Чому Хорватії вдалося: як країна повернула території після років окупації та гібридної війни

Україна – не перша держава Європи, що стикнулася з проблемою тимчасово окупованих територій. Є ті, хто десятиріччями не може повернути свої землі, але є також і історії успіху, що закінчилися реінтеграцією.

В українських медіа, у дискусіях політиків та експертів часто згадують про успішний хорватський досвід.

Звісно, перш за все згадують військово-визвольні операції "Блискавка" та "Буря" на початку травня і на початку серпня 1995 року, які дозволили завдяки добре спланованим і матеріально забезпеченим діям повернути абсолютну більшість територій, окупованих ще з далекого 1991 року.

Тому 5 серпня, день проведення операції "Буря" щороку відзначається в Хорватії на державному рівні як свято перемоги у Вітчизняній війні (а в сусідній Сербії в той самий час проводяться поминальні заходи щодо жертв війни та біженців з Хорватії).

Та Україні, яка також мріє повернути окуповані території, варто знати, що передувало цій даті та що країна пережила після неї.

Отже, 5 серпня 1995 року начебто справедлива перемога постукалася в двері країни, що билася на смерть за збереження свого державного суверенітету та територіальної цілісності.

Здавалося б, міжнародна спільнота та увесь цивілізований світ мали ще на початку конфлікту допомогти Хорватії відстояти свою незалежність відповідно до норм і принципів міжнародного права...

Але в житті все було дуже непросто, а часто навіть досить трагічно. І цей життєвий досвід варто враховувати всім, хто займається такою важливою темою, як повернення тимчасово окупованих територій.

Чи не кожен хорват, який пройшов війну, скаже вам: розраховувати треба перш за все на себе.

Якщо ж спитати хорватів про використання контингенту миротворців у цій війні, то коментар буде приблизно таким: вони більше заважали, ніж допомогли. Йдеться про те, що миротворці фактично зафіксували лінію розмежування хорватських військ та тимчасово окупованих сепаратистами територій, а от міжнародного мандата та інколи політичної волі для повернення Хорватії цих територій не було.

Звісно, це стосується виключно проблеми військової реінтеграції, бо з мирною складовою все інакше. Без міжнародної спільноти повернення тимчасово окупованих територій у мирний спосіб було б просто неможливим.

Та повернемося до запитання, що є корисного у досвіді Хорватії для України? Чи є схожість у ситуацій, що відбуваються з різницею у 20-25 років? Автор цих рядків не має сумніву: хорватський досвід безумовно заслуговує на уважне вивчення та використання українською стороною.

Недарма Москва почала так нервувати, коли Хорватія почала співпрацю з Україною з цього питання.

Йдеться про візит до Києва хорватського прем’єра Андрея Пленковича в листопаді 2016 року, де він заявив про готовність передати Україні досвід (увага!) мирної реінтеграції тимчасово окупованих територій.

Тоді російський МЗС та посол у Хорватії своїми демаршами намагалися зчинити політичну бурю, навмисно перемішавши питання воєнної реінтеграції та мирної, про яку в Києві говорив хорватський прем’єр.

Щоби здолати ту інформатаку, знадобилася титанічна робота. На той час українська позиція домінувала в медійному просторі іноземної держави (на жаль, зараз ситуація змінилася, в Хорватії вже вимальовується російська інформаційна домінація, але це – тема для іншої публікації).

А хорватський досвід перемоги у Вітчизняній війні говорить про необхідність переваги над ворогом у медійній боротьбі. І не тільки у власному, але найголовніше – у міжнародному інформаційному просторі.

Отже, ще на початку 1990-х, перед початком бойових дій, агресор вчинив на Хорватію медіа-напад. По телеканалах, які часто дивилися і хорватські глядачі, йшов потік дезінформації про дії офіційних хорватських органів. В агресії звинуватили хорватську сторону, яка в цей час сама ледь відбивалася від нападників. Державну еліту та всіх, хто її підтримував, звинуватили у фашизмі (нам це щось нагадує, чи не так?)

Нічого дивного. Просто в колишній Югославії вже тоді використовували радянські напрацювання щодо гібридної війни.

Спочатку з’являються блокпости в районах компактного проживання нацменшини, потім з сусідньої країни масово прибувають добровольці (там історично нема козаків, то їх замінили футбольні фанати), а за ними - кадрові військові.

Нацменшина отримує зброю від тих, хто збурює конфлікт, і в якийсь момент стає військово-сепаратистською більшістю.

Всі ці дії курували російський генштаб та зовнішня розвідка, югославський напрямок якої очолював перспективний генерал-лейтенант Сергій Іванов, майбутній віце-прем’єр та міністр оборони, а в часи нападу Росії на Україну – керівник президентської адміністрації Путіна. Тож не дивуйтеся схожостям у сценаріях організації війни в Хорватії та Україні.

З метою компрометації хорватських добровольців готувалося багато фейків, зокрема про захисників Вуковара було підготовлено телесюжет начебто про те, що вони вбивали маленьких дітей, відрізали мізинчики і робили таке собі намисто.

Ось вам варіація на тему розіп’ятого хлопчика.  

Теорія ведення інформаційної війни вчить, що сто вдало підготовлених пропагандистських статей або телерепортажів ефективніші за сто найсучасніших танків.

Для України цей урок означає, що крім будівництва "Оплотів" для армії ми маємо взяти на озброєння передові методи протидії російській інформаційній агресії. Треба повсякчас готувати і подавати якісний інформаційний продукт на тимчасово окуповані території.

Боротьба за думки людей на окупованій частині Донбасу має відбуватися безперервно.

Хорватський досвід нагадує про ще один важливий чинник перемоги – бойовий дух військ.

Зрозуміло, що коли захищаєш свій дім, власну родину, цілісність держави – у бійців висока мотивація. Колишні хорватські воїни вам згадають про постійну моральну перевагу в боротьбі з супротивником, хоча в перший рік Вітчизняної війни були величезні проблеми в отриманні озброєнь, і тоді ворог міг тактично перемагати.

В цей час діяло міжнародне ембарго на постачання зброї в регіон конфлікту, тому хорватам доводилося віднаходити приховані канали отримання озброєнь. Тут значний вклад зробила світова хорватська діаспора, яка передавала до Загреба величезні кошти (як бачите, аналогій з Україною є справді чимало!)

Повернемося  до питання морального духу.

Нам треба уважно вивчити проблему посттравматичного стресового розладу (ПТСР) серед бійців та цивільного населення з прифронтової смуги. В активній фазі конфлікту ця проблема непомітна. Та щойно наступає мирне затишшя – людський організм може нарешті розслабитися, і починаються величезні проблеми.

Деякі бійці, які страждають на ПТСР, вкорочують собі життя. Були акти самогубства, де одночасно гинули й оточуючі особи. З’являються чисельні небойові втрати...

Хорватія не відразу розпізнала масштабність проблеми ПТСР. Деякі генерали заперечували, мовляв, як боєць-патріот, герой Вітчизни може мати психічне захворювання? Та згодом, коли випадки самогубств зачепили навіть військове командування, проблему почали вирішувати на державному рівні, створивши групи військових психологів та психіатрів.

Дослідження підтвердили, що кожен сьомий боєць раніше чи пізніше захворіє на ПТСР.

Серед воїнів, які отримали поранення середнього або важкого ступеня, відсоток захворювань сягає 43%.

Причому ця проблема не є невиліковною: чим раніше діагностується ПТСР, тим вправнішим буде лікування.

Україні необхідно перейняти хорватський досвід; ще за мого керівництва посольство ініціювало приїзд до Хорватії груп військових психологів та психіатрів з України.

Дуже відповідально до цієї проблеми підійшло керівництво Національної гвардії. Хорватський досвід боротьби з ПТСР варто поставити на потік і в Міноборони.

Ще один важливий чинник хорватської перемоги – динамічне зростання економіки під час війни.

Врешті-решт, збройний конфлікт має свій кошторис витрат, який треба сплачувати. Краще фінансування бойових підрозділів, ніж у супротивника, створює підвалини майбутньої перемоги.

З метою подолання катастрофічної ситуації після окупації наприкінці 1991 року 26% хорватської території було створено уряд національного порятунку, до якого увійшли найкращі представники усіх політичних сил країни. Цей уряд пропрацював рік, але зумів ефективно перевести господарство на рейки військової економіки, зупинити падіння головних промислових та сільськогосподарських показників, налагодити ефективний менеджмент на державних підприємствах та заохотити приватні підприємства працювати з повною віддачею на загальнодержавні інтереси.

Тобто в короткий строк економіку змусили зростати.

А тепер перейдемо до інших чинників, які допомогли військовій реінтеграції тимчасово окупованих територій.

Потрібно усвідомлювати, що військовим шляхом були повернуті території, розташовані далеко від хорватсько-сербського кордону. Мабуть, є очевидним, що і нам було б легше у військовому сенсі повертати території, де хазяйнують терористи, якби вони не мали прямого доступу до російського кордону.

Звісно, і там були коридори, які пов’язували сепаратистів з територією Сербії, та вони були неширокими, могли прострілюватися, тому порівнювати їх з географічним положенням так званих "Л/ДНР" некоректно.

Є ще один фактор хорватського успіху. Лідери сербських сепаратистів у Хорватії та Боснії (Мілан Мартич та Радован Караджич), своєрідні Плотницький та Захарченко, перед 1995 роком розсварилися з президентом Сербії Слободаном Мілошевичем.

Тоді Белград навіть скоротив обсяги допомоги маріонетковим арміям на окупованих територіях.

Крім того, в період, коли хорватська армія готувалася до заключної визвольної операції "Буря", найвище політичне керівництво Хорватії знало, що війська з Сербії не підуть на допомогу сепаратистам. Справа в тому, що Мілошевич отримав запевнення від впливових міжнародних чинників про непритягнення його до відповідальності за розв’язання війни, якщо він перестане військово допомагати сербам в Хорватії та Боснії. А тут ще й зухвалість поведінки Караджича та Мартича...

Тому коли хорватське військо почало масштабну визвольну операцію, головний штаб сепаратистів дістав із сейфа запечатаний в Белграді конверт – офіційний план протидії хорватському наступу.

Дослідники стверджують, що ці директиви містили лише одне слово: "Відступайте".

Це повністю деморалізувало керівництво т.зв. Республіки Сербська Країна (хорватського аналогу "Л/ДНР"). Цивільне населення отримало наказ терміново пакувати речі та відходити до сербського кордону. Армія сепаратистів чинила лише спорадичний опір.

Хорватські військові тоді свідомо відкрили коридори для проходу цивільного населення та бажаючих армійців. Це забезпечило хорватській стороні швидку і відносно безкровну остаточну перемогу.

В перекладі на українську – це якби Путін відмовився підтримувати ОРДЛО в ході визвольної операції ЗСУ в обмін на зняття санкцій чи гарантії непритягнення до міжнародного суду.

Нині все це звучить абсолютно неймовірно. Але хто знає...

Однак складно заперечити, що тут, тобто у ключовому питанні, український і хорватський сценарії надто сильно відрізняються.

Ще одна важлива деталь: жодна політична сила в Хорватії не виступала за від’єднання сепаратистських територій.

Якщо в Україні часом доводиться чути такі ідеї від політиків, то в Хорватії нікому навіть в голову не спадала така думка. Це в хорватському розумінні – повний ідіотизм, бо за кожний клаптик своєї території хорвати боролися століттями, і віддати їх - зрада вищого ґатунку! Навіть якщо місцеві серби на цих територіях підняли зброю проти хорватської держави.

Хорватський досвід також вчить, що завжди є негідники, які на війні та людських стражданнях заробляють великі гроші. Тому політикам треба бути свідомими, що ця категорія осіб виступатиме за тривалий конфлікт.

І, насамкінець, ще одна важлива деталь. Конфлікт у Хорватії носив виразні ознаки міжнаціонального та міжрелігійного зіткнення – сербів з хорватами, православних з католиками.

На Донбасі ж маємо протистояння більше світоглядного характеру без чіткого розділу за релігійною чи національною ознакою.

Можливо, це дещо полегшує нашу ситуацію, адже протягом свого життя людина може декілька разів переглядати свої світоглядні цінності, але дуже рідко змінює свою національність чи віросповідання.

Автор: Олександр Левченко,

посол України в Хорватії та Боснії і Герцеговині у 2010-2017 роках,

для "Європейської правди"