Саміт "Один пояс, один шлях", що відбувся минулими вихідними у Пекіні, не просто відкрив новий етап в історії найамбіційнішого економічного проекту в історії КНР, але й продемонстрував зазіхання Китаю на світове лідерство.

Цей саміт, що зібрав у Пекіні 29 президентів і глав урядів, показав: вплив цього проекту не обмежиться економікою. Він веде до трансформації зовнішньої політики Пекіна.

"Один пояс, один шлях" слід розглядати в кількох ракурсах. По-перше, це розмаїття інфраструктурних проектів. Частина з них вже реалізується, ще більша кількість – у планах на найближче майбутнє.

І йдеться не просто про розширення географії китайської активності в світі.

У разі успіху нинішніх ініціатив Китай зможе відігравати системоутворюючу роль у всій Євразії.

Поки його проекти в основному сконцентровані в Південно-Східній та Південній Азії, в традиційному ареалі китайської зовнішньої політики. Але в перспективі опорою китайської ініціативи стануть транспортні коридори, що ведуть з Китаю до Європи.

І саміт вже позначив рух у бік Центральної Азії, Закавказзя, Східної Європи, Близького і Середнього Сходу. Отже, в недалекому майбутньому вплив КНР стане тут таким самим звичним фактором регіональної політики, яким зараз є роль США, ЄС чи Росії.

По-друге, змінюється підхід КНР до здійснення економічної політики. Вона передбачає не тільки експансію на існуючих ринках, але й створення нових, насамперед, у країнах, розташованих вздовж транзитних маршрутів.

Сукупні інвестиції в межах "Одного поясу, одного шляху" оцінюються в колосальні суми: від 2 до 3,5 трильйонів доларів.

Власне китайські інвестиції також величезні. Наведемо лише два приклади. Близько $12,5 млрд Китай інвестує в створення транспортного вузла, що спирається на порт Гвадар у Пакистані і зв'язує цей порт залізничними і автомобільними трасами з північно-східним Китаєм.

Ще близько $5,5 млрд КНР і китайські приватні інвестори виділять на спорудження залізниці Ботен – В'єнтьян у Лаосі. А є ж іще інвестиції, не пов'язані безпосередньо з транспортною інфраструктурою. У своєму виступі на саміті Сі Цзіньпін заявив, що

за останні три роки китайські інвестиції в країни, що приєдналися до ініціативи, склали близько $50 млрд. Найближчими роками Пекін планує потроїти цю суму.

Довгострокові інфраструктурні вкладення КНР потребують геть іншого підходу до захисту інвестицій. Китай не буде задовольнятися роллю важливого торговельного партнера.

Пекіну потрібні "акції" в регіональних політичних проектах, участь у вирішенні проблем міжнародної безпеки і важелі впливу на політичну ситуацію в країнах-партнерах. Без гарантій послідовності політики останніх ризикувати мільярдами Китай не стане.

Вже зараз по всьому простору "Одного поясу, одного шляху" Китай створює нові або посилює існуючі механізми політичного діалогу: з АСЕАН, з Росією, Туреччиною, Казахстаном, Монголією, В'єтнамом, Угорщиною та іншими.

Все більш помітним стає інтерес Китаю до внутрішньополітичних процесів у країнах Євразії: нові, довгострокові інтереси змусять Пекін грати в столицях своїх партнерів таку ж роль, яку відіграють, наприклад, США, і використовувати ті ж прийоми та інструменти (лобіювання, гранти, "м'яку силу" і жорсткий політичний тиск).

По-третє, для успішної реалізації поставлених завдань Китаю доведеться переглянути деякі давні принципи своєї зовнішньої політики.

"Один пояс, один шлях" передбачає створення десятків нових дипломатичних форматів, підписання сотень угод, укладення тисяч явних і таємних домовленостей. Всі ці кроки змінять політичну ситуацію в Євразії. Отже, політика з реалізації ініціативи остаточно підтвердить: Китай – глобальний гравець, активний і самостійний.

Сучасне китайське керівництво остаточно пориває з тактичним ходом, зробленим на початку реформ Ден Сяопіна: зосередитися на внутрішніх реформах, не вплутуватися у зовнішньополітичні авантюри, не потурати великодержавним амбіціям.

Для доктрини "китайської мрії", проголошеної Сі Цзіньпіном відразу після приходу до влади, конвертувати успіхи реформ в належний міжнародний статус – мета така ж важлива, як і продовження економічного зростання або боротьба з майновим розшаруванням у країні.

Свідченням іншого важливого зсуву в китайській політиці стала відсутність на саміті представників Індії. У Делі є чимало приводів побоюватися китайської активності, але, мабуть, найбільш істотний пов'язаний з будівництвом Каракорумського шосе.

Ця ділянка пакистанського транспортного коридору проходить по території Кашміру. Індія продовжує вважати Кашмір своїм – і незважаючи на це, Китай прийняв рішення про значні інвестиції в спірні території. Це може говорити про перегляд позиції КНР в питанні національного суверенітету і територіальної цілісності.

Ще нещодавно Пекін був категоричний – будь-яке втручання у справи суверенної держави, що здійснюється поза рамками Статуту ООН, є неприпустимим. Воно не може бути виправдано нічим, навіть гуманітарною катастрофою або систематичними порушеннями прав людини.

Схоже, в цій доктрині також відбуваються зміни, і

Китай стане виявляти більшу гнучкість: захищати суверенітет третіх країн, коли це вигідно, або ж визнавати зміну кордонів, коли того вимагатимуть китайські інтереси.

У перспективі це може бути небезпечним сигналом і для України.

Оцінюючи масштаб заходу, а також ініціативи, озвучені в Пекіні, деякі експерти зазначили, що Китай почав рух на Захід. Це абсолютно справедливо в географічному плані – саміт задав вектор китайської експансії на найближчі десятиліття, і в її сферу потрапляє не тільки вся Азія, але й Європа.

Однак про зближення Китаю із Заходом як політичним явищем говорити не варто. Нинішній проект – політичний чи не більшою мірою, ніж економічний.

Його успіх гарантує КНР місце ключового центру сили в сучасному світі. Але для того, щоб домогтися успіху, Пекіну треба буде максимально зберігати автономність своєї політики – а отже, вибудовувати і реалізовувати власну глобальну порядку, опонуючи Заходу.

"Один пояс, один шлях" – проект, безсумнівно, глобалізаційний, але це – китайська глобалізація. І вона може виявитися чужою для Заходу анітрохи не менше, ніж був і залишається китайський комуністичний проект.  

Автор: Віктор Константинов,

доцент Інституту міжнародних відносин

Київського національного університету імені Тараса Шевченка