"Європейська правда" свідомо публікує цей текст напередодні Дня незалежності України. Незалежності, яку наша держава нині виборює та захищає, часом – враховуючи  схожий досвід інших держав Європи.

Ми вже писали про історію Хорватії, яка на початку 90-х стикнулася з гібридною війною, сепаратистами та самопроголошеними "республіками" на своїй землі. Зрештою хорвати перемогли, відвоювавши частину території. Але вони мають також інший досвід. Це – досвід перемоги окупантів без війни.

Цей сценарій, про який розповів колишній посол України в Хорватії, напевно сподобається не всім. Але його деталі точно потрібно знати і робити з них висновки.

* * * * *

У 1995 році Хорватія здійснила досить успішну військову реінтеграцію своєї тимчасово окупованої території, що була поза контролем уряду з 1991 року.

У попередній статті детально описано, що дозволило Загребу провести переможну операцію "Буря". Це – і економічний розвиток держави, і перемога в інформаційній війні, і героїзм армії. Та успіх військових став можливий завдяки кільком зовнішнім факторам. Зокрема, через те, що лідер сербських сепаратистів Хорватії Мілан Мартич розсварився з президентом Сербії Мілошевичем, а останній за домовленостями зі світовими гравцями відмовився надавати сепаратистам військову допомогу. (Детальніше – в публікації "Чому Хорватії вдалося: як країна повернула території після років окупації та гібридної війни")

Тут зіграло роль критичне ставлення міжнародної спільноти до Мартича, який того ж 1995 року відхилив мирний план Z-4, що надавав хорватським сербам широку автономію (майже федеративний статус), попри те, що офіційний Загреб, зціпивши зуби, сказав плану попереднє "так". Цей план, який в окремих деталях нагадує Мінську угоду, спільно підготували посли США, РФ, ООН та Франції, і його відхилення сепаратистами стало одним із вирішальних факторів подальших подій.

Важливо також, що територія, звільнена армією від сепаратистів, мала низьку густоту населення і не мала спільного кордону з Сербією.

В Україні жодного з цих факторів немає, тому є очевидним:

не варто розраховувати на швидку і переможну операцію на Донбасі за хорватським сценарієм.

– Навряд чи Кремль посвариться з ОРДЛО (він ними просто управляє).

– Бойовики "ЛДНР" офіційно не відмовилися від Мінського процесу, на відміну від сербських сепаратистів.

– Для такого міжнародного тиску на Москву, який змусив би РФ зупинити підтримку сепаратистів, недостатньо одних лише санкцій (хоча вони також є важливим).

– І нарешті, тимчасово окупована територія знаходиться на межі з російським кордоном. А географію не змінити.

Та це не означає, що хорватський досвід не є корисним для України. Адже після військової операції "Буря" Хорватія використала також інший шлях повернення територій.

Перемога без війни

До завершення конфлікту на Донбасі при одночасному забезпеченні національних інтересів України ми можемо прийти за іншим "хорватським сценарієм" – не військовим, а мирним.

Частину контрольованої сепаратистами території – Хорватське Подунав’я – не зачепила військова операція проти сепаратистів.

По суті, у Хорватії відбувся єдиний в історії ООН приклад успішної реінтеграції тимчасово не контрольованих центральним урядом земель у мирний спосіб. І саме така, мирна реінтеграція із застосуванням Мінського плану за хорватською моделлю, має шанс в українських реаліях.

Відбивши кілька районів за допомогою армії, інші Загреб повернув шляхом переговорів.

Отже, чому переможна операція "Буря" не дійшла до Подунав’я?

Це було принциповою позицією тодішнього президента Хорватії Франьо Туджмана, який розумів, що на цій території, розташованій на кордоні з Сербією, є підрозділи регулярної сербської армії (так, можете вже починати проводити аналогію з Україною).

У 1991 серби вигнали з Вуковара мешканців-хорватів. На фото - їх примусова евакуація

Військова операція призвела б до лобового зіткнення з бійцями сусідньої держави, і ніхто не знав, скільки їх прибуде до зони бойових дій в разі початку гарячої фази. Тому навіть перемога Хорватії у військово-визвольній боротьбі мала принести значні людські втрати.

Перемовини з сербами щодо мирної реінтеграції хорватського Подунав‘я проводилися за участі ООН, місцевих сепаратистів та головних міжнародних гравців.

Цікава деталь: протягом усіх фаз збройного протистояння, навіть у критичні для хорватської незалежності моменти,

діяли прямі таємні канали зв’язку керівництва Хорватії та лідера країни-агресора Слободана Мілошевича.

Причому, за свідченням хорватської сторони, вони були дуже корисними.

Міжнародно-правовим підгрунтям для мирної реінтеграції стала Ердутська угода, підписана 12 листопада 1995 року. Це, до певної міри, був аналог нашого Мінського документа.

Ердутська угода встановила перехідний період реінтеграції – з початку 1996 до середини січня 1998 року. З 15 січня 1996 року Радбез ООН запровадив у хорватському Подунав’ї перехідну міжнародну адміністрацію UNTAES на чолі з досвідченим та авторитетним американським генералом Жаком-Полом Клайном.

Амністія та вибори

Головні пункти мирного плану були такими: демілітаризація території, заснування поліцейських підрозділів на перехідний період, початок розмінування, реалізація пілот-проектів з повернення біженців, поступова реінтеграція системи освіти, культури, охорони здоров’я, комунальної і транспортної інфраструктури, зв’язку.

А ще хорватська сторона провела чергову амністію для учасників бойових дій та зобов’язалася провести в перехідний період місцеві вибори на тимчасово окупованих територіях. І це – ще одна дуже важлива аналогія з українськими реаліями, адже ми часто чуємо про неприйнятність помилування бойовиків та проведення місцевих виборів на неконтрольованих територіях.

Ці пункти є в Мінських домовленостях – так само, як вони були в Ердутській угоді.

Насправді інститут помилування широко застосовується у міжнародній практиці після завершення військової фази конфлікту.

Амністію дає сторона-переможець для тих, хто програв, щоби залучити їх до розбудови країни та задля нормалізації міжлюдських відносин. За міжнародним правом, на помилування не можуть розраховувати особи, які вчинили військові злочини та злочини проти людства.

Сербські сепаратисти на окупованих територіях не вирізнялися особливою чемністю

Хорватія зробила три амністії протягом активної фази конфлікту і ще одну – під час мирної реінтеграції.

Керівники країни і досі запевняють, що кожна амністія вносила дезорганізацію у лавах сепаратистів, адже ті, хто воював, але не вчиняв злочинів, замислювалися – чи не скористатися їм цим правом. А ще хорвати пояснюють, що відмова від ідеї амністії змусила б сепаратистів боротися до останнього у жорстоких вирішальних битвах, навіть коли поразка є очевидною. Натомість амністія давала шанс на майбутнє тим, хто складе зброю.

Інше надважливе питання – проведення місцевих виборів на тимчасово окупованих територіях. Хорватія провела вибори на тимчасово неконтрольованих територіях, не сприймаючи їх як щось фатальне.

За свідченням голови ЦВК Хорватії, нинішнього голови Верховного суду Бранко Хорватина,

всі чудово розуміли, як голосуватимуть місцеві на територіях, не підконтрольних уряду, та усвідомлювали можливість підтасовок.

Але для Загреба головним було те, що вибори проводилися за хорватським законодавством та в них брали участь лише ті політсили, що зареєстровані виключно в хорватському правовому полі. І, звісно ж, місія ООН слідкувала за виборчим процесом.

Крім того, усі вигнанці з тимчасово окупованої території мали право проголосувати на виборчих дільницях на всій території Хорватії. Ці голоси додавалися до підсумкових результатів виборів на неконтрольованій частині, коригуючи їхній результат.

Якщо перенести на український грунт, це було би приблизно так: студенти Донецького університету, які раніше проживали на окупованих територіях, під час місцевих виборів голосують у Вінниці, де вони навчаються, або в інших містах, але їхні голоси не впливають на вінницьку міську чи обласну раду, а додаються до результатів виборів у Донецьку, Макіївці чи Дебальцевому. Для цього по всій Україні треба створити виборчі дільниці, де переселенці з Донбасу могли б взяти участь у виборах за новим місцем проживання.

До слова, в Хорватії вже в перші місяці війни було створено державний реєстр вигнанців, потребами яких опікувався спеціально створений для цього державний орган. Допомога надавалася адресно, було зрозуміло, де живе вигнанець та його сім’я, чим вони займаються, які в них потреби.

Сепаратисти у поліції

Та повернемося до інших уроків хорватського досвіду мирної реінтеграції.

В середині 1996 року, після проведення демілітаризації, почала діяти перехідна поліція, особовий склад якої за місяць до закінчення перехідного періоду, тобто в 1998 році, автоматично зарахували до системи хорватського МВС.

За мирними домовленостями, всі райвідділи мали складатися наполовину з місцевих сербів, інша половина – хорвати. Патрулювали виключно у змішаному складі. У кожному райвідділі було два співкерівника – серб та хорват.

У райвідділах було заборонено розмовляти про політику. Хочете поговорити? Будь ласка, дома на кухні.

В перехідній поліції працювали колишні поліцейські сепаратистів, але лише ті, хто не брав участі у бойових діях. Ця вимога стосувалася і хорватів.

Часом представники хорватів та сербів писали рапорти, що не можуть далі працювати у спільному патрулюванні. Психологи розмовляли з кожним, хто сумнівався, та якщо рішення було остаточне – набирали інших, тих, хто мав волю працювати разом.

Керівник перехідної поліції, хорват Йошко Морич, запевняв автора цих рядків, що жоден поліцейський-серб із тих, хто служив сепаратистам, у "перехідний період" не зробив негідного вчинку. Чому так – чи була це справа честі, чи інші мотиви – достеменно невідомо.

Проблеми, що лишилися

Перехідний період тривав два роки. За півроку до його завершення платіжним засобом на тимчасово окупованих територіях стала хорватська валюта, а на прикордонних переходах між цими районами та з Сербією і Угорщиною з’явилися хорватські митні пости. За час перехідного періоду президент Хорватії декілька разів відвідував тимчасово окуповані території, туди їздив "потяг миру" з дипломатами, журналістами...

Та не будемо кривити душею: на мирно інтегрованій території і досі виникають непорозуміння на міжнаціональному ґрунті. Натомість на територіях, які були реінтегровані у військовий спосіб, таких ексцесів майже не фіксується.

Пояснення просте: там, де пройшла операція "Буря", практично не залишилося людей, що колись підтримували сепаратистів.

А над відновленням довіри у Придунав’ї довелося добряче попрацювати.

Після підписання Ердутської угоди в Хорватії був створений урядовий Комітет з питань мирної реінтеграції, а за кілька місяців до закінчення перехідного періоду – Національна комісія з встановлення взаємної довіри. Потім створили спеціальну урядову програму відбудови житла для сербської меншини.

Так, це не помилка – з’явився спеціальний орган для допомоги тим, хто не так давно підтримував сепаратистів.

Хорватський уряд (за певної допомоги міжнародної спільноти) свідомо виділяв кошти, щоб підтримати сербські сім’ї, тоді як хорватські колишні вигнанці починали відбудову свого житла частенько за власний кошт. Тоді ніхто цьому не радів, але і не кричав на увесь світ про "зраду Хорватії".

Досить довго в залишених будинках хорватських вигнанців проживали місцеві серби або серби-вигнанці (наприклад, з Боснії), і їх виселення не завжди було швидким. Навіть через п’ять років після завершення мирної реінтеграції мені як дипломату довелося особисто звертатися до керівника місії міжнародних спостерігачів у Вуковарі за підтримкою, щоби повернути будинок хорватському вигнанцю, русину за національністю, до якого під час війни вселився сусід-серб (хоча мав поруч власну хату). Це питання зрештою було вирішене, хоча господар будинку ніяк не міг зрозуміти, чому сусід п’ять років не бажав звільнити його власність.

Цей приклад – ілюстрація терпіння та толерантності, яка часом потрібна, якщо країна обирає мирну реінтеграцію.

Показовим є приклад Вуковара – міста-героя, що тримало оборону в найкритичніший для Хорватії час.

Вуковар був містом-привидом, де 70% житлового фонду було зруйновано через обстріли. Нині це – оновлене місто, де практично не залишилося зруйнованих об’єктів. Не відбудовують тільки напівзруйновану водонапірну вежу, що стала символом боротьби з агресором.

А ще не до кінця відбудовано взаємну людську довіру. Але це змінюється. Автор спілкувався з вуковарцями протягом 15 років і має всі підстави стверджувати: час лікує рани.

Відголоски конфлікту чути і досі. Коли таблички держустанов почали дублювати кирилицею (сербською мовою), це призвело до збурень серед хорватів

Півтора роки тому, у березні 2016 року, до Хорватії для вивчення досвіду військової та мирної реінтеграції приїхала група українських посадовців та журналістів. У пам’яті закарбувалася їхня зустріч у Вуковарі з представниками місцевої влади, які колись прийшли працювати на тимчасово окуповану територію і працюють там до сьогодні.

Розповіді були різні, та практично всі сходилися до висновку: дуже добре, що вдалося домовитися та повернути ці землі у мирний спосіб.

Але був один виняток із правила.

Керівник кабінету Вуковарсько-Срємського жупана (глави області), який у 1998 році очолив одну з місцевих громад, заявив, що якби території повернули у військовий спосіб, то було б набагато менше проблем. Він побажав Україні вирішити питання воєнним шляхом, "раз і назавжди", додавши: накопичені проблеми після мирної реінтеграції випили у нього скільки крові, що такого не побажаєш нікому.

Запанувала тиша...

Ми знайомі з ним понад 10 років, і я перепитав: якби армія визволяла п’ять сіл, розміщених у його громаді, загинуло б щонайменше 20 хорватських військових. То чи варті збережені життя тих проблем, які принесло мирне приєднання? І цей посадовець, який свого часу був активним учасником бойових дій, без жодних роздумів відповів: згоден, звичайно, воно того варте.

Згадую все це з одним переконанням: Україна за допомогою міжнародної спільноти колись також зможе відносно швидко і ефективно реінтегрувати тимчасово окуповані території Донбасу в мирний спосіб. І тоді хорватський досвід буде нам вкрай потрібний.

Це стосується і Криму – але то окрема тема для розмови.

Автор: Олександр Левченко,

посол України в Хорватії та Боснії і Герцеговині у 2010-2017 роках,
для "Європейської правди"