В суботу 20 травня Північна Корея вкотре провела випробування ракети середньої дальності.

Ця країна давно не полишає перших шпальт світових ЗМІ. Численні войовничі заяви на адресу сусідів та світових держав, випробування ядерних пристроїв і ракет – не просто спосіб привернути до себе увагу.

Кілька десятиліть Пхеньян "заробляв" шантажем світового співтовариства: виторговував в обмін на тимчасову відмову від провокацій матеріальну допомогу від союзників і міжнародних організацій, від сусідів і супротивників.

Але може виявитися, що політична кон'юнктура остаточно змінилася, і звичні дії КНДР можуть призвести до незвичних наслідків.

Статус-кво на Корейському півострові склався давно, ще на початку холодної війни. У 1950 році конфлікт, що почався як зіткнення двох корейських держав, швидко переріс у конфронтацію між Москвою і Вашингтоном, загрожуючи спричинити нову світову війну.

Після завершення бойових дій США, з одного боку, і СРСР з Китаєм, з іншого, фактично взяли на себе весь тягар відповідальності за збереження миру на півострові. Вони не лише зобов'язалися захищати кожен свого клієнта – Південь і Північ відповідно.

Вони також стримували Сеул і Пхеньян від агресивних дій: адже принаймні до 1960-х років обидві столиці нерідко заявляли про готовність забезпечити возз'єднання Кореї військовим шляхом. Парадоксальним чином

у роки холодної війни Корейський півострів, один з найбільш мілітаризованих районів світу, став і одним із найпередбачуваніших.

Супердержави продемонстрували свою готовність захищати клієнта, відкрито брати участь у конфлікті в разі нападу іншої сторони. Але воювати між собою з такого незначного приводу вони не хотіли і зробили все, щоб друга корейська війна не почалася.

На перший погляд, ситуація лишається такою і зараз. США, як і раніше, є союзником Сеула, їхні війська продовжують базуватися на південнокорейській території. Китай – хай тепер уже наодинці – залишається гарантом безпеки Пхеньяна, готовим прийти на допомогу, якщо його буде атаковано.

Але сьогодні у Вашингтоні та Пекіні бачать ситуацію зовсім не такою, як це було шістдесят чи навіть тридцять років тому.

По-перше, сьогоднішня Північна Корея – небезпечна і незручна не тільки як противник, але і як партнер або союзник. На початку 1970-х Північна Корея змінила державну ідеологію, прийнявши доктрину чучхе. Ця химерна суміш лівого націоналізму, марксизму, традиціоналізму і авторитарного режиму була спробою втримати контроль над країною в умовах безнадійного відставання від Півдня в економічному змаганні.

Ще однією причиною став конфлікт між Радянським Союзом і Китаєм. Опинившись між двох вогнів, Пхеньян вирішив не вибирати одну зі сторін, а вигадати свій власний шлях.

З погляду тактики крок себе начебто виправдав. Ще два десятки років КНДР тісно співпрацювала з обома полюсами соціалістичного світу – рідкісний випадок в історії.

Але в стратегічній перспективі це призвело до катастрофи: автаркія "добила" економіку, вона ж зруйнувала і привабливість Пхеньяна для головного союзника.

Для китайської компартії режим у Пхеньяні є чужим не тому що він – анахронізм. Важливіше те, що цей режим зберіг марксизм лише як декорацію.

При цьому в очах міжнародної спільноти він продовжує залишатися марксистським і дискредитує ідеологічну платформу, на якій стоїть КПК. Тим самим Пхеньян підточує легітимність китайської ідеології – всередині країни і в світі.

Загроза для КНР набагато більша, ніж удар по престижу через підтримку занадто агресивного союзника.

По-друге, комбінація ударних можливостей, яких зараз поспішає досягти Північна Корея (ядерна зброя плюс міжконтинентальні балістичні ракети), створює якісно нову загрозу безпеці США. Загрозу безпосередню, загрозу для власної території і громадян, які на ній проживають.

Колись Вашингтон, не вагаючись, пішов на ескалацію конфлікту з СРСР через схожу проблему – коли радянські ракети з'явилися на Кубі, на дистанції удару по американській території.

Таким чином, для США змінилася сама суть корейської проблеми. Демонстрація сили, влаштована в квітні Дональдом Трампом, щоб примусити Пхеньян відмовитися від чергових випробувань, викликала чимало критики.

Трампа звинувачували в непродуманості рішення. Бо якщо після американських загроз Пхеньян проводить нові випробування, Вашингтон змушений або застосувати силу, ризикуючи почати війну, або відступити, демонструючи неспроможність своїх погроз.

Ці звинувачення почасти справедливі. Ймовірно, рішення американського президента було імпульсивним, і діяв він під тиском внутрішньополітичної ситуації.

Але перехід США до політики сили щодо КНДР був неминучий.

Протягом десятиліть під удар Північної Кореї могли потрапити американські солдати, американські інтереси – але не самі США. І тому американці тут захищали не себе, а союзників; а отже, і рішення ухвалювали з урахуванням думки союзників. На словах Вашингтон продовжував стояти на цих позиціях ще зовсім недавно.

У вересні 2016 року, коли Пхеньян провів уже п'яте випробування атомного пристрою, Барак Обама говорив про захист Південної Кореї і Японії, про вірність союзницьким зобов'язанням – і ані слова про захист американської землі. Та саме тоді північнокорейські ЗМІ велику увагу приділяли швидкому створенню міжконтинентальних балістичних ракет.

Але вже тоді думка американської експертної спільноти і політиків була іншою: все частіше політика КНДР розглядається як безпосередня загроза для США.

2016 року, після виведення північнокорейською ракетою супутника на орбіту, американські розвідники стали оцінювати загрозу з боку КНДР як "потенційно екзистенційну". Нещодавно таку оцінку озвучив у Конгресі директор національної розвідки Деніел Коутс.

Позиція щодо характеру північнокорейської загрози, яка формується в американських державних інститутах, кардинально змінює підхід до ухвалення рішень: тепер це тільки американська справа і тільки американське рішення.

Сьогодні і США, і Китай, як ніколи раніше, зацікавлені у змінах у КНДР. Ядерна проблема перестала бути лише частиною корейської проблеми – і зовсім перестала бути проблемою самих корейців.

Як і в Корейській війні, рішення буде знайдено провідними державами: у нинішній кризі ними стануть США і КНР. Єдине, чого бракує – консенсус між двома країнами.

Команда Трампа вірно оцінила момент, коли можна було запропонувати Китаю спільні дії для виходу з кризи. Але такі пропозиції лунають з Вашингтона не вперше: діяти спільно пропонували і Буш-молодший, і Обама. От тільки щоразу США пропонували разом реалізовувати американський план.

Чого вони не пропонували раніше – то це спільно шукати рішення, яке дозволить досягти тривалого результату і при цьому зберегти обличчя обом державам.

Китай категорично проти одностороннього застосування сили Вашингтоном. І якщо це станеться, відносини між США і КНР будуть надовго зіпсовані.

Але Пекін піде на спільне з Вашингтоном управління політичним врегулювання, яке дозволить уникнути колапсу КНДР (з мільйонами біженців і громадянською війною на китайському кордоні) та зберегти вплив Пекіна на Корею.

Компроміс США з Китаєм зробить шанси на заморожування північнокорейської ядерної програми високими. Відсутність компромісу зробить конфронтацію США і КНДР неминучою.

А Трамп залишиться сам на сам з дилемою: спробувати силою вирішити проблему, що може призвести до війни на Корейському півострові, або залишити рішення проблеми своєму наступникові.

І цьому наступнику доведеться мати справу вже не просто з ядерною Північною Кореєю – а з країною, що має стратегічну зброю, яка загрожує території США.

Автор: Віктор Константинов,

доцент Інституту міжнародних відносин
Київського національного університету імені Тараса Шевченка