Ще місяць тому нинішній розклад президентських виборів у Франції виглядав би як справжня сенсація. Замість відомих політиків, які зійшли з дистанції, президентські перегони очолює маловідомий кандидат.

Наразі Еммануель Макрон займає другу позицію у французьких президентських рейтингах, а в другому турі здатен переконливо здолати лідерку симпатій, праворадикальну Марін Ле Пен.

Звичайно, в Україні більшості це ім'я нічого не скаже. Навіть у Франції з-поміж десятків красномовних епітетів, якими колишнього міністра економіки характеризують конкуренти і преса, найпоширенішим є ovni – абревіатура, що позначає невизначений літаючий об’єкт.

Випускник престижної французької Національної школи управління та колишній співробітник банку Ротшильда, Макрон почав свою політичну кар’єру у 2012 році як радник новообраного президента Франсуа Олланда з макроекономічних питань.

Попри теплі особисті стосунки, Олланд довгий час вагався, чи доцільно призначати свого протеже в уряд. Втім, у серпні 2014 року, коли внутрішній розкол у Соціалістичній партії вилився в урядову кризу, президент піддався на умовляння прем’єр-міністра Мануеля Вальса і призначив Макрона на посаду міністра економіки.

Вальс спочатку вбачав у Макроні однодумця, який допоможе йому впровадити ліберальні економічні реформи попри спротив старої соціалістичної гвардії.

Головним досягненням Еммануеля Макрона на посту міністра став масштабний закон з 308 статей, спрямований на стимулювання зростання та економічної активності, загальновідомий як просто "закон Макрона", який було подано в грудні 2014 року та проголосовано після значних політичних дебатів в серпні 2015.

Однак співпраця з Вальсом швидко перетворилася на жорстку конкуренцію, що нерідко проривалася в публічний простір, а подальші ініціативи Макрона прем’єр блокував. Основною ж претензією Макрона до Олланда стала половинчастість рішень президента і його нездатність довести реформи до кінця.

Шляхом де Голля

Відтак Макрон починає таємно працювати над власним політичним проектом з явним прицілом на президентську кампанію 2017 року. Йдеться про рух "Вперед!" (En marche!), офіційно представлений у квітні 2016 року.

На той час претензії Макрона видавалися дещо самовпевненими – претендент у кандидати перебував у великій політиці менше двох років, не мав власної партійної бази та жодного досвіду на виборній посаді, що у Франції вважається ледь не обов’язковим для потенційного президента.

На подібні закиди Макрон зараз відповідає, що генерал де Голль також не мав депутатського досвіду, але все ж потрапив до Єлисейського палацу. Однак, не маючи перед Францією заслуг, порівняних з деголлівськими, Макрон та його команда зробили ставку на інноваційність свого політичного руху.

"Вперед!", до якого запрошували долучитися прихильників більшості політичних партій, стартував з ініціювання своєрідного "діалогу з народом". За півроку команда Макрона зібрала 25 тисяч анкет щодо того, якими французи бачили свої основні проблеми та майбутнє Франції загалом, провела численні обговорення, семінари, круглі столи та кілька масових заходів.

Такий підхід замислювався як своєрідний антидот і від популізму простих рецептів, і від кабінетної аналітики політичної еліти, неефективність реформ якої пояснювалася відірваністю від реальних потреб народу. Також процес "діагностування" надавав офіційне виправдання відсутності у руху послідовної програми, яка, власне, і мала бути вироблена на основі аналізу зібраних даних.

До кінця осені до руху приєдналося майже сто тисяч осіб, а по всій Франції відкрилося близько 1700 осередків.

Вже влітку стало зрозуміло, що окремий політичний проект Макрона малосумісний з подальшою кар’єрою в уряді.

Відставка Макрона, хоч і була очікуваною, втім, стала шоком для президента, який вважав його своїм політичним сином і розраховував на його підтримку у власній президентській кампанії та розглядав цей демарш як зраду.

Кандидат без програми

Попри зростання рейтингу майже до 15%, ще в жовтні шанси Макрона ніхто серйозно не розглядав. Центристський електорат контролював багатомісячний фаворит передвиборчої гонки Ален Жюппе з партії "Республіканці", та й очільники держави не збиралися здаватися без бою.

Однак поєднання удачі та вдалих політичних ходів показало, що Макрон – не одномоментна політична бульбашка, що, як очікувалося, лусне ще до зими. Зрештою, як кепкували французькі ЗМІ, недарма свого часу він писав диплом про Макіавеллі.

Після того, як Жюппе, Олланд та Вальс почергово зійшли з дистанції, вирішальним фактором злету Макрона став корупційний скандал навколо Франсуа Фійона, який дав йому реальні шанси вийти у другий тур.

"Вперед!" навіть почала реєструвати кандидатів у всіх 577 виборчих округах, націлившись на створення президентської більшості на парламентських виборах, що відбудуться невдовзі за президентськими.

На мітингу в Ліоні 4 лютого, що відкрив вирішальний етап передвиборчих перегонів, Макрону вдалося зібрати понад десять тисяч прихильників (за даними його команди, навіть 16 тисяч).

Вже останніми вихідними Ле Пен чітко визначила його як свого основного супротивника, та й решта кандидатів розгорнула натхненну критику, часом не добираючи виразів: ліворадикальний кандидат Жан-Люк Меланшон загадково й зневажливо охарактеризував Макрона як "галюциногенного гриба".

Найбільш очевидним і сталим пунктом критики, навіть з боку частини прихильників, є все та ж відсутність у Макрона чіткої політичної програми, розмитість, невизначеність і навіть банальність більшості його лозунгів та заяв.

Однак це навмисна стратегія. На переконання Макрона і його команди, немає жодного сенсу писати деталізовану програму з 200+ пунктів (4 лютого Марін Ле Пен оприлюднила президентську програму зі 144 пунктів). Виборці не читають програм і не довіряють їм.

Головним завданням передвиборчої кампанії відтак стає побудова довіри між кандидатом і виборцями на основі спільних республіканських цінностей – свободи, рівності, братерства, світськості тощо. У цьому відношенні Макрон посилається на приклад американського президента Джона Кеннеді, який також не мав деталізованої програми.

Тому програма, презентація якої все ж запланована на початок березня, складатиметься з 10-12 загальних напрямків чи "зобов’язань", які сформують своєрідний "договір з нацією". Ліберальні економічні та лібертаріанські соціальні погляди кандидата має творчо підсумувати команда на чолі з директором з питань програми та ідей Жаном Пізані-Феррі, в минулому – очільником аналітичного інституту France Stratégie.

Єдина Європа – запорука успіху Франції

Визначаючи себе як антисистемного кандидата, Макрон стверджує, що вся післявоєнна політична і соціальна архітектура Франції застаріла і потребує докорінного реформування в епоху цифрових технології та глобалізації.

Саме тому для нього є неактуальним традиційний поділ на правих і лівих, якому він протиставляє поділ на консерваторів і прогресистів, вважаючи себе лідером останніх.

Як показали соціологічні опитування, зростання Макрона в рейтингах відбувалося за рахунок відкушування шматків електорату у всього спектра кандидатів – від Саркозі до Меланшона.

Колишньому міністрові економіки, як не дивно, бракує яскравої візитної картки щодо його планів у внутрішній політиці на кшталт обіцянки Фійона звільнити 500 тисяч бюджетників чи відданості кандидата від соціалістів Амона ідеї безумовного доходу для кожного француза.

Водночас родзинкою Макрона, яка вигідно виділяє його з-поміж суперників, є підкреслено проєвропейське налаштування та пріоритетність франко-німецьких відносин.

Після того, як Ле Пен включила у свою програму референдум щодо членства Франції в ЄС та повернення до національної валюти, франка, протистояння проєвропейських та антиєвропейських настроїв у передвиборчій кампанії досягло апогею.

На початку січня Макрон відвідав Берлін, де в нехарактерній для французького політика манері виступив бездоганною англійською та чітко зазначив, що Франція може бути успішною виключно в рамках Європи. З ним не зустрілася Ангела Меркель (яка натомість два тижні потому зустрілася з Фійоном), однак політики Соціал-демократичної партії Німеччини та "зелених", зокрема колишній міністр закордонних справ Йошка Фішер, виявили значно більше ентузіазму.

Проєвропейські погляди Макрон також детально викладав у програмних статтях у Le Monde та Financial Times. Він стверджував, що реакцією на кризу біженців "Меркель і Німеччина врятували нашу колективну гідність", засудив побудову мурів на кордонах в окремих країнах Європи та висловився на користь збереження євро та Шенгену.

Макрон виступає як прихильник поглиблення інтеграції в Євросоюзі, творення "суверенної Європи, здатної захистити нас від зовнішніх загроз, щоб краще гарантувати внутрішню безпеку". Відповідно, він обіцяє бути непохитним щодо умов Brexit.

З більшості інших зовнішньополітичних питань Макрон або не окреслював власну позицію, або ж намагався зберегти гнучкість.

Під час візиту до Лівану та Йорданії наприкінці січня він зайняв серединну позицію між несприйняттям режиму Асада і підтримкою опозиційних сил в стилі Саркозі й Олланда та пропозиціями налагодити діалог з Дамаском, до чого схилялися кандидати Фійон та Меланшон.

Підкреслюючи наріжність для Франції проблеми "Ісламської держави" та помилковість стратегії, яка ставила на перше місце необхідність відставки Асада, Макрон одночасно наголошував на недоговороздатності Асада та недоцільності поновного відкриття французького посольства в Дамаску.

Подібним чином у палестинсько-ізраїльському конфлікті він підтримує ідею створення двох держав, однак не вважає за доцільне надмірно тиснути на Ізраїль.

Прикметно також, що у своїй передвиборчій кампанії Макрон уникає визначення конкретної позиції щодо Росії, хоча, будучи міністром економіки, у січні 2015 обговорював можливості зняття санкцій.

Однак якщо кандидат не хоче йти до Росії, то Росія приходить до нього сама.

Реагуючи на стрімке зростання відверто проєвропейського кандидата, російські ЗМІ за сприяння WikiLeaks вже запустили проти нього інформаційну кампанію, а

представники команди Макрона заявляють про численні намагання російських хакерів зламати партійні сервери.

Тимчасова жовта майка лідера французьких перегонів, як на своєму гіркому досвіді переконалися Ален Жюппе і Франсуа Фійон, аж ніяк не гарантує золоту медаль на фініші.

По-перше, і у Фійона, і у Амона ще залишається тверде ядро прихильників-партійців, яких Макрону навряд чи вдасться переманити. По-друге, амбівалентність щодо програми, яка дозволила Макрону наростити підтримку, може повернутися й іншим боком після її оприлюднення, відлякавши частину доволі нестабільного електорату.

Однак сподівання на диво, яке може утримати Францію від сповзання в націоналістичний ізоляціонізм та в обійми Володимира Путіна, ще ніколи не були такими обґрунтованими, як у лютому 2017 року.

Автор: Надія Коваль,

експерт "Українського інституту майбутнього",

експерт Ради зовнішньої політики "Українська призма"