Цими днями європейські студенти та науковці святкують специфічний ювілей – 30 років програми Erasmus, що дозволяє студентам вчитися в іноземних університетах. Останнє десятиріччя вона доступна і українцям.

Erasmus зробив навчання за кордоном доступним не лише багатим родинам. Більше того, з навчання можна повернутися із заощадженнями. ЄС покриває для тих, хто пройшов конкурсний відбір, витрати на навчання, переїзд, навіть на подорожі Європою, а також надає в середньому 850 євро на місяць на проживання. Цікава деталь – студенти з країн-партнерів, в тому числі з України, отримують навіть вищу стипендію, ніж громадяни ЄС.          

І це – лише частина можливостей для молоді та для українських університетів, які надає європейська програма із загальним бюджетом в 14,7 млрд євро на 7 років. Ще одна цифра, щоби оцінити масштаб – за три десятиріччя через Erasmus пройшло 9 мільйонів студентів, як громадян ЄС, так і з країн-партнерів. За десятиріччя роботи програми в Україні у ній взяли участь понад 3000 наших студентів і аспірантів.

Та, звісно ж, виникає питання: "для кого" навчається українська молодь у європейських кампусах?

Чи не зводиться безкоштовна європейська освіта до "вимивання мізків" з України? Чи повертаються до України студенти з європейською освітою? "Європейська правда" зустрілася зі студентами Erasmus, з'ясувала відповіді на ці питання та почула ідеї про те, що варто змінити.

Деякі їхні поради виявилися несподіваними.

Без зони комфорту

Початок цій статті поклала зустріч з героїнею нещодавніх новин та facebook-баталій. Наталія Бойко, 27-річна заступниця міністра енергетики, інтерв’ю з якою ми нещодавно опублікували, зазначила у біографії навчання в Німеччині.

Як з’ясувалося, тодішня львівська студентка поїхала з України за програмою ЄС... хоча не прагнула цього.

"Мене друг буквально змусив подати заявку. В 2011 році у мене була серйозна депресія, бо я, студентка юрфаку, після стажування в судах перестала бачити своє майбутнє в цій системі. А одночасно – завершила спортивну кар’єру. Я саме виграла чемпіонат Європи з карате, але зрозуміла, що не обиратиму професійний спорт, і пішла з нього на піку. Erasmus став порятунком".

Наталія обрала спеціалізацією енергетичне право і спочатку не планувала повертатися додому.

Наталія Бойко, екс-студенка зі Львова

"Я вважала, що не зможу працювати в енергетиці в Україні – надто одіозні процеси відбувалися в цій сфері. Та наприкінці 2013 року все ж поїхала до Києва. Shell готувався до розробки Юзівської площі й викупив мене на цей період у тодішнього роботодавця, компанії ERM.

Був кінець листопада, третій день революції. Звичайно, потрапила на Майдан і почала ним жити...

Тож коли в квітні Shell згорнув проект, я повідомила ERM, що звільняюся і повертаюся до України. Хоча тоді ще не розуміла, де працюватиму", – пригадує вона.

Наталія Бойко визнає, що повернення на батьківщину означало вихід із зони комфорту, і це – непростий крок. Але Україна нині дає шанс, який не можна впускати.

"Німеччина – дуже комфортна країна, де завжди можеш бути середнячком. Але ти ніколи не станеш німцем. А в Україні саме зараз з’явилися соціальні ліфти.

Не знаю, як довго це триватиме, але нині ти маєш шанс за коротший час добитися значно більшого. Тобто тим випускникам Erasmus, хто має амбіції, точно варто повернутися", – пояснює вона.

Коли фах має значення

Олександр Іванов, координатор неформальної асоціації українських випускників Erasmus Mundus, визнає, що більшість українських студентів все ж лишається на Заході після навчання. Хтось – лише на час аспірантури. Хтось – назавжди.

"Економісти, політологи, юристи в Україні мають більше простору для самореалізації і тому частіше повертаються. А от інженери, фізики, хіміки, біологи і так далі – за моїми спостереженнями, практично всі лишаються в ЄС", – каже він.

"У мене є подруга-хімік, яка поїхала до Німеччини в аспірантуру. Вона мені каже – ти просто не уявляєш, яке тут обладнання, які можливості для науковців. І я її розумію", – визнає Наталія Бойко.

Хоча й тут є винятки. Євросоюз неоднорідний, тож у деяких університетах рівень обладнання подібний до українського. Саме з цим стикнулася Єлизавета Чорна, що навчалася за Erasmus в трьох університетах Південної Європи. Можливо, це стало однією з причин, чому дівчина-хімік вирішила повернутися до України.

"Зразкове обладнання? Та де там! – сміється вона, згадуючи свій досвід. –

Можливо, в Німеччині чи в Швеції все інакше, але у нас були старовинні комп’ютери, які по півгодини завантажувалися. Реактиви ми економили, бо дорогі. Часом навіть рукавичок не було, мали працювати з хімікатами голими руками – хоча університет точно мав фінансування засобів захисту".

Єлизавета повернулася до України з чоловіком, також студентом Erasmus, з яким познайомилася під час навчання. Визнає, що спершу планували залишитися в ЄС, знайшли роботу в Польщі, але відчуття "другого дому" там так і не з’явилося. "Влітку 2016 року зважили всі "за" та "проти" і поїхали до Києва. Так, пошук гідної роботи в Україні забрав у мене чотири місяці, та я ані хвилини не шкодую. Нині ми обидва маємо навіть вищу зарплатню. Зрештою, тут ми вдома", – пояснює вона.

Іншомовні папірці

Ірина Шиба, зі Львова

"Еразмусівці", які повернулися до України, найчастіше влаштовуються на роботу до міжнародних компаній. Та в останні роки, після революції, все частіше з’являються ті, хто вирішує працювати на державу.

Ми зустрічали випускників Erasmus і в офісі "європейського віце-прем’єра", і в міністерствах.

Ірина Шиба працює при Міністерстві економрозвитку та торгівлі, в проекті Association4U. Одночасно – волонтерить в кількох громадських організація, зокрема в РПР.

Ірина має дипломи магістра за спеціальністю економічний аналіз права від університетів відразу трьох країн, і це – не якісь ексклюзивні умови. Erasmus дає студентам можливість змінити кілька місць навчання, увібравши кілька культур та наукових шкіл. Всі ВНЗ із такого ланцюжка викладають одну програму, тому з переїздом навчання продовжується – просто в іншому колективі.

Звісно, якщо студент прагне таких змін.

Та в українських реаліях навіть один іноземний диплом – забагато.

Анастасія Придіус, Одеса

Міносвіти два роки тому спростило нострифікацію (визнання диплому), та все одно процедура забирає щонайменше півроку.

А тому вона і досі лякає студентів, що отримали освіту за кордоном.

Та й взагалі – ті, хто провчився "там", намагаються уникнути бюрократії, звичної "тут".

"Я налаштована працювати в Україні, я бачу можливості і перспективи, але захищати PhD хочу на Заході, і зараз подаюся на різні програми для цього. У нас захист надто складний і... скажімо так, специфічний", – розповідає випускниця Erasmus Анастасія Придіус, колишня студентка одеського політеху, з якою ЄП зустрілася в Одесі.

Змінити свідомість

Випускники Erasmus охоче діляться думками про те, як повернути в Україні більше талантів. Чи не найскладніші проблеми – ті, що вимагають змінити свідомість.

Настя Придіус каже, що від початку не розглядала можливості лишитися в ЄС і розраховувала, що її диплом відкриє двері до бажаної роботи в Україні. Реальність виявилася іншою: більшість роботодавців не переймаються іноземною освітою. "Коли пішла шукати роботу, постійно чула: вчилися за кордоном? Це здорово, але для нас це – нічого".

І це ще досить "м’який" варіант відповіді.

"Західна освіта мені навіть заважала. Мене часто питали, чому я повернулася – мовляв, ти дурна чи що? Чому не лишилася? Причому ці запитання лунали і від українських компаній, і від філій європейського бізнесу в Києві", – зізнається Єлизавета Чорна.

Олександр Іванов підтверджує: студента, що повернувся в Україну, часто сприймають як "лузера".

"Ми всі чули ці питання: мовляв, не вийшло? Не вдалося? Чому повернувся? Це лунає від друзів, сусідів, та й самі студенти сприймають повернення як крок назад", – каже він. Олександр намагається роз’яснювати студентам Erasmus, які ще не зробили вибір, що працювати в Україні – це здорово, але зізнається: вкрай бракує статей про історії успіху.

Не менш складною для вирішення є проблема, через яку з України їдуть молоді науковці природничого напрямку. Фундаментальна наука – у скрутному стані, і лабораторії в Полтаві не скоро будуть обладнані так само, як у схожому на неї за розміром німецькому Мангеймі.

Але є перепона, яка точно зміниться, і то дуже скоро.

Олександр Іванов, Київ

ЄП не раз довелося почути: важливим аргументом за те, щоби лишитися в ЄС, є... візовий режим між Україною та Євросоюзом.

"В Роттердамі я купую квиток в інтернеті, їду з друзями на вокзал і за пару годин я в іншій країні. А в Україні – маю все запланувати мінімум за два тижні, піти за візою... До цього відчуття було непросто звикнути", – не приховує роздратування Ірина Шиба. "Ти живеш рік чи два на волі, а в Україну повертаєшся, немов у клітку. Щойно подумаєш, що треба подаватися на візу... А для молоді це справді важливо!" – каже Олександр Іванов.

Ще одна думка, щодо якої зійшлися всі співрозмовники: силою на батьківщині не втримаєш, тому змушувати студентів, зобов’язувати їх повернутися немає сенсу. До слова, за даними асоціації випускників, 27% наших стипендіатів за час навчання знаходять пару і одружуються на Erasmus-студентові з іншої країни. То куди їм повертатися?

Тож прагнення повернутися має бути щирим. І, на щастя, у багатьох воно є.

Жоден із тих, з ким ми спілкувалися, не шкодує, що вирішив повернутися – попри проблеми та негаразди.

"Після років навчання та роботи "там" я навчилася цінувати і любити Україну так, як я не вміла до від’їзду. У нас також є гори, море і історія – так само, як в Іспанії. Але тут я вдома. І я щаслива", – каже Єлизавета Чорна. "Якщо ти зрозумієш, які перспективи ти маєш в Україні з новими знаннями та досвідом – ти обов’язково повернешся. Головне – дійти до цього розуміння", – погоджується Анастасія Придіус.

Автор: Сергій Сидоренко,

редактор "Європейської правди"

Стаття підготовлена в рамках проекту EU Neighbours east. Висловлена в тексті позиція належить виключно авторові статті.