"Як президент, я відчуваю у глибині душі, що ця реформа не збільшить почуття безпеки. Я прийняв рішення без зволікання… до законів про Верховний суд та Державну раду судочинства я застосую вето", — ці слова президента Польщі Анджея Дуди на ранковій прес-конференції 24 липня вже увійшли до сучасної польської історії.

Незважаючи на песимізм опозиції та скептицизм прибічників влади, очільник Польщі вирішив не підтримати рішення Сейму та Сенату і не підписувати новелізацію законів, які мали запровадити у країні судову реформу авторства правлячої партії "Право і справедливість" (ПіС).

Щоправда, Дуда відмовився підписати два з трьох законів, третій — "Про загальні суди" — президент наразі оминув увагою, що експерти сприйняли як брак рішення у цій справі.

Рішенню президента передували протести в усій країні, що тривали понад тиждень.

Десятки тисяч поляків виступили проти судової реформи, котра, на думку опонентів ПіС, мала істотно похитнути рівновагу між трьома гілками влади. Це фактично другий випадок настільки масових протестів — до цього подібну суспільну мобілізацію викликав лише "чорний протест" восени минулого року проти антиабортного законодавства.

І другий випадок вдалих протестів — демонстранти можуть святкувати перемогу на дві третини, тоді як попередні виступи на захист Конституційного суду чи публічних ЗМІ не призвели до зміни лінії партії влади.

Від диктатури до диктатури

Проблеми польського судочинства не є вигадкою партії Ярослава Качинського — Польща знаходиться лише трохи вище середнього показника ЄС за тривалістю розгляду судових справ, а за рівнем довіри до суддів — нижче середнього. Серед польських суддів низький показник ротації, вплив на вищі органи судочинства мають не громадяни, а професійні об’єднання.

Є навіть така польська приказка: до суду ходять не за справедливістю, а за вироком.

Отже, потреба змін була і є. І ПіС, йдучи на вибори у 2015 році, в загальних рисах обіцяв, що судами займеться. От тільки запропоновані правлячою партією зміни шокували навіть деяких її прибічників і добре ілюструють приказку про немовля, виплеснуте разом із водою.

Зокрема, закон про загальні суди дає міністру юстиції великі права змінювати голів судів, прокурорам — вплив на вибір суддів для розгляду справи, закон про Державну раду судочинства — максималізує вплив парламентської більшості на вибір членів Ради, і нарешті, закон про Верховний суд — передбачає усунення усіх суддів, які зараз є у складі органу, призначення ж нових відбуватиметься за поданням парламентської більшості (до поправок президента — міністра юстиції), а вирішальний влив на те, хто буде головою Суду, матиме президент, а не інші судді.

Як охарактеризував ситуацію знаний лівий політик Марек Боровський, "всі ці зміни — це такий випадок, як коли хтось хоче вбити муху, що сидить на склі, але використовує для цього молоток".

ПіС доклала чимало зусиль, аби через інтернет та прихильні партії ЗМІ показати, що насправді пропоновані реформи не є чимось надзвичайним і відповідають європейській практиці. Польські суддівські товариства доволі швидко верифікували аргументацію влади і показали, що вона не відповідає дійсності. Це ще більше послабило довіру до влади.

Але навіть більше, ніж зміст законів, частину польського суспільства обурив порядок їхнього ухвалення: рішення, які мають фундаментальне значення для польської демократії, приймалися вночі, без належного обговорення, без прийняття жодної поправки з боку опозиції.

Депутати ПіС так поспішали, що передали Сенатові проголосований закон, де в одному місці згадувалося про трьох кандидатів на посаду голови Верховного суду, а в іншому — про п'ятьох. І хоч помилку помітили ще під час сенатської дискусії, парламентарії відмовилися повертати документ на доопрацювання в Сейм. У неділю спливла ще одна "родзинка" -

Сенат поспіхом взагалі ухвалив не той текст закону, за який проголосував Сейм!

Такі "подарунки" від законодавчого органу, які аж ніяк не нагадують європейські демократії, змусили поляків вийти на вулиці.

У четвер 20 липня, після того як Сейм схвалив нову редакцію закону про Верховний суд, у всій Польщі, за оцінками організаторів, протестували понад 120 тисяч осіб, а мітинг у самій столиці зібрав 60 тисяч. Враховуючи, що зараз сезон відпусток, а протестувальники часто організовувалися за кілька годин до початку демонстрації, це вражаючий результат.

Західні ЗМІ поспішили охрестити події 20-22 липня найчорнішими днями польської демократії, сповзанням Польщі в авторитаризм. Цікаво, що опозиційні сенатори 21 липня спеціально затягнули засідання до наступного дня — 22 липня, річниці оголошення у 1944 році маніфесту Польського комітету національного визволення, який фактично поклав початок комуністичній диктатурі у Польщі.

Так для опозиційних ЗМІ вийшла гарна аналогія — з різницею у 73 роки у поляків знову забрали свободу.

Всі проти ПіС, а далі — невідомо

У польських протестів є своя специфіка, яку варто враховувати, аби не робити поверхневих паралелей з українським Майданом. Ситуація якщо й нагадує українську, то тільки емоційним градусом протистояння та певною естетикою протестів.

По-перше, це не випадок "народ проти влади" — у країні над Віслою є чимало людей, які щиро підтримують політику правлячої партії, які вважають, що ПіС повертає полякам відчуття гідності та соціальну справедливість, котрих раніше їх позбавили ліберали.

Незважаючи на всі претензії до останніх реформ — публічних ЗМІ, Конституційного суду, пенсійної системи, — партію Качинського досі підтримують 38% поляків, тоді як найближчий конкурент — "Громадянська платформа" — тішиться лише 19% симпатій.

По-друге, немає чогось такого, як єдина польська опозиція. Протягом останнього тижня протести організовували три групи: парламентська опозиція, тобто партії "Громадянська платформа" та "Новочесна", і разом з ними Комітет захисту демократії; позапарламентська опозиція — польські ліві з Союзу лівої демократії або партії "Разом"; і нарешті — позапартійні активісти, котрі послідовно уникають будь-якої партійної символіки.

Останні протести зібрали набагато більше молоді, ніж демонстрації навесні та влітку минулого року. І ця молодь хоче нового порядку денного — не просто критики ПіС, а альтернативної програми розвитку. А політики її поки не можуть надати.

Самі ж молоді лідери поки не декларують бажання інституціоналізувати свої ініціативи. Не довіряючи політикам, вони все одно воліють залишити їм "брудну роботу".

І нарешті — польським протестам бракує кінцевої мети. І це ставить під питання їхню перспективу.

Серед лозунгів "Вільні суди", "Шануємо Конституцію", "Геть з Качинським" найбільш популярним був все-таки заклик до Анджея Дуди "Три рази вето". І ось Дуда вето застосував, але щодо двох законів.

Постає питання: чи варто так само гаряче протестувати за вето для третього? Чи треба щоденно ходити до Верховного суду, аби його працівники знали, що полякам небайдуже, що буде з цією інституцією? І зрештою, чи варто просто забути все побачене і почуте в останні дні?

Польські публічні та провладні ЗМІ розгорнули реальну кампанію цькування протестувальників. Хоча головний інформаційний канал TVP Info вже не раз пробивав дно абсурдною подачею матеріалу на рівні Останкіно, тепер урядова пропаганда — бо ЗМІ це вже не можна назвати — вийшла на інший рівень.

У підбурюванні поляків до протестів були звинувачені: українські мігранти, російські спецслужби, колишні члени польської компартії, теперішні члени євросоюзних органів влади, мільйонер Джордж Сорос та канцлерка Ангела Меркель і таємничий прийом соцмереж - "астротурфінг".

Ярослав Качинський назвав опозицію у Сеймі "зрадницькими мордами", а сенатор ПіС Вальдемар Боньковський заявив, що тепер на вулиці вийшли "корисні ідіоти", "більшовицькі привиди" та "кагебешні вдови". Його однопартієць і міністр внутрішніх справ Маріуш Блащак був скромніший — за його словами, десятки тисяч людей у центрі Варшави просто вийшли на прогулянку.

Друга сторона теж підкрутила градус протистояння — у суботу ввечері кілька сотень людей провели мітинг під будинком Ярослава Качинського. І хоча не всі противники судової реформи підтримали такий крок, привід для чорного піару з’явився неабиякий. Загалом, риторика обох сторін залишає полякам все менше поля для компромісу.

Навіть публіцисти, пов’язані з правлячою партією, закликають сторони конфлікту зробити півкроку назад, інакше країна опиниться на грані перманентної суспільно-політичної кризи.

Who is Mr Duda?

Не менше інтригуючим, ніж питання, що буде далі з протестами, є питання, що далі з президентом Анджеєм Дудою?

Останній у Польщі вважається персонажем, від якого мало що залежить — до недавнього часу формальний глава держави без зволікання підписував усе, що приходило йому з парламенту. На цьому ґрунті з'явилося чимало анекдотів типу: дружина Дуди більше не замовляє додому каталоги ІКЕА, бо чоловік ставить підпис на кожній сторінці.

Тепер Дуда без перебільшення показав характер. Президент, який вважався ручним мешканцем палацу з партійним квитком ПіС, пішов проти лінії партії, і що для нього гірше — проти лінії реального глави країни Качинського, який під час дискусій у Сеймі навіть не допускав можливості перегляду законів про суди.

А Ярослав Качинський зрадників не пробачає.

Рішення Дуди накласти вето на два закони вже прокоментував у Facebook віце-міністр юстиції Патрик Які, один з найвідданіших послідовників глави ПіС: "Скільки себе пам’ятаю, так завжди було: як у Польщі декомунізація різних сфер державного життя вже була близька до мети, хтось зливався".

І хоч Дуда не має жодної армії прихильників у партії, Качинський якраз не завагається використати усі наявні ресурси, аби дисциплінувати свого (колишнього?) протеже. А це означає, що до лінії напруження ПіС проти лібералів та лівих у поляків додасться ще одна: ПіС Качинського проти ПіС Дуди.

Що далі? Сценарій правлячої партії — це перемога і на місцевих виборах у 2018-му, і на парламентських у 2019-му. Натомість перемога Качинського тільки посилить недемократичні тенденції у польському таборі влади.

Перемога Дуди загалом могла б дати шанс на розвиток поміркованим правим у Польщі, які під час минулої кампанії були змушені об’єднатися з Качинським. Це б збагатило та стабілізувало польську політичну сцену.

Але обговорювати такий сценарій наразі — радше вираз любові до наукової фантастики.

Автор: Олена Бабакова,

журналіст (Варшава),

для "Європейської правди"