28 травня під час передвиборчої зустрічі в Мюнхені (Баварія) канцлерка Німеччини (ФРН) Ангела Меркель заявила, що "часи, коли ми (держави-члени ЄС) могли цілком покладатися на когось іншого, вже великою мірою минули". Голова німецького уряду також наголосила, що "європейці мають дійсно взяти власну долю до своїх рук".

Ці висловлювання очільниці федерального кабінету вже викликали цілу хвилю неоднозначної реакції з боку посадовців, преси та експертних кіл.

Низка видань вже встигли назвати їх "ляпасами" на адресу офіційних Вашингтона і Лондона через небажання підтримувати їхній "ревізіонізм".

Це навіть спонукало прес-секретаря уряду Штеффена Зайберта (СДПН) зайвий раз наголосити в понеділок, що "відданість Німеччини трансатлантичному партнерству залишається непохитною".

Та чи так це насправді? Спробуємо коротко розібратися.

Що могло викликати невдоволення канцлерки?

Підсумки нещодавніх неформального саміту Організації Північноатлантичного альянсу (НАТО) в Брюсселі та зустрічі "Великої сімки" (G7) на Сицилії виявилися навряд чи обнадійливими для Меркель.

Чи не основною причиною для цього є "ревізіоністська" позиція, що її зайняли під час даних заходів президент США Дональд Трамп та прем’єр-міністр Великої Британії Тереза Мей.

По-перше, під шквал критики з боку американського президента потрапила економічна й торговельна політика Німеччини. Ще з часів кризи єврозони 2009-2011 років Німеччина намагається забезпечити підвищення фіскальної дисципліни в країні та, як наслідок, формування профіцитних бюджетів.

Основним провідником цієї політики є чинний міністр фінансів ФРН Вольфґанґ Шойбле. Зокрема, за підсумками минулого року німецькому Мінфіну вдалося зібрати до казни на 15 млрд євро більше, ніж було заплановано.

Президент США своєю чергою розкритикував такий підхід як одну з неконкурентних переваг Німеччини в торгівлі зі Сполученими Штатами.

Його підтримала й присутня на Сицилії глава Міжнародного валютного фонду Крістін Лагард. Вона вказала, зокрема, що зекономлені кошти доцільно було б спрямувати на поліпшення інфраструктури (при тому, що в США дана проблема стоїть більш нагально).

Вочевидь, Меркель та Шойбле мають щодо цих грошей інші плани.

По-друге, іншим "подразливим" питанням від Дональда Трампа виявилися показники фінансування Німеччиною оборонних видатків. Впродовж низки десятиліть вони постійно скорочувалися.

Таку ж тенденцію демонстрували чисельність бундесверу та його технічне оснащення. В 2016 році ФРН довела показник оборонних витрат до 1,2% ВВП, або 37 млрд євро у фінансовому вираженні.

Саме ці цифри й дали президенту США змогу ще з часу лютневого візиту канцлерки до Вашингтона вести розмови про те, що нібито "Німеччина дуже сильно заборгувала" за колективну оборону в рамках НАТО.

По-третє, невдоволення канцлерки викликала позиція президента Трампа стосовно кліматичних змін.

Ще з другої половини 2000-х років Німеччина просуває амбіційну екологічну політику. Чи не основним її елементом є "енергетичний поворот" (Energiewende). "Поворот" має на меті відмову від використання викопного палива та розширення енергозбереження для протидії змінам клімату.

Своєю чергою, чинний президент США ще під час власної передвиборчої кампанії назвав теорію кліматичних змін "глобальним обманом".

Тож Дональд Трамп вважає за доцільне відмовитися від Паризької кліматичної угоди, котра передбачає амбітні цілі з протидії глобальному потеплінню. Глава Сполучених Штатів вбачає в ній "гальмо американської економіки".

При цьому вихід США може позбавити Угоду авторитету й фінансування, адже її полишить одна з найбільших економік світу, на яку, до того ж, за підрахунками Всесвітнього банку, припадає 15% глобальних парникових викидів.

Іншим подразником для Ангели Меркель виявилася й украй нечітка позиція Великої Британії під час переговорів. Тереза Мей так і не змогла пояснити канцлерці, чи збирається Сполучене Королівство сплачувати до бюджету ЄС відшкодування за вихід країни з Євроспільноти, який спосіб доступу до ринку ЄС Британія хотіла б отримати після того, як залишить Союз, та яким буде майбутнє найманих працівників-громадян ЄС, які працюють на британських теренах.

Розчарував Меркель і той факт, що під час попередніх візитів Трампа до інших союзницьких до США країн – Саудівської Аравії та Ізраїлю – різка критика на адреси цих держав чи їхнього керівництва з боку американського президента не лунала.

Це різко контрастувало як з настроями під час зустрічей у Європі, так і з тим, що сама канцлер вкладала в зміст "трансатлантичного партнерства".

Саме концентрацію цих надскладних питань та ймовірне переконання Меркель в тому, що вести конструктивний діалог з Вашингтоном за таких умов навряд чи вдасться, цілком можна назвати вирішальними факторами для жорсткої реакції з боку голови уряду ФРН.

Чи такою вже неочікуваною була реакція Меркель?

Реакцію Меркель дійсно було важко передбачити. Хоча б через те, що вона контрастує з політичним стилем канцлерки.

Саме цей стиль викликав навіть появу в німецькій мові дієслова "merkeln", яке можна умовно перекласти як "говорити надто обережно, почасти з мінімумом конкретики". Меркель імпонують добре підготовлені, розмірені й сформульовані цілком офіційною мовою заяви, які виголошуються в не менш офіційній обстановці. 

Цього разу кардинально відрізнялося все або майже все. Звісно, навряд чи ця промова в Мюнхені була експромтом, але дуже на нього скидалася.

Тож у промові на вихідних канцлерка говорила про підсумки перемовин нібито "між іншим" за бокалом пива й навіть не на заході власної партії, а на зібранні "братерського" Християнсько-соціального союзу. Це, тим не менш, анітрохи не зменшило ефекту. Адже заклик до Європи щодо відповідальності й збереження єдності пролунав дуже чітко і був почутий не лише в європейських столицях, а й у світі в цілому.

Попри те, що Меркель в своєму стилі не назвала ані прізвищ, ані країни, всі одразу здогадалися, про кого і про що йдеться. Британський ForeignOffice навіть оприлюднив заяву, в якій укотре переконував поки що колег по ЄС та союзників по НАТО в тому, що "вихід Британії з Європейського Союзу не означає відходу Сполученого Королівства від європейських справ".

Водночас елемент неочікуваності є також і в тому, як відреагували провідні політичні сили ФРН на заяву канцлерки.

Зокрема, її підтримали навіть ті сили, які належать до парламентської чи позапарламентської опозиції. Один із провідних спікерів "Союз90/Зелених" з питань зовнішньої політики Юрґен Тріттін заявив, що "відповіддю Трампу може бути лише єдина й сильна Європа".

Неочікувано з Меркель солідаризувалася навіть лівопопулістська партія "Ліві". Так, її співголова Катя Кіпплінг в нещодавньому інтерв’ю для Bild назвала президента Трампа "самозадоволеним нарцисом" й "закликала покінчити з брутальним диктатом США в Європі".

Підтримали Меркель й вільні демократи, наголосивши на ключовому значенні європейського вектора в розвитку сучасної Німеччини.

Зрештою, навіть Мартін Шульц погодився з канцлеркою в Twitter, написавши, що "найкращою відповіддю для Дональда Трампа є сильна Європа", а голова МЗС Зігмар Ґабріель назвав позицію США щодо Європи "безвідповідальною".

"Більше Європи" в політиці Німеччини: що з того може вийти

На перший погляд, заява канцлерки дійсно може виглядати проривною. Втім, якщо дослухати її до кінця, "сенсаційні фрази" виявляються майстерно вплетеними до загального контексту німецької зовнішньої політики.

Зокрема, після слів про "взяття європейцями відповідальності за власну долю" Меркель декларує відданість трансатлантичному партнерству.

Голова уряду ФРН вказує й на готовність домовлятися з різних питань за умови дотримання сторонами цінностей, які представляє Німеччина. В цьому контексті навіть проскакує згадка про Росію. Відповідно, Меркель лише розставляє акценти, а сутність при цьому залишається незмінною.

І справді, ще з часів німецького возз’єднання зовнішня політика "Берлінської республіки" мала й продовжує мати умовно "триєдиний" характер. До цих основних векторів належать трансатлантична співпраця, європейський напрямок та "східна політика".

Із поглибленням інтеграції в Європейському Союзі з початку 1990-х років саме європейський напрямок стає ключовим для зовнішньополітичного курсу ФРН. В даному випадку Німеччина добровільно змінила свої підходи до зовнішньої політики з тим, щоб забезпечити успіх євроінтеграційного проекту.

Водночас "триггером" змін на східному й трансатлантичному напрямках вона не була і не є. Перший почав змінюватися через ревізіоністську політику офіційного Кремля в Європі та згортання демократії в самій Росії.

Вагомість другого зменшувалася ще з середини 1960-х й обмежувалася питаннями НАТО й розміщення американських військових баз. Трамп та Brexit роблять актуальним переосмислення системи безпеки як Європи в цілому, так і Євросоюзу зокрема, що може стати чи не основними причинами змін трансатлантичного курсу офіційного Берліна.

Тим не менш,

основоположна тенденція на набрання європейськими справами вирішальної ваги залишається незмінною, нехай і набуває нових рис.

З іншого боку, такого роду ефектний політичний демарш не може не впливати на внутрішньополітичну обстановку в Німеччині. Низка експертів, як, приміром, старший науковий співробітник Королівського інституту Elcano в Мадриді Ульріх Шпек, вважає, що теза Меркель про європейську солідарність від початку призначалася для внутрішнього німецького споживача. З такою тезою можна погодитися з наступних причин.

По-перше, на тлі зростання популярності популістських сил з їхніми "простими й зрозумілими лозунгами" в суспільстві існує значний попит на чітку риторику. Її очікують, в тому числі, й від канцлерки. Тож можна сказати, що поки вона таке очікування виправдала.

По-друге, у зв’язку з виборчою кампанією Меркель як ніколи потрібно "вибивати козирі" з рук провідних опонентів. Цією заявою канцлерка вдарила щонайменше по двох аргументах з кампанії соціал-демократів.

Перший із них – обережність Меркель щодо чинної адміністрації США. І справді, попри раніші контроверсійні заяви президента Трампа, канцлерка утримувалася від його відкритої критики. В останній здебільшого вправлявся президент-"есдек" Штайнмаєр.

Другий же стосується відсутності в лідерки християнських демократів бачення перспектив розвитку Європи. Мартін Шульц від самого початку кампанії позиціонує себе як чи не найбільшого "європейця" серед учасників перегонів. Тож заява Меркель торкнулася і його особисто.

При цьому канцлерка опинилася у вигіднішій позиції. Вона не лише заявила про вимогу "брати більше відповідальності" за долю Європи, а й

може "викласти на стіл" підсумки переговорів з Еммануелем Макроном щодо поглиблення інтеграції в єврозоні та запуску "різношвидкісної Європи",

ігноруючи опозицію СДПН всередині країни та деяких держав Центральної Європи (Польщі, Угорщини) на рівні ЄС.

Втім, для того, щоб робити далекосяжні висновки чи стверджувати про початок "стратегічного перевороту" в рамках трансатлантичного вектору німецької політики, однієї заяви все ж недостатньо.

Для цього слід чекати принаймні виходу остаточних варіантів передвиборчих програм, щоб зрозуміти, чи перейшли ці тези туди, чи ні.

А відповідно, які наслідки може мати їх наявність чи відсутність для діяльності як чинної канцлерки ФРН, так і, можливо, нового німецького уряду.

Автор: Віктор Савінок,

аспірант Інституту міжнародних відносин КНУ імені Тараса Шевченка