Про зростання європесимістичних, євроскептичних та просто популістських тенденцій в країнах ЄС вперше серйозно заговорили після виборів до Європейського парламенту в травні 2014 року.

На той час цю тенденцію в основному пояснювали наслідками фінансової кризи, що особливо гостро відчувалися у країнах умовного Півдня.

Символом цих проблем стала Греція – глибинна криза звела на маргінес дві системоутворюючі партії, які домінували на грецькій політичній сцені десятиріччями, правоцентристську "Нову демократію" та соціалістичний ПАСОК. З січня 2015 року при владі знаходиться на перший погляд неймовірна коаліція ліворадикальної СІРІЗА та праворадикальної АНЕЛ, а у парламенті надійно закріпилася невелика фракція неонацистської партії "Золотий світанок".

По суті, Греція, яку часто називають "колискою Європи", першою показала новітній європейський тренд.

Коли наслідки фінансової кризи та її поборювання доповнилися кризою біженців, популізм, євроскептицизм, суспільна поляризація почали нарощувати популярність по всьому континенту. У політичному ландшафті ЄС розпочалися тектонічні зсуви.  

Партії та рухи, які ми дуже узагальнено називаємо "популістами", надзвичайно різноманітні: вони можуть бути правими чи лівими, консервативними чи революційними, більш чи менш радикальними. Однак знаменник, що їх об’єднує – це євроскептицизм.

У євроскептицизму, знову ж таки, безліч облич. Деякі рухи керуються своїм баченням ЄС як союзу суверенних держав, які співпрацюють у певних сферах, однак зберігають контроль над більшістю політик. Інші зосереджуються на критиці окремих сфер інтеграції – наприклад, свободи пересування в Шенгенській зоні чи доцільності перебування в зоні євро.

Найрадикальніший варіант – це вихід країни з ЄС.

Станом на початок 2017 року оптимізм викликає той факт, що Греція все ж залишається єдиною країною ЄС, де керує відверто популістичний уряд. Більше того, ЄС вдалося нейтралізувати його радикальні ініціативи через невеликий розмір та залежність країни і у фінансовому плані, і в контексті вирішення кризи біженців.

Більше занепокоєння на європейському рівні викликають правоконсервативні уряди Польщі та Угорщини, які перебувають у стані перманентного конфлікту з європейськими інституціями не лише щодо планів розселення біженців, а й щодо обраного шляху внутрішнього розвитку. Конфлікт навколо обмежень урядом ПіС повноважень Конституційного суду та медіа завів у глухий кут стосунки Польщі та ЄС і навіть призвів до погроз застосування санкцій.

Однак вразливість політичних систем зростає. Суспільна поляризація розбиває традиційні партійні структури та посилює нестабільність.

В Іспанії епопея із затвердженням уряду Маріано Рахоя тривала більше 9 місяців, з проблемами перезатверджувався уряд Енди Кенні в Ірландії, в Австрії вдалося обрати президента лише з другої спроби, правоцентристи віддали владу соціалістам у Литві, а технократи – в Румунії, популярність президента Франції в останні місяці вимірюється однозначними цифрами, а "Альтернатива для Німеччини" здобула важливі перемоги на місцевих виборах.

Хиткі системи вразливі до ефекту доміно: обрання Румена Радєва президентом Болгарії в листопаді 2016-го потягло за собою необов’язкову відставку уряду Бойко Борисова та призначення парламентських виборів на весну 2017 року. Також до нових парламентських виборів все ще здатна призвести невдача конституційного референдуму Маттео Ренці в Італії. В обох випадках реальною є загроза перемоги популістичних сил, соціалістів у Болгарії та руху "П’ять зірок" в Італії, вже у 2017 році.

Зрештою, у значній групі країн євроскептичні партії за останні роки посилили своє представництво в парламенті: йдеться про Словаччину, Нідерланди, Польщу, Фінляндію, Австрію, Швецію, Іспанію тощо.

Показово, що якщо раніше праворадикали і популісти були винятком, а їхні спорадичні успіхи стикалися зі стіною несприйняття (казус Йорга Гайдера 1999 року спричинив дипломатичні санкції проти Австрії), то сьогодні вони перетворюються на норму політичного життя.

Радикали і популісти, які не пройшли до урядів, непрямо впливають на еволюцію політики мейнстримових партій. Останні, намагаючись хоч якось врятувати власні рейтинги, нерідко починають модифікувати свою політику й риторику.

Показовим тут є приклад Нідерландів, де прем’єр не ризикнув піти проти рішення формально консультативного референдуму, або ж Франції, де на праймеріз правих і центристських сил переміг представник консервативної платформи, вже не згадуючи про фатальне рішення Девіда Кемерона провести референдум щодо Brexit.

Відтак кожен наступний цикл виборів у країнах ЄС все гостріше ставить питання, чи встоїть система, а чи кількість одного дня таки перейде в нову якість і нову реальність.

Поступове нарощування політичної ваги популістичних та євроскептичних сил навіть у середніх та маленьких державах може мати значний кумулятивний ефект.

Однак основна увага у 2017 році буде прикута до президентських та парламентських виборів у Франції та Німеччині, які здатні принести перезавантаження до двох ключових країн.

Ангела Меркель, яку вже встигли проголосити останнім охоронцем ліберальних цінностей та європейської єдності, перебуває під шаленим тиском, тож передвиборна боротьба забиратиме значну частку її часу та ресурсів. Зростання на тлі терактів популярності "Альтернативи для Німеччини", яка цілком може пробитися до Бундестагу, та повернення до німецької політики важковаговика Мартіна Шульца, колишнього голови Європейського парламенту, не робить її завдання простішим.

І хоча Соціал-демократична партія Німеччини в опитуваннях значно відстає від ХДС-ХСС Меркель (22% проти 35%), вона може або залишитися важливим членом коаліції, або створити "червоно-червоно-зелену" коаліцію з зеленими та лівими.

На поточному етапі передвиборчої кампанії у Франції виразно домінують праві сили. Рейтинг кандидатів у президенти очолюють праворадикальна популістка Марін Ле Пен ("Національний фронт") та правий консерватор Франсуа Фійон ("Республіканці").

Ці два чільних кандидати, хоча й суттєво відрізняються у своїй економічній платформі, однак у зовнішній політиці відстоюють споріднені ідеї відновлення впливу Франції на міжнародній арені, боротьби з ісламізмом, балансу сил та співпраці з Росією. Соціалісти, як видається, змирилися з неминучістю власної поразки і більше переймаються загальним майбутнім своєї партії, її безпосереднім виживанням.

Важливо, що через місяць після президентських у Франції відбудуться парламентські вибори, які, можливо, заведуть до парламенту "Національний фронт".

Треті за значенням парламентські вибори відбудуться 15 березня в Нідерландах.

Поведінка прем’єра Марка Рютте і в 2016 році до великої міри визначалася передвиборчою логікою та падінням популярності власної партії, що призвело до значних ускладнень на євроінтеграційному шляху України. Його основний конкурент з "Партії свободи" Герт Вілдерс (рейтинг якого, за різними опитуваннями, складає 31-33% проти 26-28% у Рютте) є одним з найбільш активних євроскептиків на континенті, збирається проводити референдум щодо членства в ЄС на кшталт британського і не вагатиметься щодо остаточного провалу Угоди про асоціацію з Україною.

Зважаючи на високий рейтинг партії Вілдерса, єдиною альтернативою його уряду може стати тільки хитка та нестабільна коаліція всіх інших політичних партій.

Відтак, 2017-й, ювілейний рік сімдесятої річниці підписання Римських договорів, які заклали початок ЄС, стане визначальним у тому, чи дійде процес переформатування європейського політичного ландшафту до точки неповернення, зафіксувавши нову якість ЄС, віддалену від ідеалів "все більш тісного союзу", і чи зможе Україна адаптувати свою політику європейської інтеграції до нових умов і нових викликів.

Автор: Надія Коваль,

експерт "Українського інституту майбутнього",

експерт Ради зовнішньої політики "Українська призма"