В останній день березня Корея знову повернулася до міжнародних новин.

У п’ятницю колишній президент цієї країни Пак Кин Хе була арештована у зв'язку з корупційним скандалом, який перед тим призвів до її імпічменту. Пак Кин Хе звинувачують у хабарництві, зловживанні владою, витоку державної таємниці.

Вона – не перший корейський президент, що потрапляє під переслідування. Но Му Хьон (президент у 2003-2008 роках) був звинувачений у хабарництві і покінчив життя самогубством. Кім Йон Сам стикнувся зі схожими звинуваченнями, його син опинився у в’язниці. Звинувачення в корупції були пред’явлені також екс-президентам Чон Ду Хван (1980-1988) и Ро Де У (1988-1993), а родина першого й досі виплачує вкрадені в держави $380 млн.

Безкомпромісна боротьба з корупцією на найвищому рівні стала однією з причин економічного успіху цієї східноазійської держави, але – не єдиною причиною.

"Європейська правда" публікує скорочений виклад статті-дослідження, підготовленої VoxUkraine, про зростання "азійського тигра".

* * * * *

Республіка Корея, або, як її частіше називають після Корейської війни 1950-53 рр., Південна Корея, є унікальною країною з точки зору економічного зростання. За 50 років, з 1960 по 2010, ВВП на душу населення в постійних цінах (тобто якщо виключити інфляцію) за паритетом купівельної спроможності (ПКС) зріс у 25 разів.

Зараз Корея – високорозвинена країна, член "Великої двадцятки", 11-та економіка світу за розміром.

Та найбільш показовим є її стрибок, якщо порівняти ВВП на душу населення з Північною Кореєю.

Джерело: Maddison Project Database

Це може здатись дивним широкому загалу, але на сьогодні в економічному середовищі немає консенсусу щодо того, що саме допомогло Кореї досягти подібних успіхів. Метою цієї статті є спроба описати фактори та політики, що мали вплив на розвиток корейської економіки, та можливі уроки для України.

Розвиток економіки Кореї зазвичай поділяють на три періоди: імпортозаміщення, експортоорієнтованість, індустріалізація.

Перший період, 1953-1961: імпортозаміщення

Після закінчення війни Південна Корея була біднішою за більшість країн Африки, не кажучи вже про Європу. Більшість капіталу та земель до незалежності були у власності японських колонізаторів. Ці активи було конфісковано на користь держави і приватизовано після закінчення Другої світової війни, часто покупцями були потужні родинні групи зі зв’язками.

Першою спробою запуску економічного зростання була популярна на той момент ідея імпортозаміщення – "самодостатності" економіки.

Для її реалізації уряд запровадив високі (до 77% ціни) імпортні тарифи, імпортери мали отримати спеціальний дозвіл на завезення продукції, одночасно існувало декілька обмінних курсів. Ця політика дала нажитись низці наближених до влади бізнесменів, які пізніше сформували "родинні корпорації", або чеболі, але як політика вона була провальною – середні темпи зростання в цей час були на рівні 5,5%, що дуже мало для країни, яка відбудовується після війни.

Не допомогла навіть безповоротна фінансова, технічна та гуманітарна допомога від США, яка становила до 10% ВВП Кореї на рік.

У 1960 році відбуваються чергові президентські вибори, в яких із великим відривом перемагає 85-річний президент Лі Синман. Вибори проходили зі значними порушеннями і спричинили масові студентські протести (армія відкрила вогонь по протестувальниках, убивши 180 і поранивши тисячі цивільних), що призводять до повалення режиму Лі Синмана.

Результатом була короткотривала "друга корейська республіка", яку менш ніж за рік повалила військова хунта на чолі з Пак Чон Хі, який очолив країну.

Другий період, 1962-1972: експортоорієнтованість

Пак Чон Хі був непримиренним противником комунізму, що не завадило йому активно впроваджувати державне втручання в економіку, створення та імплементацію п’ятирічок та незаконне переслідування політичних опонентів. На першому етапі він спробував проводити активну боротьбу з корупцією та бізнесменами, наближеними до попередньої влади, проте до якихось значних "посадок" не дійшло, а зв’язок між великим бізнесом і владою лише посилився.

Від провальної політики імпортозаміщення перейшли до орієнтації на експорт.

Дуже важливо розуміти геополітичну ситуацію початку 1960-х років: Корея покращує стосунки з колишнім колонізатором – Японією (Японія виплачує багатомільйонні компенсації) та в обмін на військову та політичну підтримку дій США у В’єтнамі отримує доступ до закупівель, що їх здійснювали США для ведення кампанії.

Доходи Кореї від контрактів, пов’язаних із війною у В’єтнамі, лише у 1967 році оцінюються у 185 млн доларів, або близько 4% ВВП країни за цей рік.

Закупівлі не лише надавали валюту для придбання сучасного імпортного обладнання, а й створювали гарантований ринок збуту та допомагали отримати навички, які потім можна було використовувати в інших проектах.

В результаті, джерелом від 40% до 60% валового нагромадження основного капіталу (ВНОК) були контракти публічних закупівель з боку США та фінансова й гуманітарна допомога США наприкінці 1960-х років.

Новий уряд продовжив активно втручатися в економіку, але змінив акценти цього втручання. Тарифи на імпорт було знижено, натомість бізнеси, що виконували встановлені експортні квоти, отримували доступ до субсидованих кредитів та інших переваг. До 1967 року існував перелік дозволених товарів для імпорту (решта – заборонені, які можна було ввозити лише за наявності спецдозволу), але під зовнішнім тиском з 1967 року уряд змінив політику на зворотну – перелік заборонених товарів.

Кредити експортерам видавали як іноземні банки під держгарантії, так і держава. Основний розвиток промисловості йшов через працемісткі виробництва, які могли залучати робочу силу з сільського господарства. В результаті, якщо у 1963 році у сільському господарстві вироблялось 43,1% ВВП та було зайнято 63,4% робочої сили, то у 1970 ці показники становили 26,7% та 50,4% відповідно. Експорт зріс з 55 млн доларів у 1962 (2,4% ВВП) до 1,6 млрд доларів у 1972 (15% ВВП), а структура експорту змістилася з сільськогосподарської продукції та мінералів на товари легкої промисловості – трійку товарів-лідерів у експорті у 1970 року склали текстиль (40,8% експорту), фанера (11%) та перуки (10,8%). В цілому працемісткі товари легкої промисловості складали понад 70% експорту – тобто країна у повній відповідності з класичною теорією міжнародної торгівлі використовувала свою конкурентну перевагу.

Водночас весь цей період чистий експорт лишався від’ємним з середнім рівнем у -6,9% ВВП у 1962-1971.

Підтримання такого постійного і значного зовнішньоторговельного дефіциту вимагало припливу зовнішнього капіталу – спочатку фінансової допомоги, потім – інвестицій та боргу.

При цьому відбувалася концентрація бізнесу та розвиток великих корпорацій – чеболів.

Джерело: Статистика Кореї, власні розрахунки

Кредитна підтримка уряду не завжди була успішною, що часто вимагало витрат додаткових ресурсів на порятунок провальних проектів, а уряд надавав успішним компаніям захист шляхом обмеження входу на ринок нових учасників. Чотири спроби змінити законодавство на користь дерегуляції та конкуренції у цей період зазнали невдачі.

У 1960-ті роки корейські фірми активно робили інвестиції у нові активи – темпи зростання валового нагромадження основного капіталу зросли з 10,5% на рік у першій половині десятиріччя до 33,2% у другій. Компаніям не вистачало власних коштів на такі інвестиції і вони активно нарощували борги – відношення власного капіталу (net worth) до активів упало з 51,6% у 1965 році до 23,3% у 1970-му.

Третій період, 1973-1979:
розвиток важкої та хімічної промисловості

Борги проблемних компаній зростали, а девальвація національної валюти на 17% влітку 1971 році підвищила вартість обслуговування валютних кредитів.

За рік, у серпні 1972 року, уряд видав указ, яким усі старі борги компаній перед нерегульованим фінансовим ринком було замінено на борг з єдиною ставкою (1,35% на місяць), який необхідно було виплачувати 5 років після початкового трирічного періоду без сплат. Короткотермінові борги перед банківською системою було замінено на уніфікований борг (8% річних, 3 роки пільгового періоду, 5 років виплат).

Враховуючи інфляцію, реальні відсоткові ставки були практично нульовими або від’ємними.

Отже, відбувся перерозподіл вартості на користь позичальників за рахунок формального та неформального фінансового сектора, від якого виграв передусім великий бізнес, тоді як малий і середній було значною мірою обмежено у можливостях отримання кредитів. Проте і великому бізнесу це принесло лише тимчасове полегшення – зменшення кредитних виплат призвело до опортуністичного нарощування нових боргів.

Уряд запровадив мораторій на обслуговування боргу великих компаній перед неофіційними фінансовими ринками.

Натомість у компаній, які не бажали спрямовувати інвестиції в обрані державою галузі, не лише зникав доступ до фінансування, а й виникали проблеми з податковою та обмеження на отримання ліцензій.

1970-ті були піком державного втручання у діяльність корпорацій. До цього стимулювання експорту не обирало види промислової діяльності, які треба підтримувати.

Це стало наслідком трьох основних чинників:

1) зменшення військової присутності США, яке зумовило необхідність у розвитку власного ВПК;

2) зростання зарплат через загальне зростання економіки, яке зробило працемісткий експорт менш конкурентним;

3) наявність великого дефіциту поточного рахунку платіжного балансу, у тому числі через використання імпортних ресурсів у виробництві.

Відбувалося створення державних промислових підприємств, одним із найбільш відомих прикладів яких є POSCO (Pohang Iron and Steel Company) – металургійний завод, побудований на кошти, надані Японією в рамках програми порозуміння між колишніми метрополією та колонією.

Підприємство було приватизовано наприкінці 1990-х, і на сьогодні це четвертий найбільший виробник сталі у світі.

У цей період ВВП Кореї зростав найшвидше (11% на рік у 1973-1979 рр. проти 9,6% у 1963-1972), хоча опоненти втручання держави зауважують, що його темпи могли б бути вищими без такого втручання.

1979-2017: усунення помилок

У 1979 році відбулася низка подій, які спричинила кризу і змусили уряд рухатись до створення більш рівних умов – процес, який триває досі.

По-перше, відбувся другий нафтовий шок, що завдав удару по хімічній промисловості – одній із галузей зі значною державною підтримкою.

По-друге, інфляція зросла до 18,3% у 1979 та 28,7% у 1980 через великий бюджетний та зовнішньоторговельний дефіцити, а викривлення цін державною політикою призвели до дефіциту багатьох споживчих товарів.

По-третє, 26 жовтня 1979 року було скоєно успішний замах на президента Пак Чон Хі, диктатора, який практично одноосібно вирішував тактичні й стратегічні питання розвитку економіки.

По-четверте, через посуху в 1980 році був дуже поганий врожай, ВВП вперше з 1953 року показав падіння – на 1,7%.

До влади прийшла чергова група військових на чолі з Чон Ду Хваном, яка, побоюючись відновлення військового конфлікту з Північною Кореєю, запровадила надзвичайний стан. У відповідь почастішали протестні виступи студентів та пересічних громадян проти політичної диктатури та засилля чеболів – наприклад, повстання у Кванджу у травні 1980 року, придушене армією, внаслідок якого загинуло понад півтори сотні людей.

Протестувальники досягнуть успіху лише у 1996 році, коли колишнього президента Чон Ду Хвана буде засуджено до довічного терміну, зокрема за надмірне використання сили у придушенні протестів.

На початок 1980-х рівень ВВП на особу в Кореї був приблизно такий, як у сучасній Україні.

Радники Чон Ду Хвана пояснили безперспективність продовження політики активного втручання держави в економіку – Корея на цей момент наблизилась до технологічного фронтіру, а її економіка ускладнилась настільки, що передбачити успішність того чи іншого втручання стало практично неможливо.

Почалася економічна лібералізація, яка не завадила подальшому економічному зростанню – з 1981 по 1997 середньорічний ВВП зростав на 9,1%. Імпортні мита було знижено, нові державні проекти у промисловості не запускались, бізнес отримав більш рівний доступ до кредитів.

Проте, як стало зрозуміло особливо після Азійської кризи 1997 року, у країни лишились значні структурні дисбаланси. Банківська система досі має проблеми зі значними обсягами кредитів, виданих під тиском влади великим корпораціям, деякі з яких збанкрутували. Керівництво чеболів звинувачують у хабарництві, фінансових махінаціях, ухиленні від сплати податків та впливі на владу.

Водночас голови великих чеболів після засудження отримують амністію – як це було з Лі Кун-хі (Samsung) або Чонг Монг-ку (Hyundai). А наприкінці 2016 року оголошено імпічмент першому президенту-жінці Пак Кин Хе за звинуваченнями у корупції.

Ефект державного втручання

Чи мали три десятиріччя державного втручання позитивний вплив на економіку? Єдиної думки про це немає.

Більшість погоджується, що на етапі імпортозаміщення втручання мало негативний вплив, про що свідчать помірні темпи зростання ВВП попри масовану фінансову зовнішню допомогу.

Періоди експортоорієнтації та розвитку важкої промисловості істотно різняться механізмами такого втручання.

У першому випадку будь-який експортер отримував доступ до преференцій, тому розвиток галузей відбувався за ринковими законами. Країна спеціалізувалася на товарах легкої проимсловості, в яких мала конкурентну перевагу – дешеву робочу силу.

Коли ж держава взялася за розвиток важкої та хімічної промисловості, головною метою було не отримання максимального прибутку, а її обороноздатність. Тому застосовувалась політика прямої підтримки конкретних виробництв

Зазвичай економісти виділяють два типи економічного зростання – екстенсивний та інтенсивний.

Перший полягає у збільшенні кількості ресурсів, що використовуються – капіталу, робочої сили тощо. Другий означає більш ефективне використання наявних ресурсів. Європейські країни та Північна Америка розвивались переважно за рахунок інтенсивного зростання – появи нових, більш ефективних технологій. Водночас СРСР періоду індустріалізації був наочним прикладом екстенсивного зростання – за рахунок витіснення людей на роботу в промисловості міст (зокрема картковою системою), вичавлювання приватних заощаджень (робота "Торгсіну" з купівлі золота під час Голодомору), примусових заощаджень та купівлі західних заводів та іншого сучасного капіталу.

Проблема з екстенсивним зростанням полягає в тому, що у певний момент ресурси закінчуються.

Так, можна подвоїти робочу силу, залучивши жінок до виробництва, покращити її якість програмами лікнепу та освіти, проте навряд чи можна очікувати залучення усіх – від немовлят до літніх людей.

Саме тому після вичерпання ресурсів зростання в СРСР значно уповільнилось, що й призвело врешті до падіння радянської імперії.

У 1970-1980-ті роки значна частина західних економістів вважала "Східні економічні дива" результатом повторення західного шляху. Проте у 1990-х, після зупинки економічного зростання Японії та фінансових проблем Кореї, стала домінувати думка, що їхній успіх був результатом сприятливих умов, поєднаних зі значною мобілізацією ресурсів.

Уроки для України

Нерідко доводиться чути про те, що досвід "азійських тигрів" може бути цікавим для України.

Однак із викладеного вище очевидно: Україна навряд чи зможе напряму скопіювати досвід Південної Кореї через низку економічних та політичних обмежень:

– Відсутність резерву робочої сили: у нас немає значної кількості молоді, яка б переходила у промисловість, працюючи по 10-12 годин на день за незначну зарплату.

– Значний рівень бюджетних видатків на соціальний захист, який вимагає значного податкового навантаження. У випадку надання преференцій галузям та фірмам навантаження на решту економіки лише зросте. Старіння населення вимагатиме додаткового підвищення соціальних та медичних витрат.

– Низький рівень заощаджень і низька імовірність примусової мобілізації коштів.

– Відсутність значної зовнішньої підтримки – корейська економіка перебувала у зовнішньоторговельному дефіциті з 1953 по 1997 рік за рахунок допомоги США і Японії, а також сприяння доступу на ринки США та Японії.

– Політична неприйнятність диктатури та подальшого зрощення держави і великого бізнесу.

Якщо для Кореї в період зростання останнє сприймалося як природній шлях, то для сьогоднішньої України це – категорично неприйнятний вибір.

Автор: Олександр Жолудь,

Міжнародний центр перспективних досліджень, член редколегії VoxUkraine 

Стаття підготовлена VoxUkraine спеціально для "Європейської правди"