Інтенсифікація переговорів щодо об’єднання Кіпру в 2015-2016 роках давала ЄС надію на такий потрібний останнім часом позитивний імпульс для його подальшого розвитку.

На тлі сумної ситуації в Україні та Сирії, об’єднання Кіпру мирним шляхом стало б потужним практичним підтвердженням панівної в ЄС позиції щодо вирішення конфліктів невійськовим шляхом, демократичними інклюзивними переговорами зацікавлених сторін та досягненням вигідних для всіх компромісних рішень.

З іншого боку, об’єднання острова призвело б до інтеграції північної частини Кіпру до ЄС. Таке порівняно невелике, неконфліктне і маловитратне розширення не подолало б наслідки Brexit, та все ж могло б показати, що, попри удари, ЄС рухається в правильному напрямку.

Тому президент Єврокомісії Жан-Клод Юнкер, відкриваючи мальтійське головування в Раді ЄС 11 січня, наголошував як на своїй особистій зацікавленості в досягненні результату, так і на тому, що сучасна ситуація – унікальний шанс, який не можна втратити.

Проте вже наступного дня переговори за участю держав-гарантів, які мали засвідчувати вихід процесу на фінальну стадію, достроково перервалися.

Вони будуть відновлені з 18 січня, однак на нижчому рівні і з неясними перспективами.

І хоча частина гравців продовжує повторювати, що ми ось-ось наблизимося до остаточного рішення, буквально за кілька тижнів чи максимум місяців, інші починають акуратно вказувати на тривалість процесу і марність надмірного оптимізму.

Тож чого, власне, варто очікувати?

Нагадаємо, що кіпрський конфлікт – це один з найгарячіших вимірів більш широкого греко-турецького конфлікту. На Кіпрі, що перебував під британським колоніальним управлінням, у 1950-х роках почалося збройне повстання з метою так званого "енозису" - приєднання острову до Греції як невід’ємної частини.

Британська влада вирішила, що для збереження власних військових позицій в Східному Середземномор’ї вона потребує кіпрських військових баз, а тому просувала варіант незалежності Кіпру. Її принциповим елементом стало підняття політичного статусу турецької меншини і залучення Туреччини до міжнародного формату.

Результатом стали рішення, за якими 1960 року була заснована незалежна Республіка Кіпр як держава двох народів з трьома гарантами безпеки – Великою Британією, Грецією та Туреччиною. Система гарантій передбачала право військового втручання в разі агресії.

Незалежність Кіпру мала доволі проблематичний старт: права турків-кіпріотів в державному управлінні методично утискалися, а націоналістичні грецькі організації розпочали хвилю терору. Сполучені Штати змогли ультимативним чином утримати Туреччину від військового втручання в 1960-х роках, однак після спроби грецького перевороту в 1974 році, спрямованого на формальний "енозис", воно зрештою відбулося.

З 1974 року встановився турецький контроль понад третини території острова (за чисельності турецької меншини у 18%), що призвів до величезної хвилі біженців (понад 130 000 греків з півночі та понад 40 000 турків з півдня), наповнення його турецькими військовими (30-40 тис.) та переселення турецьких колоністів з материка (наразі - до половини місцевого населення).

Після насильницького розділення острова на дві етнічно гомогенні половини турецька частина у 1983 році проголосила себе незалежною державою Турецькою республікою Північного Кіпру. Втім, жодна держава, окрім Туреччини, її не визнала.

Спроби вирішити конфлікт почалися вже за кілька років після військової операції.

Попри певні модифікації, до цього моменту вирішення потребують питання присутності турецької армії на півострові, збереження чи скасування режиму гарантій, що може слугувати виправданням для військового втручання, зміни територіального режиму на користь більш чисельного грецького населення, повернення або ж матеріальні компенсації за втрачену власність та нерухомість, структура майбутньої федерації "двох зон і двох спільнот" та модальності європейської інтеграції Північного Кіпру.

Найбільш амбітна спроба вирішити проблему мала місце перед розширенням ЄС у 2004 році: аби до європейської сім’ї увійшов єдиний, об’єднаний Кіпр.

Момент видавався ідеальним, адже поміркований ісламістський прем’єр Туреччини Реджеп Таїп Ердоган розпочав своє правління з відчутно проєвропейської політики. Він намагався використати потепління в стосунках з Грецією, яка у 1999 році зняла своє вето на вступ Туреччини до ЄС, що дозволило розпочати формальні переговори.

Однак, як відомо, план Кофі Аннана, за який на референдумі проголосували понад 60% турків-кіпріотів, був рішуче відкинутий греками-кіпріотами (76% проти).

Що ж змінилося у 2015-2016 роках?

Перш за все, на чолі обох спільнот стали лідери, віддані ідеї возз’єднання – Нікос Анастасіадес та Мустафа Акинчи. Для Акинчи відновлення переговорів стало одним з елементів платформи, з якою він виграв вибори у 2015 році.

По-друге, Південному Кіпру після фінансової кризи 2011 року потрібна інтенсифікація економічного розвитку, яку прогнозують після об’єднання, а Північному – аналогічний імпульс до розвитку через досягнення членства в ЄС.

Вирішення конфлікту зробить можливим також початок видобутку нафти і газу на кіпрському шельфі, з перспективою подальшого продажу його, наприклад, Туреччині. Остання мала б бути зацікавлена в цьому в рамках продовження стратегії на розбудову енергетичного хабу та зменшення залежності від поставок з Росії, не згадуючи про покращення стосунків з ЄС, яке ще було актуальне на момент досягнення угоди щодо близькосхідних біженців в березні 2016 року.

Логіка ЄС згадувалася вище, а щодо ООН, то фактично кожен генеральний секретар, починаючи з У Тана в 1960-х роках, намагається здобути лаври миротворця в кіпрському контексті.

Розпочавши мирний процес невдовзі після обрання Акинчи президентом у квітні 2015 року, лідери понад 20 місяців присвятили активним переговорам, останні раунди яких пройшли в швейцарських Мон Пелерені в листопаді 2016 та Женеві у січні 2017 року.

Нікос Анастасіадес та Мустафа Акинчи

Ці переговори проходять за логікою від найпростішого до найскладнішого. В теорії досягнення згоди з менш болючих питань дозволить побудувати клімат довіри між сторонами зі сподіванням, що в такому кліматі стане можливим узгодити якісь більш принципові речі.

Наразі, як повідомляється, сторони більш-менш дійшли згоди щодо формування федерального уряду за бельгійським зразком, обговорили механізми адаптації турецького Кіпру до законодавства ЄС та оцінювання втраченої власності за результатами вторгнення 1974 року.

Попередні домовленості з конфліктних безпекових питань мали включати

турецькі поступки територією (з 36% до 29,2% острова) в обмін на грецьку поступку щодо запровадження принципу ротації посади президента.

Сторони також зачепили проблему поступового виведення турецьких військ, хоча не погоджувалися щодо таймінгу. За греко-кіпрським планом, це мало зайняти 1-3 роки, за турко-кіпрським – до 15 років. Однак створеного гарного клімату і приязних особистих стосунків очільників виявилося недостатньо для фіналізації цих домовленостей.

На перший план вийшли держави-гаранти. Якщо Велика Британія згодна на значні поступки, зокрема, повернути до 3% територій, зайнятих її військовими базами, та позбутися статусу гаранта, то з Грецією і Туреччиною все складніше.

Ердоган у 2004 році та Ердоган у 2016 році – це два різних турецьких політики. Його стосунки з ЄС протягом останніх півроку досягли рекордно низького рівня, а відтак потреба вирішення проблеми Кіпру, яка ще десятиліття тому вважалася чарівною паличкою для розблокування безкінечного процесу турецької європейської інтеграції, втратила свою нагальність.

До того ж, торуючи власний шлях до розширення президентських повноважень, він не може ризикувати підтримкою турецьких націоналістів, для яких виведення турецьких військ, відмова від права гарантувати безпеку турків-кіпріотів чи зміна кордонів на Кіпрі не є допустимими опціями.

Візит Ердогана до Північного Кіпру

Однак саме демарш міністра закордонних справ Греції, Нікоса Коціаса, прихильника геополітичних концепцій та розвитку стосунків Греції з Росією та Китаєм, розпочав ефект доміно, коли одне за одним питання переговорів почали перетворюватися з майже залагоджених на принципово невирішувані. На імпровізованій прес-конференції 11 січня Коціас заявив, що виведення турецьких військ з острова повинне розпочатися негайно після об’єднання, і додатково підкреслив, що суть кіпрської проблеми – іноземна окупація.

Вже наступного дня Ердоган в ефірі турецького телебачення NTV проголосив, що турецька армія залишиться на Кіпрі назавжди.

Деструктиву додав турецький прем'єр Біналі Йилдирим, заявивши, що ідея зробити ЄС гарантом безпеки на острові (президент Анастасіадес, за деякими даними, намагався просунути ідею міжнародної поліцейської місії) не має сенсу, а також що Турецьку республіку Північного Кіпру не влаштовують запропоновані територіальні поступки.

Далі повідомлення посипалися як з відра.

Обмін картами з пропозиціями нових кордонів не призвів до бажаного результату: обидві сторони надіслали в ООН листи, що пропозиції візаві – неприпустимі. Зокрема, турки-кіпріоти не хотіли повертати колишнє грецьке місто Морфу (або ж турецькою – Гюзельюрт), оскільки це вимагало б відселення 18 тисяч турків, що замешкали там протягом останніх 40 з лишком років.

Акинчи, якого дуже жорстко критикували за те, що він взагалі виніс табуйоване питання режиму гарантій на порядок денний переговорів, під тиском суспільної думки (89,4% турків-кіпріотів виступають за збереження турецької присутності) про неприпустимість подібних болючих компромісів, почав говорити про першочергове значення турецьких гарантій для безпеки його народу.

На цьому тлі греки не поспішають погоджувати принцип ротації президентства, оскільки вважають його таким, що надмірно фаворизуватиме турецьку меншину, а також численних переселенців з материкової Туреччини, які з часу завоювання суттєво змінили етнічний склад населення на турецьку користь.

Громадська думка на обох частинах півострова – яка важлива, адже передбачаються паралельні референдуми щодо досягнених домовленостей, – налаштована доволі скептично і щодо самої можливості досягнення домовленостей, і щодо припустимості окремих поступок.

Тому наразі, якщо сторони утримуватимуться від різких заяв і дій, здатних зруйнувати цілу конструкцію, найімовірніше подальше тривале технічне проведення переговорів у форматі  Женевського процесу. 

Автор: Надія Коваль,

експерт "Українського інституту майбутнього",

експерт Ради зовнішньої політики "Українська призма"