це має завершити тривалий проект Ердогана з нейтралізації армії, що десятиліттями відігравала контролюючу роль захисника секулярної вестернізованої держави, як політичного гравця.

В разі успіху референдуму (а останні опитування показують близько 55% підтримки на його користь з боку турків) після дворічного транзитного періоду, коли заборонені дострокові вибори,

виникне жорстко централізований навколо президента режим з ліквідацією противаг у вигляді прем’єр-міністра, армії чи судів.

Партійність президента та синхронність виборів забезпечуватимуть єдину виконавчо-законодавчу вертикаль, єдиним джерелом легітимності якої буде загальнонаціональне голосування. Це нагадує концепцію мажоритарної демократії, варіанти якої можемо бачити, зокрема, в Росії.

Що стосується особисто Реджепа Таїпа Ердогана, то його правління теоретично може тривати аж до 2029 року (два п’ятирічних терміни з 2019).

Ключовим тут є те, що метою Ердогана не є влада заради влади чи влада заради економічного визиску.

В нього є власна візія і бажання увійти в історію.

Подібно до його ситуативного союзника Путіна, який оплакує розвал СРСР як найбільшу трагедію ХХ сторіччя, Ердоган переймається османським спадком.

Нагадаємо, що сучасна Туреччина була заснована у 1923 році після того, як Османська імперія програла у Першій світовій війні і була "розібрана" переможцями на шматки. Лише після війни за незалежність під проводом Мустафи Кемаля Ататюрка та підписання Лозаннського договору Туреччина відбулася як модерна секулярна республіка в сучасних кордонах.

Ататюрк зневажав занепалу Османську імперію та її спадок, запровадив світськість та скасував халіфат, замінив арабське письмо латиницею та взяв загальний курс на модерний, світський, вестернізований режим. Армія стала основною інституцією, яка охороняла його спадок останніми десятиріччями, нерідко безпосередньо втручаючись шляхом переворотів, коли їй видавалося, що уряд надто далеко відходить від встановлених меж.

Ердоган вважає, що за століття, яке минуло після падіння Османської імперії, і після десятиліть кемалізму, прийшов час суттєво оновити турецьку державу. Тож у 2017 році, отримавши контроль над повнотою влади, він спробує демонтувати кемалістську державу та світські порядки. Невипадково реакція на переворот 15 липня нерідко загортається в риторичну обгортку "Другої війни за незалежність".

У внутрішній політиці це проявиться через подальшу відмову від принципу світськості на користь ісламізму, який все далі відходить від поміркованої версії, з якою Ердоган вперше переміг на виборах у 2002 році.

Ілюстрацією цього є те, що новорічній стрілянині в стамбульському клубі передувала агресивна кампанія щодо небажаності святкування Нового року як непритаманного правовірним свята, з "жартівливими" сценами насильства щодо Санта-Клауса (якого в Туреччині сприймають радше як Діда Мороза, новорічного персонажа), що транслювалися на загальнонаціональних телеканалах.

Зовнішня політика нової Туреччини вже почала відходити від максими Ататюрка "мир вдома, мир в усьому світі", яка фактично означала утримання від авантюр в регіоні.

Нова активна політика Туреччини з безпосереднім військовим залученням у Сирії провіщає нову еру з фокусом на колишніх територіях Османської імперії, яка межує з намаганнями встановити власні сфери впливу в регіоні. Йдеться про позиціювання Туреччини як захисника сунітів на противагу Ірану, що підтримує шиїтів, з чого слідують намагання посилити позиції сунітів в Сирії, Іраку, Лівані, Ємені.

Новий підхід починає оформлюватися у численних політичних заявах, які переосмислюють загальноприйняті історичні інтерпретації.

Зокрема, Ердоган та його прихильники з осені 2016 року почали публічно критикувати Лозаннський договір 1923 року.

В новій інтерпретації підписання Лозаннського договору, за яким Туреччина втрачала частину територій, визначену в Національному пакті 1920 року, в тому числі сирійську, іракський Мосул та острови Егейського моря, що відійшли до Греції, було нав’язаним рішенням і ледь не зрадою національних інтересів.

Також підкреслюється інтерес до долі турецьких меншин, що залишилися за межами цих кордонів. Наразі цей дискурс в основному використовується для внутрішньополітичної мобілізації та для обґрунтування залучення Туреччини в регіональні конфлікти, однак деякі оглядачі починають вбачати в ньому нотки майбутнього політичного ірредентизму.

Чи вдасться Ердоганові стати "Новим Ататюрком" чи "Антиататюрком", а чи турецьке суспільство виявиться здатним на спротив - покаже час.

Новий курс Туреччини - це трагедія для так званих "білих турків": глобалізованих і вестернізованих представників середнього класу, мешканців великих міст.

Для Ердогана ж і його релігійної, провінційної електоральної бази – це довгоочікуваний шанс на побудову правильної Туреччини.

Така нова Туреччина, принаймні в планах її потенційного фундатора, виглядає як держава поміркованого сунітського ісламізму з жорстко консолідованим режимом президента-партійного лідера, яка веде активну політику в регіоні привілейованих інтересів, визначених історичним спадком Османської імперії.

І в центрі творення нової Туреччини Реджеп Ердоган, якого все частіше називають султаном Таїпом, незмінно бачить себе.

Автор: Надія Коваль,

експерт "Українського інституту майбутнього",

експерт Ради зовнішньої політики "Українська призма"